Страница 15 из 31
1930
Кошмар
Вже рідше цокотять мотори й коні,вщухає гомін, шум міський – і яповолі засипаю на балконі.Але насупроти, мов манія,мигає мур увесь у світлих плямах,і тінь на ньому в’ється, як змія.Він безперестану в очу. Це замахна мій чутливий і тривожний сон.Я – ніби в’язень в електричних рамах.Строкатий мур тремтить, як махаон1…Важкі, солодкі пахощі ясмину2до мене лащаться з усіх сторон.Вони струмують тихо, без упину,і я, гойдаючись на них, мов трупнабальзамований, у безвість рину.Глухі удари чути – гуп і гуп —неначе слухаєш десь під водоюдалекий стугон велетенських ступ.Усім єством я прагну супокою —не думаю, не мрію, не дишу —хоч день минулий дражнить боротьбою.Та надаремно я втекти спішувід болю, від образ, від гніву й злоби —вони мене вигонять на сошу3.Іду… так холодно… Хрустять суглобив ногах, – не попадає зуб на зуб —зловіщі передвісники хвороби.Довжезний темний шлях. Змокрілий чубпоказує, що він пішов угору.Так, так – він в’ється круг горба, мовшруб4.Ніде ані душі. Лиш шепіт борупорушує північний супокій.Знесилившись, я падаю від змору.Але крізь сіть напівзакритих війвбачаю, як до мене щось потворне,страшне повзе у темряві нічній.Я чую, як воно під себе горнеі хмиз, і труск, і всякий вітроломі лізе впрост, як щось непереборне.Мене обняв смертельних жах. Кругомусе принишкло – ліс, чагар і трави, —схилившись перед чорним повзуном.Так звагом наближаються удави…Я скам’янів від дива і страху,як скам’яніли сосон щільні лави.Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —і бачу тільки балухи блискучіта волохату ворушку доху.Під нею м’язи рухаються гнучі,що посувають цей крицевий блискуниз, до самого підніжжя кручі.Тут я лежу. Вже близько василіск,почварна гадина, бридка й погана.Ось-ось розітнеться гадючий писк.Але це чари чи якась омана,що непорушно я лежу отут,хоча до мене смерть іде неждана?І раптом лапи, мов тугий хомут,душивши, обхопили мою шию —на мене наваливсь потужний лут.Прокинувшись від болю, я аж вию,здригаюся під черевом слизьким,пручаюсь, нігтями дорогу рию.Над нами пил густий встає, мов дим.Я не даюсь, напружую всі сили,змагаючись із дивоглядом цим.От-от полопаються в мене жилиі мозок вискочить із голови,поки я скину тяж цієї брили.Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,стікаючи мені на скроню й чоло,і очі лупають, як у сови.Сопіння, стогін, виляски навколо.Вже потвар сморід з рота виригаі набік хилить товстом’ясе воло.Я бачу, що моя прийшла черга,і пальцями впинаюся в горлянку —хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —я дужче роздираю чорну ранку.Вже кров аж цебенить йому з ушей,а я душу, щоб знищить до останку…Нарешті збляк крицевий блиск очей,з грудей звалилася важка потвора,на пальцях в мене юшка, наче глей.Я звів очима. Галява простора.За лісом, наче скибка кавуна,ущербний місяць. Мла напівпрозора.Ступити хочу… Раптом глибинамене хвата. Я падаю, зомлілий,на труп скривавленого душмана.І з трупом я лечу кудись, безсилий.Навколо безпросвітна тьма лежить,і душить сморід, задхлий і прогнилий.Перехопило дух. Жахлива мить!Я мчуся у безодню, у геєну,де небуття, де темний хаос спить.Я бачу вічну темряву страшенну,і серед тиші чорної небеспишучу руку великоогненнуі троє слів: мене, текел, фарес5.[10]8—20.IX.1930, Сочі
Переквітує квітень
Переквітує квітень,Перешумить весна,І буде тихе літо,Глибінь ясна.В глибінь загляне осінь,Пожуриться сама,І під гудіння сосон,Впаде зима.Та дням нема спокою:На весну скресне сніг, —Дивись – стежки знайомі,Сліди од ніг.І знов цвітуть черешні,І зеленіє луг…Сьогоднішнє, вчорашнє —Незмінний круг.І я в цім крузі з вами —Душа ще молода:Спадаю й підіймаюсь,Як дніпрова вода.вернуться10
Примітка автора: «Закінчити хворобою?»