Єва

Фалько спустився до вулиці Сан Педро, час від часу озираючись і перевіряючи, чи не крадеться хтось слідом. Пульсуючий біль пронизав праву скроню – очевидно, що підскочив тиск. Він інстинктивно намацав у кишені флакончик з аспірином. Мігрені були його вразливим місцем – він впадав у ступор, втрачав здатність мислити і рухатися, судомно дихав, мов викинута на берег риба. Треба знайти воду і запити пігулку, але доведеться зачекати. Найважливіше – забратися звідси. І хутчіше.

Він обирав широкі вулиці, щоб уникнути пасток. Нарешті залишив Альфаму позаду і під тьмяним світлом ліхтаря на вулиці Бакалейруш, огорнений вогким туманом, що тягнувся з річки, дістав із кишені конверт і розірвав його. І неабияк здивувався, виявивши згорнений надвоє рекламний проспект судноплавної компанії «Норддойче Ллойд Бремен». І більше нічого. Четвертинку аркуша з текстом на одному боці. Зображення трансатлантичного лайнера, а під ним – список суден і розклад рейсів до Америки й Східного Середземномор’я. Фалько знову поклав аркуш у конверт, заховав його в кишені й оглянув гаманець убитого. Там була невеличка сума грошей у португальських ескудо, які він без вагань привласнив; проїзний квиток на лісабонські трамваї; портрет молодої жінки; два посвідчення на різні імена, але з однаковою світлиною, де поставало обличчя худого смаглявого чоловіка з кучерявим рідким волоссям. Одне з посвідчень – португальське і явно фальшиве – видане на ім’я Жуана Нунеса, комерційного агента. Друге – іспанське, під грифом Служби військової розвідки, з печаткою Республіки – виписане на ім’я Хуана Ортіс Ідальго. Останній документ Фалько сунув у кишеню, а все інше жбурнув у смітник і пішов геть – прискореним, але не надто швидким кроком, аби не привертати увагу.

Відчинивши двері «Мартіньйо да Аркада» – маленької кав’ярні-ресторану з простими вибіленими стінами, розташованої на першому поверсі одного з будинків на площі Комерсіо, – Фалько помітив, що права манжета сорочки заплямована кров’ю. Він увійшов і, вітаючись з офіціантом, побачив у глибині зали Бріту Моуру, яка сиділа за крайнім столиком біля вікна, спиною до нього. Чоловік прослизнув до вбиральні, зачинився зсередини, відкрив кран, плеснув трохи води у долоні й випив дві пігулки аспірину. Потім скинув піджак, відчепив золоту запонку з накрохмаленої манжети й заходився відтирати пляму, доки кров майже не зникла. Просушивши манжету рушничком, причепив її назад. Годинник «Patek Philippe» на лівому зап’ястку показував, що він запізнюється на одинадцять хвилин. Нічого катастрофічного. Жінка, яка чекала на нього, навряд чи розсердиться. А навіть якщо розсердиться, її гнів швидко мине.

Він обмацав внутрішню кишеню, щоб перевірити, чи не загубився конверт. Потім уважно роздивився своє відображення в дзеркалі, шукаючи якісь сліди нещодавньої бійки. Але побачив лише привабливого тридцятисемирічного іспанця – елегантний темний костюм; чорне, блискуче від брильянтину волосся зачесане назад. Він поправив проділ, затягнув вузол краватки. Його обличчя втратило суворість, набуту за роки напруження і небезпечних пригод, розслабилось, засяяло іронічно-люб’язною посмішкою чоловіка, який запізнюється на побачення, але не має жодних сумнівів, що йому вдасться виправдатися.

– Куди ти, в біса, подівся? – обурилась жінка. – Я вже півгодини стирчу тут сама і чекаю на тебе, мов дурепа.

– Вибач, – відповів Фалько. – Термінові справи.

– Хіба не пізно робити справу? Ще й запросив мене сюди.

Фалько безтурботно посміхнувся.

– А що не так із цим місцем?

– Схоже на дешевий шинок. Ми могли б обрати щось краще, з музикою…

– А мені подобається. Приємні офіціанти.

– Маячня!

Бріта Моура не звикла до того, що чоловіки запізнюються на побачення з нею. Темноволоса, з великими чуттєвими губами і приголомшливою фігурою, що приваблювала глядачів і дозволяла заповнити партер театру «Едем» (музичне ревю за її участі називалося «Вільна і незаміжня»). Вона користувалася фальшивими віями і сліпучо-червоною помадою в стилі актриси Джоан Кроуфорд. Як і Фалько, вона зачісувала своє довге волосся догори й закріплювала фіксатуаром, відкриваючи чоло. Така зачіска надавала їй рішучого й дещо агресивного вигляду. У Португалії подібні обличчя часто з’являються на афішах або обкладинках ілюстрованих щотижневиків. Народжена двадцять сім років тому в крихітному селищі провінції Алентежу, Бріта належала до категорії жінок, яким молоді чоловіки залюбки віддають своє серце, а старі – свої гаманці. Вона пройшла тернистий шлях, перш ніж стала зіркою, тож без вагань змушувала розщедритися тих небагатьох щасливчиків, що підходили до неї достатньо близько. Втім, Фалько був її слабкістю. Вони познайомилися п’ять тижнів тому в ешторільському казино, коли грали в рулетку за одним столом, і відтоді зустрічалися час від часу.

– Чого б тобі хотілося? – Фалько незворушно вивчав меню.

Вона незадоволено зморщила носика. Досі ображена.

– У мене пропав апетит.

– Я візьму запечену на вугіллі тріску. Ти питимеш вино?

– Ти – бездушний негідник.

– Ні. Просто я голодний. – Офіціант терпляче чекав. – Тобі теж замовити рибу?

Фалько збрехав: він взагалі не відчував голоду, але цей буденний ритуал допомагав йому заспокоїтися. Сховатися за щитом банальної розмови з гарною жінкою. Так йому краще вдавалося привести думки до ладу, визначитися з подальшими діями, відігнати свіжі спогади.

– Мені достатньо легкого супу, – сказала Бріта. – Я набрала забагато зайвих кілограмів.

– Це абсурд, моя люба. Ти ідеальна.

– Правда?

– Так. Розкішна.

Її обличчя пом’якшало. Вона обмацала свої стегна.

– А журналісти з «Ілуштрасао» пишуть, що я погладшала.

Фалько усміхнувся зі світською люб’язністю. Вийняв портсигар із черепашачого панциру і запропонував їй сигарету марки «Players».

– Ці журналісти – ідіоти.

Нахилившись над столом, Бріта простягла сигарету до срібної запальнички «Parker Beacon».

– Ти замочив рукав, – сказала вона.

– Так. – Фалько підпалив власну сигарету. – Забризкав, коли мив руки.

– Дурнику, ти такий неуважний.

– Точно.

Вони курили, чекаючи замовлення. Фалько відчув, що головний біль минувся. Бріта розповідала йому про свою роботу, успішні касові збори, нову виставу, прем’єра якої мала відбутися за два місяці. Про нещодавню пропозицію знятися у фільмі. Фалько підтримував бесіду із зацікавленим і доброзичливим виглядом, невідривно дивлячись жінці у вічі й демонструючи, що не пропускає ні слова. Він немовби діяв за сценарієм (хоча, власне, так і було) – вимовляв необхідні репліки й ставив доречні питання. Одна з причин твоєї фатальної привабливості, якось сказав йому адмірал, полягає у вмінні слухати так, ніби від цього залежить твоє життя і твоє майбутнє, і немає нічого важливішого у світі. А коли жертва розгадає твій трюк, буде надто пізно – ти вже встигнеш вкрасти її гаманець або встромити ножа в пах. Якщо ж це жінка – затягнеш її у ліжко.

– Куди ми підемо потім? – поцікавилася Бріта.

– Я про це не думав.

Фалько сказав правду. Його думки були зайняті іншими речами – конвертом у кишені, мертвим кур’єром, убитим республіканським агентом та його втеклим товаришем, який, певно, вже сповістив своє керівництво про те, що сталося. Він думав про те, як діятиме португальська поліція. Про рекламний проспект «Норддойче Ллойд Бремен» та співвідношення між указаними там кораблями й точними даними, які спершу треба розшифрувати, а потім передати керівникам НІОС – Національної інформаційно-оперативної служби. З іншого боку, він не поспішав, адже сеанс зв’язку з Саламанкою був призначений на завтрашній ранок. Проте навіть краса жінки, яка сиділа навпроти, не могла вгамувати його хвилювання. Існувала якась суперечність між інформацією, що містилася в конверті, і подіями, що мали місце в Альфамі півгодини тому. Щось не сходилося, і він знав, що не заспокоїться, доки не з’ясує, у чому проблема.

– Ще трохи вина? – Фалько підніс пляшку до її келиха. Посмішка жінки свідчила про те, що останні хмари розійшлися. Лід розтанув. Усе гаразд.