Єва

Фалько розвернувся до швейцара, простягнувши йому згорнену надвоє купюру.

– Ви, певно, помітили, що сеньйор погано почувається, – спокійно зауважив він. – Ось чому він спіткнувся і впав. Ви ж це бачили, чи не так?

Швейцар заховав купюру в кишені свого мундира з галунами. Попервах він був шокований цією бійкою, але тепер, отримавши заохочення, розплився в широкій посмішці.

– Все так і було, пане. Я бачив.

Фалько по-змовницьки посміхнувся у відповідь. Посмішка чоловіка, який анітрохи не сумнівається в людській жорстокості, дурості й жадібності.

– Очевидно, він перепив віскі.

– Безперечно.

Надворі ще було темно. Крізь щілину між завісами проникало світло, випромінюване неоновою рекламою портвейну «Сандеман», що висіла на фасаді будинку навпроти. Накинувши на голе тіло халат Бріти Моури, Фалько сидів у кріслі й курив, роздивляючись тіло сплячої жінки. Завдяки радіаторам у кімнаті було тепло й затишно, і Бріта міцно спала, відкинувши ковдру. Він чув її ритмічне, спокійне дихання. Вона нерухомо лежала, широко розкинувши руки та ноги. Будь-яка менш приваблива жінка, що не могла похвалитися такою спокусливою фігурою, здалася б вульгарною в цій позі. Слабке сяйво, ніби просіяне крізь бузкове сито, вигідно підкреслювало обриси її тіла завдяки магічній світлотіні. Між темними заростями лобкового волосся відкривалася запаморочлива безодня. Перш ніж піти покурити, Фалько ніжно встромив туди пальці правої руки й витягнув їх зволоженими власною спермою.

Він холоднокровно думав про чоловіка, вбитого в Альфамі. Згадував белькотіння в його горлі й повітряні бульбашки, змішані зі струменями крові. Розмірковував – за звичкою і професійним обов’язком – про рідкі й текучі речовини. Про те, з якою дивовижною легкістю і неймовірною швидкістю з людини виливається п’ять літрів крові і неминуче настає кінець, адже жоден тампон, жоден джгут, жодні підручні засоби не допоможуть затиснути рану і спинити кровотечу. І вкотре запитав себе, як виживають ті, хто намагається жити, ігноруючи цей беззаперечний факт: достатньо підійти до сплячої жінки й одним помахом руки перерізати їй горлянку, аби перетворити чудове тіло на шматок м’яса.

Чоловік розчавив недопалок у попільничці й підвівся, розтираючи ниючий поперек. Поза всяким сумнівом, Бріта була енергійною жінкою. Дуже енергійною. Зав’язавши пояс халата, Фалько пройшов босоніж до стільця, на чий спинці висів його піджак. Діставши з кишені конверт, попрямував до ванної кімнати й увімкнув світло. Якусь хвильку роздивлявся у дзеркалі своє відображення – квадратне, ледь затемнене щетиною підборіддя, чорне скуйовджене волосся, що спадало на чоло, суворі сірі очі, зіниці досі розширені від кокаїну, яким його пригостила Бріта години зо дві тому. У роті пересохло, відчувався неприємний присмак.

Відкривши кран, він жадібно ковтнув води й витягнув конверт із рекламним проспектом «Норддойче Ллойд Бремен». Менше восьми годин тому двоє чоловіків померли через цю брошуру, в якій не було нічого надзвичайного. Він уважно й ретельно вивчав назви суден і маршрути, але не помітив жодної особливої відмітки чи позначки. Потім підніс папір до носа і принюхався. Результат дослідження змусив його посміхнутися.

На скляній поличці стояв підсвічник зі свічкою і коробкою сірників. Звільнивши простір, Фалько поклав туди розгорнутий аркуш, запалив свічку і почав неквапливо й обережно водити нею під полицею, намагаючись, аби полум’я нагрівало аркуш, але не псувало його. Десь за півхвилини з’явилися слабкі червоно-охристі рисочки, а за ними поступово проступили чіткі великі літери, виведені лимонним соком, сечею чи будь-яким невидимим чорнилом, унаслідок чого утворилися такі слова:

Маунт-Касл, капітан Кірос, судноплавна компанія «Норенья і Ко», Картахена – Одеса, четвер 9.

О чверть на десяту ранку худорлявий низенький чорновусий чоловік у коричневому смугастому костюмі (піджак був завеликим) пройшов, не знімаючи капелюха, крізь скляні двері, що вели до ресторану готелю «Авеніда Палас». Переговоривши з метрдотелем, він обвів приміщення допитливим поглядом і рушив туди, де вмостився Фалько – під великою кришталевою люстрою, поблизу вікна, звідки відкривалася панорама на площу Рестаурадорес, за столиком, де були розкладені газети «Секуло» і «Жорнал де Нотісіас».

– Який сюрприз, – мовив Фалько, відсунувши газети.

Той не відповів. Позирнув на один із заголовків «Інтенсивні бомбардування Мадрида франкістами», після чого перевів погляд на Фалько, зняв капелюха і поклав на стілець. Кидалася в око його засмагла лисина. Груба щетина на жирній шкірі. Втомлений вигляд.

– Ти вмієш влаштуватися, – нарешті мовив він, усівшись і роззирнувшись довкола. – Гадаю, номери коштують сто двадцять ескудо за добу.

– Сто сорок.

Співрозмовник кивнув, анітрохи не здивувавшись.

– Мені не завадить випити кави, – мляво сказав він. – Я всю ніч не міг зімкнути очей.

Фалько покликав офіціанта. На відміну від новоприбульця, у нього був свіжий і бадьорий вигляд, адже щойно вийшов із душу і поголився у перукарні готелю, а перед цим тридцять разів віджався від підлоги, як зазвичай робив щоранку. Зачесане назад волосся, бездоганний проділ, костюм-трійка свинцевого кольору від «Андерсон & Шепард», як проголошувала етикетка на підкладці, шовкова краватка. Сірі очі спокійно вивчали співрозмовника – капітана Васко Алмейду з суворої ПІДЕ, португальської таємної поліції. Вони давно знали один одного. Їхня дружба – або приятельство в межах розумного – зав’язалася відтоді, як Фалько працював на Василя Захарова і займався контрабандою зброї через лісабонський порт та інші місця: дерев’яні ящики без маркування, що значилися в документах як промислове обладнання та різні товари, ввозилися і вивозилися з цього брудного світу портових кранів, пакгаузів, провулків із вищербленими кахлями на мурах, борделів для моряків, кораблів, пришвартованих на причалах, що тягнулися від Алькантари до Каїш-ду-Содре. «Живи і дозволяй жити іншим» – таким було основне гасло тутешніх жителів. Фалько та Алмейда кілька разів успішно провертали всілякі афери й темні справи, ділилися секретною інформацією, хабарами й прибутками. Як полюбляв казати капітан, Португалія – маленька і бідна країна. Людям платять мало.

– Два трупи. В Альфамі.

Алмейда дивився не на Фалько, а на паруючий срібний кавник, що його офіціант щойно поставив на стіл. Він налив собі повну філіжанку кави без цукру.

– Один – іспанець, а інший – португалець, – додав він перед тим, як зробити перший ковток.

Фалько промовчав. Він спокійно сидів, спираючись долонями на край столу, біля тарілки зі скромними залишками тосту з маслом і склянки з-під молока (чоловік давно не вживав каву). Терпляче чекав. Нарешті Алмейда замислено відсьорбнув ще кілька ковтків, витер вуса і звів на нього очі.

– Де ти був учора ввечері, мій друже?

Фалько витримав його погляд, вигнувши брови на знак подиву.

– Я вечеряв.

– А потім?

– Пішов до кабаре.

– Сам?

– Ні.

Алмейда дуже повільно кивнув головою, наче почув саме те, що очікував. Знову провів рукою по неголеному обличчю.

– Іспанець і португалець, – різко повторив він. – Першого зарізали, мов порося.

– І що?

– У твого співвітчизника вкрали всі документи, але невдовзі його опізнав співробітник посольства. Він виявився республіканським агентом. Другий, португалець, впав із великої висоти. Або його скинули звідти. Якийсь там Альвес. Служив у транспортній компанії на вулиці Комерсіо.

– Навіщо ти мені це розповідаєш?

– Альвес працював на твоїх людей.

Фалько закліпав очима.

– «Моїх» людей? А хто вони?

– Іди до біса.

Запала довга мовчанка. Алмейда допив свою каву маленькими ковточками, після чого взяв сигарету, запропоновану Фалько. Останній мав дивовижну здатність відновлювати дружні стосунки від тієї самої миті, коли вони обірвалися бозна-скільки місяців чи років тому. Вистачало одного турботливого жесту, плескання по плечу, спільних спогадів, щирої усмішки. З Алмейдою достатньо було викурити сигарету.