Страница 16 из 26
Поет цілком здає собі справу з того, що за його чужоземкою не криється нічого реального, що об’єкт його любовної туги до кінця вимріяний, тоб-то, сказати простіше, вигаданий:
Тому в численних, присвячених коханню, поезіях у М. Рильського домінує, властиво, не суте кохання, а моменти зустрічи та розставання – моменти, що самим єством своїм придатні, щоб у них підставити звичайні, не тільки з жінкою звязані почуття радости й жалю – почуття «взагалі»:
Інколи поет, може сам того не помічаючи, просто забуває визначити, до кого властиво він звертається, і можна вагатись, чи не вислів це звичайнісінького дружнього почуття до товариша. У вірші «Чорні троянди», напр., —
поет тільки в останній строфі визначає рід другої особи (…і більше я не чув нічого, хоч ти й казала щось мені), а у вірші —
у ситуації, як бачимо, цілком подібній до попередньої поезії, він уже визначення цього не робить, лишаючи нас у сумніві, бо в М. Рильського трапляється не один вірш, що, почавши розуміти його, як звертання до жінки, ми зрештою переконуємось, що це просто собі друг —
Хто, зрештою, може зорієнтуватися з цього погляду хоч-би в таких віршах:
коли в тій самій збірці читаємо під посвятою Іванові Рильському такі рядки:
Наслідки намріяности поетового кохання даються нам знати, крім цього, ще багатьма рисочками. Антураж у нього аж надто нереальний («непевно-фіялкова мла», «теплі дні збирання винограду»), переважає минулий, а не теперішній час, спогад, уява («мені здалось», «мені снилось»). Коли ж поет пробує віддати справжнє чуття до жінки, то там він або вкидається в сентиментальний шаблон дешевих романсів —
або конче мусить ставати на котурни, запозичаючи десь інде готові штампи, подібно як брав Нечуй-Левицький з аксесуару народньої поезії любовну фразеологію своїх героїв:
Поетові лишається ще тільки сказати, як була вже така справа з «комплексом дикунства», що і цей комплекс «далекої царівни», кінець-кінцем, його не задовольняє і сталого притулку його «білому острову» не дає. З одного боку, настирлива дійсність, як і скрізь, його непереможно вабить: