Максим Рильський

Або ось – прекрасний приклад фіксованости М. Рильського на одній темі. В збірці «Синя далечінь» («Він і вона») читаємо:

В збірці «Крізь бурю й сніг» (ст. 53) маємо дальший розвиток цієї теми:

І в «Тринадцятій весні» (ст. 13) знаходимо хоч і не категоричну відповідь на поставлене питання:

На цьому ми й кінчаємо аналізу поезій М. Рильського. Нам можуть закинути, що ми не згадували його поем «Чумаки» та «Крізь бурю й сніг», але розгляд їх нічого не додав-би до наших висновків. Перша з них цілком належить до комплексу «синьої далечіни» (далечінь у часі ідилічне минуле), а друга – це одна з числених спроб вернутись назад до відкидуваної допіру дійсности, одна з кінцевих ланок рухомого ланцюга, що скув поетове мислення. Не дурно ж він поставив одну з них («Чумаки») на початку своєї збірки «Крізь бурю й сніг», а другу («Крізь бурю й сніг») – в кінці її, немов символізуючи ними супротивні мури своєї духової в’язниці. Бо основна прикмета М. Рильського фатальне самозаперечення:

кінчає він вірша на 76 стор. в збірці «Під осінніми зорями», а дальший вірш на 77 стор. вже починає:

Ніяких надій, знову ж таки, не покладаємо ми й на бадьоре закінчення другої поеми —

бо багато в поета до і після було шляхів, бо не з одного походу він ні з чим вернувся, бо поля він завтра ж може зрадити, бо ми читали вже після цих рядків «Тринадцяту весну», і вітер, як символ надії, ми теж уже здибали – дивна річ – якраз в кінці останнього віршу із збірки «На білих островах»:

Та зрештою, як нам надіятись? Хіба не той самий поет у тій самій збірці переконано повчав нас, що всі сподіванки марні:

Такий М. Рильський – повний внутрішніх противенств, Дон-Кихот дитячих мрій, нездібний творчим поривом ні відмовитись від них, ні цілком їм віддатись. І коли ми очима такого поета хочемо глянути на світ, то, замість сподіваної окреслености, бачимо тільки безладне миготіння. Але й самі ми так світ бачити вміємо. Чого иншого, кінець-кінцем, шукаємо ми в письменнику, як не зрозуміння життя, синтези його різноманітности? І хиба ми потребуємо ще прикладів, щоб хапатись, потопаючи, за соломини? Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур. Инакше – від тебе нам лишаться поезії, і не лишиться поета.

Такий М. Рильський – нерозв’язані суперечності – і замах на ролю «божественного» судді:

Справді, М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий.

Життя і революція. 1927. № 1

«Не в ритмі з добою» (М. Рильський. Де сходяться дороги. Вид. «Слово». К., 1929. Стор. 98)

Борис Якубський

Ще якось Гайнріх Гайне з властивим йому дотепом сказав, що письменник подібний до вагітної жінки: він повинен виношувати свій творчий задум усі дев’ять місяців; погано, коли письменник утворить викидня. Максим Рильський належить до тих письменників, що обережно виношують свій твір і випускають його на людські очі, коли він зовсім дозрілий. В формальній майстерності ніхто й ніколи не відмовить Максимові Рильському; пише він небагато; що написане – те цілком опрацьоване й закінчене.

Вагітність є хвороба, але хвороба здорова, – дозволю собі такий парадокс. Читачі повинні радіти й радіють, коли улюблений ними письменник хворий творчою хворобою. Але є хвороби нездорові, чи краще сказать – ненормальні. І в письменників буває така хвороба, що полягає в їхньому розладді з сучасною їм дійсністю. Розладдя письменника з його добою, з його оточенням – це гостра й разом дуже небезпечна хвороба. Письменник не може не мати читачів; він пише не для себе, для людей; літературна робота то є соціяльна робота, і письменник є той, хто хоче щось сказати своїм сучасникам і має що сказати їм. Буває, що іноді сучасники письменникові його не розуміють.

М. Рильський належить до течії романтизму в своїй поетичній творчості.

У третьому числі цього року часопису «Життя й Революція» є рецензія на нову збірку М. Рильського «Де сходяться дороги», що належить Феліксові Якубовському. Автор цієї рецензії виправляє свою помилку в рецензії на переклад М. Рильського Міцкевичевого «Пана Тадеуша», називаючи метр поезії «Фальстаф» у новій збірці поета вже не «александринкою», а «александрійськими рядками», але, на мій щирий погляд, він робить значно більшу помилку тепер, виголошуючи з критичним патосом: «Чи ж романтик Рильський? Ні, таки неокласик, неокласик і неокласик. Не тим, звісно, він неокласик, що інколи й досить часто згадує імена елінських богів і героїв… Але стилізувати все для того щоб викликати перед спраглі яскравих барв очі туманні, хоч і принадні марева, всіх стилів і всіх епох і в той же час хворіти на безнадійний дальтонід щодо реальних барв життя; мріяти про романтику, сприймаючи її ідеалізовано й схематизовано, але самому романтиком не бути, приймаючи й романтичне в розумовому, книжковому аспекті, через окуляри книжкового естетизму, кабінетної ерудиції,

– Чи не найсумніша ця доля для поета, особливо там, «де сходяться дороги», де сам поет намагається дати твори синтетичні (стор. 176).

Мені залишається тільки нагадати шановному рецензентові, що неокласицизм то є поновлення класицизму, що «стилізація», ідеалізація, схематизація й навіть «безнадійний дальтонізм щодо реальних барв життя» не є неокласицизм й що 5-ти, 6-ти и 4-стопові ямби ще не виявляють «холодної класичности», що «суворо-класичні композиції – сонети, октави і терцини народилися значно раніше того, що зветься в історії літератури класицизмом (у 13 віці, в Італії), що історія новітньої літератури знає напрямки неокласицизму й неоромантизму й розуміє за першим наслідування літературі 17–18 віків, за другим – у першій половині 19 століття і, нарешті, що романтизм у розумінні його не як психичного настрою, а як літературного напрямку поділяється на романтизм schöne seele та романтизм Sturm und Drang’y (прекрасної душі та бурі й натиску), а той і другий дуже часто мають Weltschmеrz (світову скорботу) і що сьогоднішнє марксистське літературознавство знає замість цих старих німецьких термінів романтизм революційний та романтизм реакційний. І коли можна творчість якогось письменника охопити якимсь одним літературним терміном, наліпити йому якогось ярлика, то творчість Максима Рильського треба б віднести до реакційного романтизму.