Максим Рильський

* * *Так в рік, що був від крови ба5гров,Ми спільно відчували: осьЗявляється на фоні загравЗдолавший смертю смерть Христос.7Після распутінських синодів,Церковних гицелів, чека,В Росії слово «Бог» – не в модіІ, може, все це Вас зляка.Та, пригадавши даль віківІ уявивши шлях в майбутнє,Збагнете Ви, що «Бог Батьків»В крівавій пітьмі диких буднів —Вікно в блакить, в буття, в світи,Зір неба над скаженим виром,Побідний поклик висотиІ благодать – не бути звірем!8Христос не мрія й не мараЧи Нєстєрова чи Толстого,(Блюзнірство пензля і пера), —Христос – то чинна путь до Бога,То, перш за все, моральний трудІ в днях натхненна Богом праця:Випалювать щоденний трудІ виростать, а не скоряться.Щоб крізь умовний час земліВрости у неба вічність Божу.Це не безсилий плач землі,А понад злом, крилате: можу!Це не в’язничний рай землі,В кастратній рівності – отара, —Ні, це в блакить готичний спів,Це – творчість, мужність, слава й кара.Так. Кара. Бог не мертвий «мир»,А чинний «меча» на землю дав Він:Здолавши ніч, з хаосу тьмиЙде день в багрянородній славі.

Епілог

Старі знайомі: Фавст і Міфестофель.М. РильськийНа чорта нам здалася власть?Нам дайте хліба! Їсти!ТОМУ-ТО:А за повстанцями ідуть,Співають комуністи (?)П. ТичинаІДоба загострення всіх правд,Руїна культів рукотворних.Вернувсь даремний аргонавтІ лише тьми руно прачорнеТоркнулося безсилих рук.Машина не спасла людиниВід смерти, самоти і мук.І під людині й надлюдиніЕдгарів крук в журбу й докорЯк завжди кряче «Nevermore»[24].Четверту вже координатуЗнайшли. Про третю ж, як – немаІ дух двомірно розіп’ятий,Гнітить двомірная тюрма.Дрібним та сплощено-плескатим,не дано владикуватиЩо загнили в людськім кублі,Їм не дано владикувати,А – пасажирами земліПроживотіти в гнойних верствахІ снить, на шлунок молячись,Про «волю, рівність та братерство»Та «перековані мечі».Ганебний час. Такий контрастЛиш за одне сліпе століття.Хто Данту брат? І хто сестраТій Беатріче? ЛихоліттяВсе замулило й занесло,Добро здрібніло й зблідло зло —І зжух Наполеонів профіль.«Старі знайомі»? – Лиш мара.Наш вбогий біс – не МефістофельІ Фавст – давно на біржі гра;Збрехлілий парлямент – наш форум,Дух – грамофон і гума – честь,Доляр – lapis filosoforumЙ навколо нього – космос весь.Про Марґариту ж бракне слів:«Мікадо», «шімі» й «tout pour vivre».Доба ж спалила й пропекла,Від ріжних лаштунків звільнила.Здихають, здохнуть діти зла,Людці й недолюдки здрібнілі, —Гряде наш ренесанс в огні,За всі страждання, скрути, страти,І на пустельній цілиніЗагуркотить готичний кратер.Кінчається смертельний трансНа диких згарищах утопій,І з Риму, з Заходу, з ЕвропиЙде Християнський Ренесанс,Йде як судьба, як суд, як кара,Щоб знищить рештки і зродитьПалкий Везувій з Ніяґари,Свячене полум’я з води.Холопські культи, рабські схизми,Солодкий сморід гуманізму,Звалашена душа міщан, —Все палить Бога ярий дотик:Над світом сяє хрест меча,Й гуде хорал нестримних ґотик.IIПробачте довжелезні віршіІ, особливо, бідність рим.(Тепер писати стали гірше, —Поетів вже не вабить Рим).Пробачте деяку нервовість,Несконструйованість думок, —Пишу по роках сліз і крови,Що напророкував пророк:«Присплять лукаві і в огніЇї, окраденую, збудять», —Прогаяли великі дніСкалічені й маленькі люди,Заслинили в ганьбу і брудВелику віру – й на руїнахОтарою мандрує люд,Що мав зродити Україну.Нас люто, хижо обікрали —Бо аж по бурях, по вітрахМи зрозуміли, що програли,І доказ цьому – епіграф,Що взяв з останніх Ваших творів.Чи ж не трагічно, що поет,Який лікує душі хорі,Який майбутнє носить в зорі,Збагнув закон життя… zu spärt?Чи ж не трагічно, що колиВітри історії гулиНад скитським степовим простором.Ми не гукали «диким хором»,Бо нас тоді так вабив Блок,Так гіпнотизували «ізми»…А серце нації гнилоВ жовтоблакитнім онанізмі.Не гнівайтесь, не назовітьЦе ядом пізнього докору, —Він не до Вас.І це не ВиТруїли ту сліпу і хоруПотвору припонтійських піль.Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль,Ви – лиш інерція Еллади,Еллади скитської. Й не гріхБуло б для іншої пориСкладать канцони та баляди.Ви – син самої серцевиниСлабої нації, якійПонад майбутнє УкраїниДорожче теплий супокій,Їй барва крови серце крає,Їй грім – забава Ілії.І мудрість – «моя хата з краю» —Вся філософія її.Колюмб, да-Вінчі, Аліґ’єріЧи Дон-Кіхот – для неї міт, —Хахлацькі унтерофіцериЇї патос на сотні літ.Їй вороги – лиш «воріженьки»,Що «згинуть» – невідомо як,Її герої – віннічєнкиТа «карі очі» і гопак,Її метафізична суть —Палка й «слабенька» молодиця,Розслабленість, болото, мутьЙ ніколи – мідь, залізо, криця.Бо, крім Богданових змагань, —Глухі віки образ та ганьб!Вона жила без архітектаЙ була об’єкт – замісць суб’єкта.Як в нації вождя нема,Тоді вожді її – поети:Міцкевич, Пушкін не дармаТворили вічні міти й мети, —Давали форму почуттям,Ростили й пестили події,І стало вічністю життяЇх в формі Польщі і Росії.Шевченко лиш збудив хаос,Що нерушимо спав над степом, —Він не здійснив своїх погроз,Він Ґонта був, а не Мазепа.Але і він багато знавТого, що ми давно забули, —Й коли б при нім отся веснаЗагуркотіла ярим гулом,Не йшов би він до аксіомТак довго, жертвенно і трудно.Він не хитнувся б перед зломІ мужно стрів би день наш судний,І кров народу й родиниНа смерть штовхнула б за життя —Бо так і треба, Україно,Країно проклята моя!Бо так і треба, так і требаЗвірюці різати життяВ ім’я Христа, безсмертя й неба,В святої Вічности ім’я.вернуться

24

 Едгар По – «Крук» (Є. Маланюк. – Упор.).