Максим Рильський

1925–1926

Літературно-науковий вістник. 1926, грудень. Стор. 30

«Без Стерна» (Максим Рильський)

Валеріян Підмогильний

Мій човен по річці бездонній пливе,

А руки безвладні весла не держать…

Колізія між дійсністю та мрією це те єдине, що зароджує в людині творчість і живить. Кожен за молоду більше чи менше поет, бо, річ природня, юний глибше цю неосяжну колізію відчуває, ніж прибитий вітрами життьових шляхів мандрівець. А діти, відомо, суспіль без винятків поети – отже визнаймо, що всі ми поетами родимося, і тільки обставини дальшого розвитку визначають, хто з нас справді поетом стає. Бо, кінець-кінцем, усі починаємо боротися проти дійсности в ім’я ідеалу (мрії), але одного дійсність скоряє, другий робиться проти неї одвертим повстанцем (революціонером), а третій, хоч зовні й подоланий може бути, проте провадить проти дійсности ілюзорну війну – це і єсть поет.

По суті, в цій уявній боротьбі тільки дві ради поет має – він або проектує свій ідеал у ту ж таки дійсність, в ній самій знаходячи образи для жаданих йому перебудов чи корективів (реалізм), або робить проекцію його по-за дійсність, шукаючи собі потрібного за межами свого часу чи за межами того, де, в даний момент, пульс сучасности б’ється (романтизм). Ця згадана формула поетичного натиску на дійсність така в своїх конкретних проявах різноманітна, що ми цілком поправно можемо вимагати від поета своєрідности. Чи може ця формула вичерпана бути – не теоретично – нам дозволено мати сумнів, коли ми певні, що індивід єсть явище, зрештою, неповторне, хоч і скільки може бути подібне. Одверто – ми не віримо в те, що життя себе колись вичерпає. Про це говорять тільки ті, що самі вичерпались, але ми не знаємо, звідки дано їм і право себе з життям ототожнювати.

Той самий поет на різних етапах своєї творчости підставляє в ту формулу різні дані, модифікуючи її сам для себе так, як цього вимагає його розвиток. Ми далекі від думки, що способами різних впливів можна бажаних наслідків від поета добитися; надію, що, бувши добрим садівником, можна скрізь і повсякчас вирощувати приємні квітки, ми полишаємо для оранжерейників. До того ж, оранжерейні досягнення надто крихкі й місце їх у природі надто нікчемне, щоб про них варто було серйозно говорити. Одного свіжого подиху досить, щоб вони зникли в темряву небуття, звідки їх з такими труднощами витягувано.

І проте, ми від поета все-таки де-що вимагаємо. Проти теорії поезії – лімонаду ми повстаємо так само рішуче, як і проти накидування поетові проповідницької ряси. Нам не душно, і для поета ми зовсім не отара. Будь ласка, розв’язуйте, поете, сутичку вашої мрії та дійсности по своїй уподобі, але розв’яжіть! Інакше, хоч які прекрасні ваші якості, а невблаганно будете подібні на того коваля, що після довгих старань, почавши плуга робити, кінчив на відомому…

Розбрат між дійсністю та мрією, почавшись з першої збірки Рильського «На білих островах», проходить білою ниткою і через усе дальше його надбання, з виразним нахилом проектувати мрію по-за дійсність, так як ми це розуміємо. Ще в юнацьких своїх спробах поет одверто, і не без підстави, признається:

Помилявся поет, як побачимо далі, тільки що до категоричности цієї заяви. У всякому разі, поет рішуче прощається «із стражданням», з «муками кохання», землею «невмитою від сліз» і рушає в «блакитне море», де, він певен

Цього «білого острова» – ідеал поетів – ми й хочемо насамперед сконкретизувати. Але передусім коротенько про саму істоту мрії. Її могутність незмірна, але природи ця могутність тієї ж, що і всесильність бога – вона не терпить жаднісінької аналізи. Досить тільки оголити корінці мрії, як маківка її теж безповоротно в’яне. І нема нічого холоднішого за мрію, якої викрито дійсні джерела. Аналізувати її для поета, що хоче «білий острів» створити – річ, що загрожує самими найтяжчими ускладненнями. А М. Рильський як-раз походження, кістяка своїх мрій цілком свідомий.

До річи – щиру правду мовити, імена Гомера й Одісея таки ріжуть нам вухо, не тому що вони самі з себе одіозні – тільки через те, що стали вони вже загальними місцями, як ті приказки, що в них нема вже нічого мудрого, чи ті обтерті дотепи, що з них уже вивітрився всякий сміх. У нас – не криємось – єсть сумнів, чи не звичайні це прозаїзми, але це тільки побіжне зауваження, що не тичеться нашої річи.

А вертаючись до неї, мусимо сказати, що запорука успіху й золоте правило всякого фокусника (даруйте, о поети, це вульгарне порівняння!) – не розказувати, як фокус робиться. Ми, звісно, добре знаємо, що ніякої чорної чи білої магії ніде немає, але шкода й мови, що нез’ясований фокус куди разючіший за розтлумачений. Але, коли з’ясування фокусу знецінює його тільки перед публікою, то усвідомлення механізмів мрії руйнує її перед самим творцем. І справді, надзвичайно прикро кілька сторінок далі побачити «правду» про походження Гомерового моря:

Сміх, що бринить у цих рядках – гіркий сміх. Хай він не манить ні нас, ні поета! Ніби тішучись з безжурного дитинства, поет, насправді, глузує з самого себе.

Бо й сам поет не може не розуміти, що всі його оці мандрівки – дитяча, кінець-кінцем, вигадка. І коли багато років згодом, він пише: