Мандрівка в безвість

Ярослав вирішив відвідати Олену й попрямував до її кімнати.

– Що ти пишеш, Олено? – здивовано запитав він, переступаючи поріг.

– Листа, мій друже!

– Листа? Невже ти налагодила зв’язок з зовнішнім світом?

– Ми матимемо нагоду відправити цього листа при… відльоті з Землі… Ось я приготувала цього, трохи незвичайного конверта, – відповіла вона, протягаючи металеву фляжку.

– До кого ж ти адресуєш своє послання?

– Я повідомлю все людство, що четверо українців першими в історії всесвіту відлетіли з Землі на міжпланетній ракеті.

– Це чудова і надзвичайна ідея! – захоплено вигукнув. Ярослав. – Заради цього варто ризикувати життям. Хоч це є пасивний спротив, але все-таки десь в історії людства залишиться згадка, що ми міжпланетні Колумби. Про нашу націю говоритиме світ. Ти, Олено, не лише талановита скрипалька, але й творець нових думок. Але, знаєш, заради твоєї скрипки я опинився тут.

– Це для мене новина, – тихо відповіла Олена.

– Я хотів тікати до рідних лісів, боротися з ворогом і, може, загинути там. Життя людини тепер не має особливої ціни, але так створюється героїка народу. Імена наших численних героїв, від старих до наших часів, вічно житимуть в серцях українців, – патетично промовив Ярослав, крокуючи по підлозі, встеленій м’яким килимом.

– Так, Ярославе! Але загинути, не зробивши великого чину, ми не маємо права. Шкода віддати своє життя. Деякі особи задовольняються незначним, але є люди великих масштабів. Такі люди можуть вести за собою багатьох до якоїсь ясної мети, – заперечила Ярош. – Але, Ярославе, продовжуй свою думку – чому ти по пішов до лісу?

– Коли ти мені там, на фабриці, розповіла про втечу, я довго думав і прийшов до висновку, що це, може, ширші двері… За нас, українців, перед зовнішнім світом виступають інші, але врешті-решт ми повинні говорити самі. Скрипка в твоїх руках може зробити велику справу. Але українські музики, співаки, актори не ростуть, як бур’ян, їх треба плекати, як троянди.

– О, Ярославе! То ти найнявся у своєрідні садівники?

– Може… Ти не смійся, Олено, але тобі потрібна була охорона, це по-перше, а по-друге, я тут тому, що кохаю тебе, Олено! – палко промовив Ярослав, рвучко обійнявши дівчину.

Але вона швидко висвободилася і відійшла до вікна.

– Кохання!? Які чарівні, але сьогодні дивні слова, Ярославе. Кохання вішальників! – істерично вигукнула вона. – Яке може бути кохання, коли ми стоїмо над краєм власної могили, заглядаємо у сирову землю… Там повзуть хробаки, вони з’їдять тебе, мене, й від нашого тлінного тіла не залишиться нічого… Може, ми згоримо, може, наші тіла будуть розірвані на шматки…

– Гірко бути філософом… Мені здається, що людина, яка дуже багато знає – цим отруює власне життя. Он глянь на Марію й Юрія. Вони, немов двоє голубів, милуються і кохаються, і щасливі з цього. Вони в полоні сьогоднішнього життя, і їм, здається, зовсім не страшне те, що настане завтра. Вони завжди разом, – зітхнув Ярослав, додаючи: – Чому ти цураєшся мене?

– Не всі люди, Ярославе, мають однакову вдачу. Де один знаходить втіху чи радість, – іншому стає сумно, чи здається це нещастям. Зрозумій, друже, що тіло летить в прірву. Тіла нема. І не варто кохати на одну мить… Наші душі полинуть разом. Може, пізніше люди зможуть розгадати таємницю душі – живі нав’яжуть зв’язок з душами вмерлих, – я чула, що вчені вже роблять такі спроби, – й тоді…

– Олено! Чи ти при своєму розумі?

– Так… Я дуже багато думаю про життя наших душ… Ярославе! Коханий! Не смій більше говорити про кохання, – промовила, й на її обличчі було видно муки, але очі блищали від внутрішньої великої радості. – Якщо ми не загинемо – я кохатиму тебе до гроба, коли загинуть наші тіла, моя душа кохатиме твою вічно, вічно…

МИТ XX СТОЛІТТЯ

Ніч. У каміні тліє вугілля, ледве освітлюючи чотири силуети сидячих навколо людей. На стінах старовинної зали розвішані мисливські трофеї – голови диких кабанів і роги оленів. Вони виблискують шкляними очима, і Олені Ярош здається, що коли б вона була самотня, ці голови кинулися б на неї. Тому вона ближче тулиться до Ярослава. Він такий мужній і зуміє захистити її від страшних і потворних напасників.

У міжгір’ях перегукується сирена алярму і зміняється відгомоном далекого бомбардування.

Чотири земляки оповіданнями з минулого, намагаються розвіяти той глибокий сум, що наповнює їх серця.

– Ви, Олено, колись вчилися у музичній школі? – запитав Юрій.

– Так. Я скінчила школу з найвищою відзнакою – золотою медаллю, а потім ще вчилася у професора Середенка. День першого виступу був найрадіснішим днем мого життя. Хочете, друзі, я розповім вам про це?

– Просимо, Олено! Просимо!

– Моє серце завмирало, коли я в гарному вечірньому вбранні від найкращої львівської кравчині піднялася на яскраво освітлену естраду рідної школи. Я боялася підвести очі, зустрітися з поглядом тисячі слухачів. Понад усе я боялася, що вони загіпнотизують або наврочать мене. Акорд. Мій смичок доторкнувся струн скрипки, і я наповнювала залу все новими, наростаючими хвилями згуків. Вони несли мене і слухачів, немов на крилах, на саме небо мрій. Адже ж кожна людина на свій смак створює ілюзію свого кращого і бажаного. Я забула за все. Лише бурхливі оплески, немов хвилі далекого і теплого моря, повернули мене до дійсності, і я сміливо глянувши в залу, побачила тисячі блискучих від сліз очей… То були сльози радості і найкращі хвилини мого життя.

– Так! Це найкраща нагорода артистові! – замріяно промовив Ярослав.

– Але як це далеко від нашої дійсності!

– Життя акторів і славетних музик мені невідоме – я дочка селянина. Але і у нас вдома були свої селянські радощі. Бувало, вийдемо на поле, де хвилюється стигла золота пшениця… Жнемо, співаємо пісень, і вони линуть в безкрає блакитне небо… Які то були чудові дні… – розповідала Марія.

– Пережите завжди здається кращим, – тихо промовила Олена.

– Так… Дійсно, що маєш – не цінуєш, а втративши – плачеш.

– Друзі! За три дні перед самою війною мені снився знаменний сон. Хочете, я вам розповім?

– Просимо, Олено!

– Мій сон, немов якась містична книга, – промовила дівчина, оглядаючися на виблискуючі зі стіни очі страшного кабана. Кутаючися у плаща після павзи, вона почала: – Уявіть собі ніч… Я лечу, і з висоти бачу ледве помітні окреслення континенту Европи. Міста немов вимерлі – ніде не видко ані вогника, ані променів світла.

Сиві високі гори велетенськими кам’яними руїнами лежать на землі, немов у стародавні часи хтось величний надзвичайними бомбами намагався знищити нашу планету.

Сірі й олив’яні хмари, немов полами важкої мантії, накривають гори і чіпляються за їх камінні верхи. Вихор несеться і кружить над горами, несамовито свище вітер у великих печерах, прикрашених білими сталактитами, – там царство Хаосу.

Він прокинувся після довгого відпочинку в гірському палаці і, піднявшися у весь свій величезний зріст, відділяється він Землі й летить над землею з панею свого серця. Його супутниця – Розруха, бридко сміється захлинаючимся завиванням сирен, вони оповіщають людство Европи про своє весілля:

– Тремтіть, люди двадцятого століття! Вклоняйтеся лише нам – темним силам, які піднесені до культу божества. Підкоряйтеся нам, немов раби середньовіччя, падайте ниць і тремтіть. Наше весілля триватиме кілька років. Може шість, може більше, – я чую зловісний голос Хаосу і бачу його у вигляді величезного старця з довгою і страшною зеленою бородою, у чорному смокінгу. Він велично вклоняється зібравшимся на весілля – там і Цар-Голод, Стара Смерть, Похмура Епідемія, Довгов’язий Мор, пара Вождів та ще кілька бридких потвор у цивільному і військовому вбранні.