Страница 23 из 26
Нарешті, готуючи у музеї епістолярну спадщину Максима Тадейовича до видання його творів у 20 томах, ми помітили, що його листування у 1931 році уривається десь у середині березня і відновлюється на початку вересня. Показовим у цьому відношенні є його лист (очевидно, один із перших після звільнення) від 5 вересня до російського поета і перекладача Ігоря Стефановича Поступальського, у якому він зокрема писав: «Я эти дни «большей частию» ничего не делаю, гуляю и созерцаю. Киев хорош как всегда, мне же он кажется великолепнее, чем когда бы то ни было. О литературных работах и планах своих не буду сейчас распространяться: и того, и другого много, а какая-то временная усталость, я уверен, пройдет…»
Таким чином, можна вважати, що в ув’язненні Максим Тадейович перебував із середини березня до початку вересня 1931 року.
Про арешт батька, скрутне становище, у якому опинилася сім’я, про свої поневіряння по різних канцеляріях і установах, аби добитися правди і справедливості, не раз розповідала мені і мама. За плином літ точно сказати, що саме я чув від неї, а що від батька, важко. Спомин про цю сумну й невеселу подію вимальовується у свідомості більш-менш суцільною картиною, відтворити яку по змозі спробую нижче.
Заарештували батька в будинку на вулиці Бульйонській, 14 (нині Боженка, будинок кілька років тому знесено), який належав маминій тітці Агафії Йосипівні Квашніній і в якому тоді проживав Максим Тадейович з родиною. Прийшли по батька, проводили обшук пізно увечері, а можливо, й уночі – в усякому разі батьки вже полягали спати. Під час обшуку мама ще якийсь час лежала в ліжку. Скориставшись цим, вона непомітно зняла зі стіни батькову мисливську рушницю, що висіла на килимку, і спритно сховала її під ковдру. Що було у цій чисто жіночій наївності? Прагнення приховати єдину у домі зброю, яка, на думку мами, могла стати небезпечним «речовим доказом»? Чи, може, їй просто стало шкода мисливської рушниці, з якою батько багато років ходив на полювання, і вона у такий спосіб хотіла її врятувати? Не знаю. Коли за якийсь час працівники ДПУ підійшли до ліжка й запропонували «громадянці» встати, щоб обшукати й ліжко, мама з удаваним подивом промовила: «Ось рушниця якось сюди потрапила». Чи допомогли ці мамині хитрощі, але рушницю не забрали. Після обшуку батька пішки під конвоєм повели з Бульйонської через місто до Лук’янівської тюрми.
Помістили батька до загальної камери, де вже перебувало сім в’язнів. То були люди розумових професій, проти яких були висунуті звинувачення політичного характеру. Єжовський, а згодом і беріївський драконівський тюремний режим був ще попереду, а тоді, якщо можна так висловитися, для політичних в’язнів існували ще досить «демократичні» умови утримання. Приймалися передачі, дозволялося листування, досить регулярно надавалися побачення з рідними. Ось, наприклад, у камері, де сидів батько, в’язні навіть випускали стіннівку під промовистою назвою «Наша балагула». Арештанти писали до газети дописи, у яких кепкували один з одного, у гумористичних тонах змальовували тюремний побут тощо. Батько писав до газети й вірші, підписуючи їх словом «Піїта». Після смерті Максима Тадейовича його співкамерник Михайло Дмитрович Токаревський надіслав у 1964 році зі Львова автографи двох таких віршів, які зберігав усі ці роки, разом з коротким спогадом про спільне перебування у Лук’янівській тюрмі. Вірш «Минають дні одноманітні…» навіть потрапив до посмертної збірки Максима Тадейовича «Іскри вогню великого», що вийшла 1965 року. (Це взагалі дивно, оскільки у вірші є слово «бупр» – тобто будинок примусових робіт, як тоді офіційно називалася тюрма. Очевидно, пильні головлітівці просто цього не знали). Другий вірш не публікувався й досі. Тому й пропоную його читачам.
* * *
Лаштуючись в далекий шлях,Вони міняють чемодани…Далекосяглість в їх очахСіяє просто незрівнянна!Але відомо: чемодан —То нерозгадана проблема…Лиш для ухильників-міщанЦе проста і звичайна тема.Замок, найперше, річ така,Яку потрібно розжувати…Та й як же, справді, без замкаДесь у Сибіру мандрувати?Із бору вискочить ведмідь,Розкриє чемодана хижо, —І що ж? Тоді голодний їдь,Він забере усеньку їжу!Штани, що агроном носивІ чистив щіточкою зрання,Підуть на втіху ведмедівІ ведмедиць гидке знущання.А шкіра! Це ж не просто річ!Не фунт, як той казав, ізюму!Тут, може, треба цілу нічГірку й глибоку думать думу!Що, як потрапиш в Туркестан,У ті краї, від спеки п’яні!Адже не кожний чемоданГодитись може в Туркестані!Там повно звичаїв чудних,Там клімат інший, інші люди,І чемоданів отаких,Мабуть, лякаються верблюди.А як потрапиш (все бува)І знов на вулицю Гершуні, —Промовлять подиву словаУдвох твої нащадки юні:«Це, тату, що за дивина?Фе, фе, яка ж вона погана!»Дружина навіть не пізнаТвойого, брате, чемодана!Ну, як же дати цьому ладІ в цій проблемі «розібратись»?Як? – Розмінятися назад,Щоб завтра знову помінятись!* * *Минають дні одноманітні,Скрипучі, як тяжке ярмо,А ми і в червні, як у квітні,Чудес неявлених ждемо.Даремно староста безсоннийНаш бупр із кораблем рівняв:Там даль, там синь, там вал солоний,Там пахощі незнаних трав,Там грають золоті дельфіни,Наздоганяючи стерно,Там променисті бризки піниМіцні, як запашне вино.А тут – стіна глуха й нечулаТа чорний зарис грат німих, —І як ледача балагулаТрясеться зміна днів нудних.У куряві поштар куняє,Кружляють сотні сонних мух,І серце бідне забуваєПро радість, боротьбу і рух.Де буде станція – не знати,Куди дорога – не вгадать,Шкода шукати і питати:Усе мовчить і всі мовчать.Дзвінок співає монотонний,Ніщо ніде не маячить,І тільки староста безсоннийГукає часом: хто це спить?Невже навіки проминулоТе, що приснилось навесні?Спинись, прокинься, балагуло!Дорогу, стіни мовчазні!