Страница 12 из 59
(Річка)Зійшовши до річки, ми водуторкнули руками. У липні так любимо тіло води, що втікає між пальців. Сто млинів було там, сто млиновихколіс і зелені застояні плеса, де риба ловилася в руки. Очерет, наче царства, держави з латаття –усе було річка. Теплі схови в піскузалишалися наші й не наші, хололи до ранку. Скільки нас не збулось, переходячи міст понад Полтвою, скількиперейшло через міст і назавшепропало в гущавині правого берега?.. (Цвяхарня) Хтось сказав: «Ми не ті. Ми присутні в тунелях і вікнах, але нам не дійти до старої цвяхарніза рогом». Зостається сідати на сходах, співати. Може так подолаємо стіни, припнемоголоси до камінних цурпалківі витремо очі?Може так почувають нас ті, що чекають за рогом?Зостається шукати себе, і останній сірник, що в найдальшійкишені, колючий, як цвях. (Пиво)Ми терпляче прожили годинулипневої спеки. Мотоцикли минулих епох і старі арбалетилишились позаду. Золота незасвічена Роза. Й сімсотнеспокійних та спраглих атлетівз пересохлими вусами й нервами. Море, рятуй нас! Купаннядля гострих твердих борлаківчоловіцтва в загарбаній вежі. О як ми слухняно чекали!Кожен ковток є причастям. Рани від стріл проступаютьпід сорочками. (Дух)Дозволь мені кружляти над тобою. Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок. Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, а черниці з вулиці Сакраментокховалися в нішах. Ані разу не вигнав мене Макольондра, я завше мав гроші і розум. Покажи своє місто. Я хочуйти за отими дівчатамив сукнях червоних. Я хочу дзвонитиз оцих телефонних кабін. Я хочу набрати номер Йосифи Куні почути, як вона скаже:«Дозволь мені кружляти над тобою». (Забуття)Так, наче брама – то вхід. Є міста, до яких неможливозайти через браму. Є міста, до яких неможливозайти. І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, алебрам немає, сторожа зітерласьна порох. Сім вітрів розкошуютьна площах і в залах. Навсібіч передмістя відкриті, сторожавиростає зелена й пругка. «Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», –перелічуєш майже вголос, та ніяк не згадаєш, як зветьсядерево, до якого вона вже не ходить... (Ребро)Я віддав би своє ребров анатомічну майстерню. Там велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований орден героя (акурат над соском)і руки останнього катапо дванадцятім вироку... Ані слова про інші витвори. Я віддав би своє ребро. Може, щось вийшло б із нього –якась рибина, чи жінка, чи гілказабутого деревагінкго... (Замок)Прогулянка кіньми – велика приємність. Та нам зостаються лиш кухнів задвірках сецесій –просторі прокурені гнізда, де гори немитого посуду й чашіз піщаними квітами, деу кранах сухих ледь пульсуєволога зелених боліт. Посіємо попіл на стілі прилиймо невипиті краплі. Брате, намацай отам на стіні вимикач –я не бачу тебе, а до ранку ще триста хвилин. Тож панство і челядь поснули, і коні поснули, і нам не ввійти в ці кімнати. Вони не покличуть.