Єва

– Дякую, любчику.

Бріта Моура вже кілька разів переспала з ним. Чотири, якщо точніше: один раз – у готелі «Паласіо до Ешторіл», а три – у Лісабоні, в її розкішному помешканні, що в провулку Салітре. Ось чому він не чекав ніякої новизни, крім тимчасового теплого контакту з цим чудовим тілом, що залюбки приймало гостя у своїх потаємних вологих глибинах попри те, що його власниця була доволі передбачуваною в сексі й не виявляла особливої винахідливості. Отже, можна розраховувати на дві-три приємні години, перш ніж повертатися до готелю (Фалько не хотів ризикувати життям і ніколи не ночував у чужих помешканнях). Цей етап йому не подобався – тинятися вулицями на світанку, зануривши руки в кишені й піднявши комір піджака; уникати двірників, що поливають бруківку. Загалом перспектива залишитися з нею видавалася не дуже заманливою.

– Можемо потанцювати, – запропонувала вона. – У Баріо Альто. Біля Тавареса відкрили пристойний дансинг. Там грає негритянський джазовий оркестр.

– Непоганий варіант.

Бріта знову нахилилася до нього, спираючись ліктями на стіл і високо тримаючи заплямовану помадою сигарету. Пишні груди торкалися скатертини. Жінка була вульгарною і водночас вишуканою.

– Вгадай, що на мені… внизу, – прошепотіла вона, звабливо усміхаючись.

Демонструючи ввічливість, Фалько уважно поглянув на її лілову крепову сукню від дизайнера Баленсіаги. Під час останнього побачення вони жартували про жіночу спідню білизну, тож відповідь здавалася очевидною.

– Чорний шовк?

– Нічого. – Вона стишила голос. – Там нічого немає.

– Опиши докладніше, – посміхнувся Фалько.

– А що описувати, дурнику? Геть нічого.

– Геть нічого?

– Так. Ні сорочки, ні трусиків.

– Ой!

Годину по тому Фалько переконався, що Бріта Моура не брехала стосовно відсутності білизни, коли вони танцювали в новому джаз-клубі і він пестив її стегна. Нічого зайвого не було між тканиною сукні й голим тілом, чиї чуттєві, співзвучні з обставинами рухи достатньо збудили Фалько, аби відвернути увагу від професійних тривог, що заполонили його думки. Можливо, подумалося йому, це вдала ідея – провести якийсь час у її помешканні та розставити всі крапки над «і» шляхом солодкого взаємообміну мікробами (привіт і прощавай, красуне). Згодиться як вельми надійне алібі. Врешті-решт, ніч буде довгою, конверт захований в кишені, а в Саламанці, де о цій годині всі сплять, – план національного спасіння передбачав запровадження норм благопристойності серед нових іспанців, – ніхто не чекав від нього звітів до наступного ранку. Крім того, це допоможе захиститися від звинувачень, якщо португальська поліція розслідуватиме те, що сталося в Альфамі.

– Я в захваті від цього місця, – повторила Бріта.

Заклад називався «Бандит» і вважався модним у Лісабоні. Старанні офіціанти снували між столами, розносячи лід, шампанське, віскі й коктейлі з чудернацькими назвами. Оркестр, що складався з чорношкірих американців (або тих, хто успішно прикидався ними), грав у глибині зали, на помості, а змоклий від поту натовп танцюючих, де переважали вечірні сукні й смокінги, розважався на майданчику. Всі вони були безмежно далекими від того факту, що за кілька сотень кілометрів звідси, по інший бік кордону, жорстока війна заповнює дороги біженцями, в’язниці – нещасними жертвами, а траншеї, канави й околиці цвинтарів – трупами. Скривившись у саркастичній гримасі, Фалько згадав, як востаннє зустрічав Новий рік перед війною, танцюючи з подругою у гриль-барі мадридського готелю «Палас». Він запитав себе, скільки людей з тих, що тоді кидали стрічки серпантину й цокалися келихами під бій курантів, святкуючи новий 1936 рік, уже загинули чи ось-ось загинуть?

– От дідько! – сказала Бріта. – Не озирайся. Тут цей бовдур Мануель Лоуріньйо.

Фалько все ж таки озирнувся. За одним із столиків, в оточенні друзів, сидів засмаглий імпозантний чоловік у смокінгу. Всі сміялися та пили вино.

– Той красунчик?

– Так. Ти його знаєш?

– Знайоме обличчя.

– Він грає у водне поло. Іноді про нього пишуть у світській хроніці.

– Ясно. – Фалько збагнув, у чому річ. – І що сталося між вами?

– Він мені докучає. У нас був короткий роман, але Мануель сприйняв це надто серйозно і не хоче відчепитися… До того ж він одружений.

– Я теж одружений, – пожартував Фалько.

Вона впилася нігтями в його руки.

– Брехун! Хто терпітиме такого розпусника?

Вони повернулися до свого столика. Лоуріньйо помітив їх і кидав виразні погляди на Бріту. Зануривши руку у відерце з льодом, Фалько витягнув пляшку «Болінже» і виявив, що вона майже порожня.

– Замовити ще одну?

– Не треба. – Бріта відкрила сумочку і почала пудрити ніс. – Я вже нічого не хочу через того кретина.

– Анічогісінько?

Вона заховала пудреницю і зміряла його суто жіночим поглядом, що виражав моральну вищість.

– Ти дурний чи що?

Фалько позирнув на годинник. Потім згадав дотик жіночої шкіри під шовковою сукнею.

– Може, підемо звідси?

– Так буде краще. Інакше цей ідіот зіпсує нам вечір.

Фалько покликав офіціанта і розплатився, додавши щедрі чайові. Жінка звелася на ноги. Тієї ж миті Мануель Лоуріньйо – який виявився високим і кремезним типом – підвівся і попрямував до них. Бріта рушила вперед, навіть не глянувши в його бік. На відміну від Фалько, який збирався підморгнути йому, немовби говорячи «не переймайся, приятелю, сьогодні пощастило мені, а завтра пощастить тобі», але стримався, бо йому не сподобався вираз обличчя чоловіка. Той дивився на нього з такою ненавистю, ніби звинувачував у своїх невдачах.

– Агов! – крикнув він.

Від Лоуріньйо тхнуло дорогим англійським віскі, що не передвіщало нічого хорошого. Фалько пригальмував. Противник був майже на голову вищий.

– Слухаю вас, мій друже.

– Ми не друзі,– пробелькотів португалець. – І зараз я розквашу тобі пику.

Фалько покірно зітхнув. Навіть примирливо.

– Ви мене лякаєте, – мовив він.

І пішов слідом за жінкою, що віддалялася. У гардеробній кімнаті вони забрали її пальто та його капелюх (Фалько був без верхнього одягу) і вийшли надвір. Навпроти кабаре стояли два таксі й три запряжені кіньми екіпажі. Фалько збирався попросити швейцара, щоб той покликав візника, але раптом почув за спиною чиїсь кроки. Озирнувшись, він побачив Лоуріньйо у світлі ліхтаря біля дверей.

– Ти йдеш, не привітавшись зі мною, Бріто.

Справи кепські, подумав Фалько. Ситуація ускладнювалася.

– Не маю жодного бажання вітатися з тобою, – відрізала вона.

– Це неввічливо з твого боку.

– Дай мені спокій.

Бріта сильніше вчепилася в руку Фалько. У праву руку. Але він завбачливо простягнув їй ліву.

– Я кілька разів телефонував тобі,– наполягав Лоуріньйо.

– Мені багато хто телефонує.

До них під’їжджав екіпаж, викликаний швейцаром. Лоуріньйо відразу перегородив їм шлях.

– Клята сука! – вигукнув він, випльовуючи слова.

Фалько насупився. Цей піжон перетинав межу. Або ось-ось перетне.

– Вибачте, – сказав він і спробував потягнути Бріту до екіпажу.

– Він назвав мене «клятою сукою», – обурилася жінка. – Ти нічого не хочеш йому сказати?

– Сідай… Ми їдемо звідси.

Проте агресивний Лоуріньйо знову кинувся напереріз, розмахуючи руками, мов боксер, що готується до бою.

– Я тебе вб’ю, – погрожував він супернику.

Той глибоко зітхнув і випустив руку жінки. Він уважно роздивлявся обличчя нападника, що височіло зовсім близько від нього.

– За своє життя ти нікого не вбив, – повільно вимовив Фалько.

Можливо, подіяла інтонація. Жести чи погляд. Очі Лоуріньйо моментально відобразили суперечливі почуття, що опанували ним. Спершу подив, а потім – розуміння і страх. Чоловік відступив на крок назад. Відбувалося щось непередбачуване, і його затуманений алкоголем мозок намагався второпати, що саме. Але це тривало лише кілька секунд – Фалько не дав йому більше часу. Він зробив крок вперед – такий самий крок, яким португалець спробував збільшити відстань, – і з усмішкою розкинув руки, ніби пропонуючи дружні обійми, здатні владнати будь-яке непорозуміння. Не припиняючи руху і приязно усміхаючись – усміхнене обличчя змушує ворогів втратити пильність, – Фалько вдарив його коліном у пах, унаслідок чого Лоуріньйо зігнувся від несподіванки, а наступної миті – від болю. Попри успіх, Фалько знав, що такі удари справляють належний ефект секунди за три-чотири. Саме тому він вирішив наблизити свою перемогу, додавши ще один удар ліктем в обличчя. Той упав на коліна, однією рукою прикриваючи очі, а іншою – пах, зі свистом випускаючи повітря так, наче хтось стискав його легені.