Страница 15 из 26
то на тлі попереднього ці подорожі справляють вражіння тих самих дитячих фантазій, що їх сам поет необережно викрив. Заперечуючи дійсність, він не може збутись прикрої свідомости, що його мрія – це та ж таки дійсність, по-дитячи прикрашена лихтариками. І тому «білий острів» його розмито хвилями сумніву:
Ми констатуємо в поета не тільки живодайне противенство дійсності та мрії, але й творчу несилу від дійсности відірватись, щоб з мрії другу дійсність збудувати. Бо мрія, що не набула характеру безумовної дійсности, призводить зрештою поета до розірваносте між протилежностями, позбавляючи його змоги створити те, що ми від поета передусім вимагаємо – творчу синтезу свого світосприймання.
Нам нема чого додати до цього признання, не один раз у поета повторюваного. Але до такого висновку він приходить після багатьох спроб свій «білий острів» знайти, і ми мусимо разом з ним відбути ці безнадійні шукання.
Природа була й буде одним з тих привітних притулків, де погноблені дійсністю шукають заспокоєння. Вона здається далекою від шумовиння боротьби, простою і разом чарівною. Корінь цього чуття – глибочезний атавізм, присмачений наївною вірою, що минуле було краще за сучасне. І природа стоїть перед очима мрійника, як символ найдальшого минулого, отже найщасливішого часу людського життя. В ній він бачить втрачений для людей рай первісного бутя – світ пастуха та рибалки («ідилія»). Ми назвемо цю віру й прагнення до вихідних джерел людськости «комплексом дикунства», і до нього М. Рильський найбільше й пробує застосувати свій «білий острів»:
Цей мотив заспокоєння в злитті з природою виразно бринить через усі збірки М. Рильського:
Мисливство й рибальство – питома праця щасливої, в уяві поета, первісної людини теж цвітуть у його поезіях рясним цвітом:
Та на перше місце треба було б поставити саме рибальство, бо воно оточене в поета якоюсь специфичною побожністю. Вудити рибу для нього однаково, що для містика з’єднатися з абсолютом:
Але передчасно було б гадати, що в це дикунське життя міцно втілилася поетова мрія і здобув собі постійний осідок його «білий острів» – і на лоні цієї оспіваної природи поета стереже неминучий сумнів… Зима. Сніг замітає сліди копитів. Скриплять старі осики. В лісі обітована тиша, коли «все життя здається тінню». Все гаразд, ідилічно. Тут-би взяти й «заритись» або поставити «щільник», або ще риби повудити на блесню, коли поблизу єсть ставок – і раптом
Дійсність, так ретельно вигонювана в двері, влазить у кепсько запнуте вікно великим знаком запитання. Наставлення поетове схитане. Комплекс дикунства його не задовольняє. Тому він мусить поруч прагнення до природи споруджати й инші містки для своєї мрії.
Єсть ще одна, можлива в сучасному, путь первісного життя, що теж тішиться великою прихильністю мрійників кохання. В основі своїй воно переможно лишається незмінне через віки, не знаючи кордонів часу. Але мрія, на жаль, тільки один із чинників його. Клята дійсність становить його рівноправний компонент, і ця двобічність кохання – непоборна перепона для поета, що шукає від дійсности абсолютного схову. Вже в збірці «На білих островах» ми бачимо всі сліди цієї дизгармонії. Починається воно бадьоро:
а далі зринають неодмінні для мрійника муки, жалі й нарікання. Кохання, що творило мрії однією своєю рукою, другою безжально їх руйнувало:
І поет робить спробу розщепити кохання навпіл, одкинути одну, дійсну, його частину і тішитися з решти, як з чистої мрії. Справді, в його поезіях ми здибуємо все нереальних жінок, «усе чужоземок» —