Максим Рильський

У тюремній камері в’язні проводили диспути, виступали із лекціями, влаштовували літературні вечори. Одного разу провели вечір, присвячений Т. Г. Шевченку. Батько на ньому виступив із доповіддю (дивно так звучить: доповідь у тюремній камері!), співкамерники читали напам’ять вірші Кобзаря. Потім вирішили поспівати пісень на слова Шевченка. Та втрутився наглядач, який через вічко у дверях постійно стежив за поведінкою арештантів, і наказав негайно припинити спів. Але учасники вечора не вгамовувались. Наглядач ще кілька разів повторював свою вимогу, поки хтось із в’язнів не звернувся до нього приблизно з такими словами: «Ви ж українець, ми сьогодні згадуємо нашого найбільшого поета, то чого ж ви…» Наглядач трохи подумав, а потім промовив: «Добре, співайте, хлопці, тільки не дуже голосно… І я послухаю…»

Допити батька, як і побачення із мамою, відбувалися у приміщенні ДПУ по вулиці Інститутській, де тепер міститься Жовтневий палац. Сюди батька, як і інших підслідних, привозили з Лук’янівської тюрми машиною. На першому побаченні з мамою, яке відбулося десь через місяць після арешту, батько чи не першим запитанням поставив таке: «Що з Грушевським?» Мама здивовано відповіла: «Нічого, живий і здоровий, десь недавно бачила його статтю…»

Коли батько повернувся до Лук’янівки, то ледве не з криком увірвався до камери: «Хлопці! Грушевський на свободі!» Виявляється, співкамерникам на. допитах було заявлено про арешт Грушевського, про його свідчення щодо розгалуженої мережі націоналістичних організацій, яка буцімто існувала в Україні, тощо. І от деякі з них після цього не витримали, підписали свідчення про свої «провини», зв’язки із «викритим» Грушевським та його організацією. Розумом, звичайно, важко збагнути таку поведінку людини. Але батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…

Наступного дня після повідомлення батька усі співкамерники, що встигли себе обмовити, написали листи, у яких відмовилися від попередніх «зізнань».

Побачення з батьком відбувалися у коридорі ДПУ. Під стіною за маленьким столиком сідала мама, розкладала принесене з дому. Потім приводили батька. І хоч коридором увесь час ходив наглядач, він, як правило, не заважав розмові, не втручався. Мама частувала батька кавою, домашніми пиріжками, бутербродами. Тільки згодом батько дізнався, як важко все це мамі діставалося. Виручав «Торгсин» (торговля с иностранцами) – так звалася у 30-ті роки система магазинів, де за срібну ложку чи якусь цінну річ можна було одержати жири, м’ясо, борошно. Цим і користувалася мама, але одержаних продуктів вистачало лише на передачі батькові та щоб підгодувати мене малого. Дорослі ж члени сім’ї, звичайно, бідували. Мамина тітка десь діставала кістки – «горлянки», як їх називали, і з них готували обід чи вечерю.

Я вже казав, що повернуся до старої фотографії та листа на її звороті. Яка ж дивовижна мама на цій фотографії. Худенька, виснажена, у старомодному капелюшку. А руки… Я не можу без болю дивитись на мамині руки на цій фотографії. Худі, з набряклими жилами, роботящі руки, на які доля поклала великий тягар клопотів про батька та його майбутнє, клопотів про дітей і сім’ю, рідні руки, які так ніжно і лагідно пригортають мене, маленького товстуна, що несвідомо ще дивиться на навколишній світ… Та найбільше вражають очі – у них усе: і біль, і невимовна мука, і мудрість, і ласкаве тепло. Написаний мамою лист до моєї бабусі вартий того, щоб його навести.

10 июля 1931 г.

Дорогая Мелания Федоровна!

Вот Вам и отпечаток Вашего еще одного внука. Он вышел, как живой; удивительно удачно его сфотографировал фотограф. Послала такую же карточку и Максиманьке. Пока все у нас без перемен. Иногда мне кажется, что у меня уже не хватает сил и энергии пережить все навалившееся на меня горе. Подбадриваю себя, но тяжело морально, а главное – материально. Мы друг другу очень часто пишем, скоро жду свидания. Хотелось бы мне повидать Вас, поговорить с Вами, излить всю тоску, облегчить сердце от всей этой муки, ведь я одна, как палец, нет никого тут у меня, кто бы пожалел меня и подбодрил. Не сердитесь на меня, что я редко пишу, но я так устаю за день, что написать письмо – мне кажется иногда целым подвигом. У Богданчика есть уже два зуба, он говорит мама, няня, анка, да. Пишите мне, не считайтесь со мной письмами, я очень рада всегда, когда получаю Ваши письма. Шлю привет Ив[ану] Фад[еевичу] и Бог[дану] Фад[еевичу] и детей всех целую. Петя (небіж М. Т. Рильського, син Івана Тадейовича Рильського) здоров, жаль, что начал больно сильно гулять, раньше ночи никогда не приходит домой. Пусть Ив[ан] Фад[еевич] повлияет на него. Целую Ваши руки.

Катя

«Цілую Ваші руки…» Може, трохи й старомодний вислів, але промовистий. У ньому самовіддана любов мами до батька і побожне ставлення до його матері.

Писала мама і листи батькові до тюрми, які, на жаль, безповоротно втрачено. Якось вже незадовго до звільнення батька написала йому, що почала захоплюватися поезією Ахматової, і двічі підкреслила прізвище поетеси. Батько все зрозумів: Генеральним прокурором республіки тоді була людина на прізвище Ахматов. Мама їздила до Харкова – тодішньої столиці УРСР. З великими труднощами потрапила на прийом до Ахматова, який досить лицемірно зауважив: «Как, известный украинский поэт в заключении? Этого не может быть… Мы разберемся…»

За час, що сидів батько в тюрмі, змінилося три чи чотири слідчі, які вели його справу. При цьому кожний новий говорив про свого попередника приблизно так: «Вашого слідчого викрито. Він виявився прихованим ворогом. Ось тепер уже я…» Однак усі слідчі до одноманітності були схожі один на одного: не маючи жодних доказів, вони вимагали від батька зізнань у нескоєних провинах, у належності до міфічної, вигаданої самими слідчими контрреволюційної організації. У своєму прагненні будь-що добитись зізнань не гребували будь-якими психологічними прийомами, забуваючи про порядність, людяність. Один з них, на прізвище, здається, Андрєєв, знаючи, що батько пристрасний мисливець, допити часто починав словами: «А знаете, Рыльский, третьего дня я ходил на утку…» І починалася досить мальовнича оповідь про вдале полювання з принадним описом лісу або заплави, влучних пострілів, із згадками про рожеві світанки, духмяні пахощі трав – одне слово, про все те, чого в’язень був позбавлений і до чого так прагнула його змучена душа. Ось і таким був психологічний тиск.

Однак «рекордистом» підступності виявився останній слідчий. Він вже знав, що наступного дня батька буде звільнено. Але сьогодні він ще може погратися із підслідним, ніби кіт з мишею, і хтозна, чим закінчиться ця гра… Уже в перші хвилини допиту слідчий звертається до батька із словами: «Ну, что ж, Рыльский… Вы не признаєте себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки». Змучений допитами, одноманітними вимогами слідчого, батько відповідає: «Соловки так Соловки». І відразу ж, після незвично короткого допиту, слідчий дає побачення із мамою. Вона його не пізнає: надзвичайно блідий, відсторонений. На попередніх побаченнях вона звикла бачити його уважним слухачем сімейних новин, людиною, яка принаймні прагне удавати бадьорість, схильного до жартів. А сьогодні напружено-мовчазний, пригнічений. Вони обоє перебувають у різних площинах: мама ще під враженням недавньої зустрічі з Ахматовим, окрилена його обіцянкою розібратися, а батько вже знає присуд і боїться страшною новиною її вразити. Ще не встигла мама як слід почастувати батька чимсь принесеним з дому, ще не розпочалася, власне, розмова, коли пострілом лунає команда: «Свидание окончено!» І батька знову ведуть до кабінету слідчого. Людина, яка півгодини тому вимовила страшне слово «Соловки», знову звертається до підслідного: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг (розповідаючи про цю сцену, батько завжди підкреслював слова, якими перебив слідчого: «Даже классовый?»), вы еще можете быть нам полезны. А поэтому принято решение вас освободить…» Ось якою була ще одна спроба зламати людину: а що як злякається Соловків і перед побаченням з дружиною розкриється, «розколеться». Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлості.