Мандрівка в безвість

Смерть, що була за дружку в Розрухи, подала молодому чарку в вигляді величезного вояцького шолому, наповнену свіжою теплою кров’ю.

Хаос вклонився страшній дружці і осушив тую чару.

Розруха махнула скривавленою хусткою, прикрашеною червоними зорями і свастиками, та палаючі, немов смолоскипи, міста від Рейну до Волги, від холодної Балтики до теплих вод Середземного і Чорного морів, освітили жахливе весілля.

Молода, танцюючи дикунську джигу з несамовитою злістю, – це означало її добрий настрій, – з насолодою слухала музику вибухів, крики конаючих людей, шум нищених міст.

Вона мала поганий смак і не поважала античних мистецьких творів та богів міфології. Музеї, де були зібрані кращі мистецькі твори, збирані століттями, горіли, немов розкішні світильники перед п’яною Розрухою.

Тінь страшного танку лягла на землю. Цар-Голод вклонившися, немов джентльмен, запрошував на танок Смерть – людський кістяк, що рухався і був одягнений у модерне червоне прозоре вбрання.

На залите кров’ю вбрання Розрухи осідає пил міських руїн. Хаос, що сп’янів від вина, піднесеного Смертю, бучно справляє своє весілля.

Старому тісно в Европі. Часами він, відійшовши від гостей, несеться над гордим Альбіоном, Африкою і навіть над Далеким Сходом.

– Повідомте в часописах! Наповнюйте етер радіохвилями. Ставайте на коліна, пігмеї двадцятого століття! Дрижіть перед всемогутнім Хаосом! Я зруйную весь континент. Ха-ха-ха! – І від його жахливого сміху вилітали шибки у вікнах, падали стіни величних будинків. – Я колись поламав гори разом з Плутоном! Тепер на допомогу мені прийшли боги війни старовинних германців і римлян – Тор і Марс! Вони разом з своїми генеральними штабами і вождями служать мені! Ха-ха-ха! – не вщухаючи вигукував Хаос, носячися в темних просторах над Европою.

Іноді його зовсім не видко, він стає прозорим, немов дух, створений людською уявою. Часом він приймає образ людей, відомих в нашому столітті. Та потвора в чорному фраку стає то полководцем, дипломатом, то людиною, що гадає про себе, що вона виконує волю Провидіння.

За наказом скрізь присутнього Хаосу тисячі панцерників, ескадри кораблів, з’єднання літаків творили своє руйнуюче діло – орали землю, і на обробленій війною ниві Смерть збирала багатющий врожай. Вояки – тимчасові переможці, – гонили величезні отари здобутих війною людей, перетворюючи їх у рабів XX століття. Українці з своєї історії знають жахливі напади татарських орд, але то ніщо, порівнюючи з новітніми ордами…

Перелякані і розгублені люди, що забули Бога, тремтять від терору і з остраху падають ниць, вклоняючися новим поганським ідолам, створеним жахливим міфом XX століття.

– Так… Який страхітливий, але надзвичайно цікавий сон, – промовив Ярослав.

– І ось кілька день тому я знов побачила у сні того зеленобородого старця. Він ще міцний, але відчувається стареча втома. У його старої вилетіли всі зуби, і вона вже подібна до дружки… Десь в просторах над Европою носяться вони, немов навіжені, і ось недалеко від біснуватого танку тих чорних сил несеться наш міжпланетний яскраво освітлений поїзд. Крізь вікно я побачила здивоване обличчя старця. На ньому було таке здивовання… Він перелякано хехекнув, намагаючися зачепити нас, але втомився і відстав далеко позаду, а ми з страшним гуркотом мчали далі у якусь синю і загадкову космічну безвість.

– Цікавий сон… – промовив Юрій.

Олена помітила, що її друзі підійнялися з кріселок і слухали її стоячи.

– Я вірю в те, що існують якісь маловідомі людству потойбічні темні сили, які скрізь намагаються зіпсувати життя людині, – замислившися, промовив Ярослав.

За вікном захлинаючися, немов радіючи з людського нещастя, перегукувалися сови…

БЛАКИТНИЙ ГЛОБУС

– Як себе почуваєте? На що скаржитеся? – запитав з постійною посмішкою лікар Німек, ледве переступивши поріг.

За лікарем поспішав інженер Бутермільх.

– Цілком здорові, – відповіла Олена Ярош.

– Чудово! – додав інженер, ставлячи на стіл три пляшки з вином. – Між іншим, ми отримали довгоочікуваного наказа. Сьогодні увечері ви відлітаєте на Марс. Приготуйтеся, бо за півгодини ми від’їжджаємо до місця старту.

– На Марс!? – здивовано вигукнула Олена, притискаючи до грудей скрипку.

– Так… можете взяти з собою ваш музичний інструмент, – промовив він, додаючи, – а поки що дозвольте випити келиха доброго рейнського вина з самими славетними людьми всесвіту! Якби не війна, ваші фотознімки разом з кореспондентськими оглядами були б надруковані у всіх часописах земної кулі. З’явилися б численні збирачі автографів знаменитих осіб, які розтягли б на спомин все ваше майно, – промовив Бутермільх, немов конферанс, потішаючи глядачів перед невдалою виставою.

Олені було бридко, але інженер не замовкав зі своїми дотепами. Здавалося, він хотів ні на хвилину не залишити з своїми думками цю трагічну чвірку.

– Прост! – підійняв він келиха з вином. – Всі славетні люди, щоб схоронити спокій, часто-густо мандрують інкогніто. Вип’ємо за щасливе завершення цієї славетної мандрівки! За зустріч з вами на Марсі! Адже ж, після отримання від вас радіоповідомлення, негайно вилітає ракета черга два…

Олена ледве пригубила келиха. Чоловіки теж були невеселі, але нічим не виявляли свого хвилювання. Здавалося, що люди збиралися виконати самий звичайний і незначний обов’язок.

Лікар Німек глянув на годинника і вони, одягнувши плащі, вийшли з кімнати. Олена несла скрипку.

Незабаром чудовий шестимісцевий «Майбах» промчав покрученим гірським асфальтовим шляхом і зупинився біля високої огорожі.

Крізь відчинену величезну залізну браму з чорної пастки тунелю видніється щось подібне до велетенського рефрактора. В ньому на блискучих крицевих кулях стояла величезна продовгувата металева ракета з круглими вікнами, немов ілюмінатори пароплава. Кілька робітників закінчували останні підготови.

– Залога ракети прибула. Люди почувають себе добре, – доповів Бутермільх головному інженерові.

– Чудово! Вітаю наших славетних міжпланетних літунів, – привітався Крафт, тиснучи руки, – запевняю вас, цю надзвичайну мандрівку ви закінчите цілком вдало, коли притримуватиметеся приписів, яких навчив вас інженер Бутермільх. Він дуже задоволений вами і казав, що ви добре засвоїли його лекції… Прошу заходити. – Вони разом підіймаються високими східцями досередини ракети, що уявляла собою добре устатковану каюту. – Чи не знаходите ви різниці між цією і учбовою?

– О, ні! Ці прилади зовсім однакові, – відповів Ярослав.

– Цілком справедливо! Ця машина не має жодних недоробок. Ви можете бути в ній так упевненими, як я в своєму «Майбахові». Гляньте, ось стерна глибини, це підойма до рушія… це гальмо… – промовляв головний інженер, доторкаючися рукою до блискучих приладів.

Підвівши Ярослава і Юрія до круглого вікна спереду ракети, Рудольф Крафт звернув їх увагу на яскраву зірку.

– Це – Марс! Мета вашої подорожі. Так ви його бачите неозброєним оком. Тепер гляньте у телескопа.

Ярослав сів у зручне м’яке сидіння і в окулярі потужного телескопу побачив синювату планету, що випромінювала яскраве світло.

– У випадку, коли ви сядете на воду, ракета повинна виплисти на поверхню. В задньому відділі лежать два особливих гумових човни, які ніколи не тонуть. Вас навчили, як з ними поводитися?

– Так! Нам це з’ясував пан Бутермільх.

– Вам зрозуміло все?

– Цілком, – байдуже відповів Юрій.

– Може, маєте якісь запитання?

– Ні.

Залога ракети займає свої місця. Одягає навушники.

Ярослав допомагає Олені застібнути шкіряного шолома з вмонтованим радіотелефоном. На хвилину він глянув у чудові, широко розкриті карі очі. Хлопцеві стало шкода цієї дівчини, яку він покохав понад усе. Але… в голові така нісенітниця, все перемішалося – поняття, бажання і можливосте, життя і смерть – кохання. І чим закінчиться все це – він не знав, але з напруженням очікував скоршої розв’язки, чи виходу з цього лабіринту.