Страница 11 из 59
Це рясне гуляння вбогих при музиці, під мурами, де випивка і тінь. Це триває свято поїдання птиціпри світлі відлітань і тріпотінь. Треті птиці лунко прокричали ранок, і ринок забуяв, як райський ліс. Тож тяжкі тіла знекровлених коханокзакутує в пітьму пан птахоріз. По його робітні в'ється чорне пір'я, і руки в нього, кажуть, золоті. Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»ясніє, ніби спалах на путі. Він виймає з тіла теплу душу птичу(його небіжчик тато – знаний кат), а вночі приводить у закляклу тишукрилатих і співаючих дівчат. Злякані амури. Під'яремні псиськашукають у жаливі кість крила. Це розправа з ангелами – ангелорізка, це пісня жолобками потекла. Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки, згорнувши небеса в густий рулон, та й гостимось на паперті птахорізкиу місті, що зоветься Вавилон. 3. ЄХИДНАПовертаємся, всіявши зойком оази;кров на піхвах, засмага східна. Та зачинене місто, мов острів прокази, або клітка, в якій єхидна. Поки нас не було, поки нас у пустиніпрошивала сурма побідна, на стовпах і криницях, мов сіль на хустині, проступило тавро: єхидна. Ми згубили себе в агарянськім поході. Перемога цілком невидна. І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна. Рідні панни зів'яли по вежах і клітях, пізня ласка така фригідна. В зимних венах померло дзвінке повноліття, а в очах ожила єхидна. Це вона відкладає століття, мов яйця, по торгах, де музика мідна, де помости смертей, де живуть і бояться, де юрба сичить, мов єхидна. Що я можу? Хрипуча сурма наді мною. Я півсвіту пройшов приблизно. Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара вітчизно. 4. ГРИФОНМій пане, який нерозумний світ!.. Яка на румовище сходить журба!Під небом, чорним, ніби графіт, конаю в піску. І грифон з герба. З дерев погаслих кричать граки. Я впав з коня і програв турнір. Тепер крізь мене ростуть гілки, пробивши в панцері триста дір. Лети ж від мене, монстре знамен, крилатий леве! Я випав з гри. З очниці в мене цвіте ромен. Я не мав меча. То був лютні гриф. А ту, що чекає, що ймення моїна грифелі пише в стотисячний раз, крилом захисти. І замовклу їїу землю сховай від облуд і образ. Чому ж не летиш? На вологім піскутанцюєш довкіл моїх тихих рук. І п'єш з мене довгу предвічну рікути, схожий на крука. Ти майже крук. 5. ГАСПИД, АБО Ж ДІДЬКОЗійшла комета, Господи прости!Мов гурт убивць повзе повз нас етапом. Розпущені убори і хвости, запахло спиртом, сіркою і цапом. Він – той, що креше рогом до камінь, і всюди починається розпуста. І входять назавжди в солодку тіньдівчата, смарагдові, мов капуста. І б'ється в бубон вогке копито̀, і замовляння світяться крізь писокпід шапкою нічного шапіто, де акробати труться об клярисок, де криють юнок вижовклі діди... Це тіло, цю сполохану клепсидрурятуй мені. Я ждав її завжди, я сам її з вертепів ночі видруі сам її пораню. В кожну п'ядьввійду, вповзу в ці брами, що розкрились... І ярмаркові діти прилетятьз пекучими надрізами для крилець.
ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
Нотатки мандрівного спудея Інокентія Сильвестра Коцького (Темниці) Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні. «Було тут кілька темниць», – сказавНеборак. О відлуння колишніх льохівз назвами, як у дівчат чи винарень – «Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша – «Татарня», де очі вмирали найперше, і світло ховалось під пахви, в роти без'язикі!Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть немеморіал. І не річку загнано в труби. Хоч кожен з нас міг би сказати:«Липи в час доцвітання – гаснучі зорі. Повні трамваї дівчат».