Страница 16 из 31
1930
Донбас
Ввесь закутий в чорний дим(тільки й видно піраміди глею),оповитий пилом вугляним,ти гориш в землі і над землею.Над тобою заграви горять,коли сиплють кокс у пащі домен,і, немов титанова печать,позначає червінь кожен комин.Крізь валець повзе огненний змій,і киплять, киплять уключ мартени,іскри з цебер, мов зірчастий рій,розлітаються під спів сирени.Ти – добра підземного владар,що над ним тяжать віків замети.В твоїх надрах риється шахтар,ходить кліть, снуються вагонети.Бийся, не спиняйся ні на мить,о крицеве серце індустрії!Хай ліхтар в копальнях мерехтить,хай цвітуть залізнокрилі мрії…27. VIII.1930, Сочі
«Виходь на путь сувору і тверезу…»
Виходь на путь сувору і тверезу,не зупиняйсь, не оглядайсь назад.Вже роздягнув і дуба, і березупохмуристий, холодний листопад.На обрії лягли залізні смуги,пронизані стовпами димарів.Там не цвітуть жовтаві рожі туги —там полум’ям цвітуть і праця, й спів.Ламай традицій віковічну скелю,обтрушуй прах невольного життя.Хто випив келех чарівного хмелю,тому назад немає вороття.1930
Лист до Оксани
Привіт тобі, моє ластовенятко,що, з рідного полинувши гнізда,десь пурхаєш над голубим Дністром,над рипами, куди во врем’я оноводив і я тебе, мою маленьку,щоб глянути з високих берегівна пагорки й на доли бессарабські,укриті скрізь лісами кукурудзита прегустим зеленим виноградом!Привіт твоїм сестричкам дорогим,що міряють босенькими ногамивузькі стежки від хати до альтанки,де, певно, всі ви граєтеся разом,до мурів тих, що захищають садвід буйних вод, які біжать в долинуз глибоких рип після рясної зливи,і до Дністра, де ви щоднини двічіполощетесь, немов ті каченята,забувшись геть про менторський наказсупутниці своєї тьоті Лелі!Привіт твоїй бабуні дорогій,що любить нас і світить нам, як сонце.(Люби ж і ти її, моя хороша,і ласкою, дитячим, ніжним словомплати за все те щире, добре, тепле,що виплива із золотого серцябабусеньки). І дорогому діді,що повіда вам про «життя й науку»,що молодий ще має в грудях запал,не дивлячись на свій похилий вік,і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —й йому привіт! А тітонькам твоїм,що схожі геть одна до однієї,немовби дві краплиночки води,легенько хай згадається!.. (Легенькозгадається… Так мій дідусь, небіжчик,бувало, все казав, як чарку пивна покуті у день якийсь святковий).І всім, і всім – привіт, поздоровлення!Тобі ж, моє ластовенятко любе,ще й поцілунок в личко рожевеньке,присмагле, мов смачний їржівськийзарзал…Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,що виросло у тебе на голівціволоссячко, яскраве, золотисте,і що ти вся немов у сяйві ходиш.Ми дякуєм за те, що пишеш часто.Як радісно уп’яте і вдесятечитать твої листи, де ти виводишсвої… ні, ні, не кривульки – легенькемереживо струнких дитячих літер,із-за яких несміло визираєі почуття, і перша думка – те,що зветься в нас душа… О щебетушко,як мило ти розповідаєш нампро трусика, що пасся у горошкуі що його за хвостика з-під муру,куди втекти він, зляканий, хотів,ти витягла; про молоду троянду,що вкрилася пахучими квітками;про те, як ти наїлася вишеньта жовтої малини й як тобіце запивать прийшося «іноземцем»;про чорного Розбоя, що вже ставвеликий пес; про те, що дідя маєпокликати «найстройчика», щоб вінполагодив скрипуче піаніно;про Валіка, що дуже часто б’ється;про котеня, яке ти любиш «сильно»,et cetera, et cetera… Несилапереказать усі переживання,пов’язані з чудесними листами,що пише їх маленька, ніжна ручка.Оксаночко, ну як же твій щоденник,в якому ти повинна відбиватиусе життя їржівської сімейки,як віршики, обіцяні у травні?Ще не дзвенять? Натхнення десь немає?Чом не співа душа про сонце, квітиі про Дністер, що води каламутніаж з-під Карпат несе? Який він бистрий,запінений – неначе кінь у милі!Ну, а чому б не написать тобіпро виноград, що спіє на городі,до сонечка простягуючи грона,мов пальчики дитячі на молитві?Про ваш садок, як яблука і грушівже налились солодким винним соком?Про вулики, де бджілки золотібринять, гудуть, пахучий мед на лапкахприносячи з гречок молочно-білих?Багато тем – аби була охотаписати! Це – найголовніша річ.Ну, а як є таке святе бажання,ти обмилуй одну цікаву темуі в образах собі це уяви,щоби вона, немов жива, посталаперед твоїм зірким духовним оком.І коли ти живе це все уздриш,міркуй, яким добірним, влучним словомвіддати мисль чи образ, бо слова —мов камінці ті різнокольорові,що їх колись любила ти збиратьна берегах Гурзуфа, Ялти й Сочі:те гостре, те безбарвне, як вода,те лащиться, мов гожий панський цуцик,те жалиться, як ніби кропива,те запашне, неначе кримський персик,а те смердить, як розбовток в яєчні.Ну, годі вже мені пащекувати:наговорив гречаної я вовниаж три мішки… Пора вже й совість знати.Прощай, моє ластовенятко любе!Відповідай, не барячись. Прощай!