Максим Рильський

Наступного дня батько повернувся на Бульйонську. Та й тут він залишився людиною веселої вдачі. Непомітно, тихенько зайшов у передпокій, став навпочіпки і, зображаючи собаку, із гавканням з’явився в кімнаті, що викликало, як потім розповідали, захоплення у тоді зовсім ще маленького автора цих рядків. А наступного дня, коли батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Тараса Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…

Через деякий час батько поїхав до Харкова. Треба було налагоджувати стосунки з видавництвами, дістати на перший випадок якусь перекладацьку роботу. У Харкові зворушливою увагою та піклуванням оточив батька Остап Вишня. За його допомогою батько дістав грошову допомогу, потрапив до одного із перших письменницьких будинків творчості, що саме тоді відкрився у селі Лука над Сулою на Полтавщині.

Одне слово: знову починалося життя. І хіба навіть подумати могли тоді друзі, що минуть роки, і вже батькові доведеться клопотатися про звільнення Павла Михайловича, а потім з такою ж любов’ю та шанобою опікувати його?!

Грудень 1985 р. Ірпінь

Болюче свідчення

…Я звернувся до голови Комітету державної безпеки УРСР Миколи Михайловича Голушка з листом. Просив допомогти з’ясувати дату арешту і строк перебування М. Т. Рильського в ув’язненні, у чому конкретно його намагалися звинуватити, нарешті, чи не зберігаються разом із слідчою справою (прилучені до неї) творчі праці або інші матеріали поета. Крім того, мені було відомо, що у другій половині 50-х років Максим Тадейович на прохання органів державної безпеки написав ряд відгуків про діячів української культури (переважно письменників), які у 30-ті роки зазнали безпідставних репресій. Відгуки ці потрібні були для посмертної реабілітації репресованих. Такі свідчення можуть зацікавити дослідників історії нашої культури, тому в листі порушувалось клопотання про передачу копій відгуків-характеристик музею поета.

Мушу сказати, що до мого прохання голова Комітету поставився із надзвичайною увагою. Минуло кілька днів, і пролунав дзвінок: Микола Михайлович повідомив, що лист розглянуто, дано розпорядження про розшук зазначених у ньому матеріалів. Буквально за кілька днів зателефонував знову, запросив до себе, щоб ознайомити з віднайденими матеріалами.

Очевидно, не варто говорити про мій стан, про хвилювання, яке охопило мене, коли я взяв з рук голови Комітету коричневу картонну теку слідчої справи № 272, яка, незважаючи на всі складності і перипетії нашого життя, майже 60 років зберігалася в архіві.

Справа відкривається ордером на арешт, який датовано 19 березня 1931 року. Досить показова деталь – це день народження Максима Тадейовича. Протоколів допитів у справі немає. Натомість підшито власноручно написані Максимом Тадейовичем «Автобіографія», список «Мої знайомі», а далі йдуть «Додаткові свідчення Максима Тадейовича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9 (цього дня в’язень свідчення писав двічі), 17 і 28 квітня. Звичайні аркуші пожовклого від часу паперу, густо списані з обох боків до болю знайомим почерком. Гортаючи сторінки, бачу, що «свідчення» – це відповіді на запитання слідчих. При цьому видно, що останні у різний час ставили одні й ті ж запитання, намагаючись, очевидно, у такий спосіб «впіймати» підслідного на якихось суперечностях.

На свідченні від 9 квітня після підпису батька помічаю напис: «Допитав ст. уп. КОС ДПУ» і підпис, на жаль, нерозбірливий. Завершує справу постанова про звільнення М. Т. Рильського з-під арешту, ухвалена 19 серпня 1931 року.

Я закриваю теку, і тут Микола Михайлович мене приємно вражає, повідомляючи, що Комітет вирішив передати всі оригінальні матеріали справи, тобто автографи Максима Тадейовича, нашому музею. І за кілька днів у Голосіїв, до колишньої оселі поета, було доставлено пакет із супровідним листом за № 10/3—3071 від 28 листопада 1989 року такого змісту:

«На Ваше прохання ретельно вивчено архівні матеріали, які могли б містити відомості про особу Рильського Максима Тадейовича.

Повідомляємо, що Максим Тадейович був заарештований ДПУ УРСР в березні 1931 року за безпідставним звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації.

Постановою від 19 серпня 1931 року справу припинено за мотивуванням відсутності «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи», і він з-під варти був звільнений.

Надсилаємо Вам власноручні записи із справи, зроблені Максимом Тадейовичем під час допиту, які можуть становити історичний інтерес. Інших матеріалів, документів М. Т. Рильського у справі немає.

Разом з тим ми виявили і передаємо Вам оригінали відгуків Максима Тадейовича про Вороного М. М., Филиповича П. П., Лебідя А. Д., Колесника П. І., а також ксерокопію відгуку про Зерова М. К., оригінал якого у вересні 1989 р. передано інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР (№ 2242).

Додаток: за текстом на 46 сторінках.

Голова комітету М. М. Голушко».

Звичайно, передача Комітетом державної безпеки музею цих документів – болючих свідчень нашого складного минулого – стала можливою лише завдяки тим змінам, що відбулися і відбуваються у нашому суспільстві. Матеріали будуть уважно вивчені науковцями нашого музею і, безперечно, знайдуть відлуння у дослідженнях, присвячених життю і творчості видатного українського поета, вченого і громадського діяча.

Рильський Б.Мандрівка в молодість батька. – К.: Молодь, 1995

Справа № 272[27]

Автобіографія

Максим Рильський: написано у в’язниці. Рік 1931-й

Народився я в м. Києві, дитячі роки проминули в с. Романівці кол[ишнього] Сквирського пов[іту] на Київщині, тепер Білоцерківської округи. Батько – Тадей Розеславович Рильський, дрібний поміщик, відомий свого часу як етнограф і один з перших українських економістів, поглядами – лівий народник, якому не раз і не два загрожувало заслання (по доносах від поміщиків сусідніх, що з ними він майже ні з ким не підтримував жодних зносин) і т. д. Помер він, як мені було 7 років. Мати – селянка того ж села Романівки; шлюб батьків з нею був серед околишніх «панів» «притчею во языцех».

У нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух, не раз переховувались революціонери, і це впливало й на мене, малого… Пам’ятаю, як 10-літнім хлопчиком я з іншим своїм товаришем – сином бідаря селянина (товариші моїх дитячих літ були виключно з селян) – пройшли дуже гордо мимо «волостного правленія», співаючи «Марсельєзу» чи «Дубинушку». Сім’я наша була завжди під таємним доглядом поліції, і в 1917 р., коли публікувалися списки співробітників «охранки», було там надруковане й прізвище селянина Хведора Чуприни (умер), що стежив за сім’єю Рильських та за сім’єю лікаря Юркевича, батькового ще приятеля. Вчився я в Києві, у гімназії «О[бщест]ва Содействия Среднему Образованию». Ще до гімназії почав писати вірші, а в одній із старших кляс гімназії почав друкуватись у журналах і видав книжечку «На білих островах» (1911). В гімназії не було відповідного революційного середовища, тим, мабуть, і пояснюється, що більшість моїх тогочасних віршів аполітичні, чиста лірика з оспівуванням квіток, зірок, соловейка і т. ін. 1915—17 р. я в університеті на медичнім факультеті (чому й не був покликаний на військову службу). Пишучи й далі літерат[урні] твори та інколи й друкуючи їх, я провадив проте досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо, ніж чим іншим. Однак це не шкодило мені досить серйозно студіювати літературу, при чому, не будучи сильний в латині і зовсім не знаючи грецької, я проте дуже цікавився античними літературами. Читав статті й переклади. Був я в університеті занесений до нелегальної «укр[аїнської] громади», але як натура більше схильна до споглядання (созерцания) та «внутрішнього життя» був усього, здається, на одних тільки зборах. Націоналістичні ухили ні тоді, ні раніше, ні пізніше не вабили мене, і, хоч вихований на українській (поруч з російською) літературою, я проте залюбки вивчав і декламував і Пушкіна, і Міцкевича, і Брюсова, і т. ін. Імперіалістична війна, що захопила своєю «патріотичною хвилею» широкі кола тодішнього російського та й українського громадянства («война до победного конца»), була мені безмежно, органічно і свідомо огидна. Звичайно, і не в перемозі німецького імперіалізму бачив я порятунок. Я був переконаний, що революція неминуча, і – хоч сам на вдачу людина неактивна – прагнув її. Тодішня укр[аїнська] газета «Рада» своєю буржуазністю і підлещуванням до царського уряду, а також своїми консервативними поглядами на мистецтво була мені ворожа, і я не друкувався в ній, а вміщав свої речі в інших тодішніх журналах.

27

 З архіву КДБ. Матеріали справи зберігаються у фондах Музею М. Рильського.