Мандрівка в безвість

– Не боїшся? – запитав він Олену.

– Ні, Ярославе! Я вже хочу швидше знати, чим це все скінчиться? – прошепотіла вона.

Інженери, потиснувши руки, залишили каюту. За ними глухо гупнули металеві двері.

– Так! Тепер відтято все, що пов’язує нас із Землею. Відрізано шляхи до відступу. Тепер ми вже ніколи не з’явимося на Землі, – подумала вголос Олена, і щось гірке зчавило її горло.

Електричні лампи освітлювали складну апаратуру та зосереджені й зблідлі обличчя людей.

– Увага, увага! Займіть місця. За хвилину буде дано старт, – чути з гучномовця голос інженера Крафта.

Пливуть у безвість секунди напруженого очікування.

– Бу-а-а-а-ах!!!

Страшенний вибух підкинув їх у повітря, і ракета під безперервні, немов грім, вибухи починає набирати швидкість.

Олена Ярош глянула крізь ілюмінатора і побачила освітлені місячним сяйвом гори.

– Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! – вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.

Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…

СНІДАНОК У КОСМОСІ

Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…

Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.

Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.

– Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, – передавав він телефоном.

Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.

– Як легко дихати, друзі, – промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. – Чудово, – закінчує вона, але думки не залишають її.

Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.

Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, – таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, – життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.

Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.

З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!

Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:

Прощай, мій табір, і ви, земляче,

Співаю вам останній раз…

«Що сталося? – збентежено подумала вона, прислухаючися. – Чомусь не чути вибухів ракети».

Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.

– Зіпсувався мотор! – вигукує першим Ярослав. – І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.

– Час від часу не легше, – промовив Юрій.

Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.

Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.

– Може, поснідаємо? – запропонував Ярослав.

– Атож, – підтримує Юрій і разом Олена, – звичайно, може, навіть з вином.

– Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, – веселішає Ярослав.

– Маріє, дістань-но пляшку.

Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:

– За щасливе прибуття на Марс!

Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.

– За Марс!

– Марс, – урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, – я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс – звучить гарно і велично!..

– А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? – питає її Доморацький.

– Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас – це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми – безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.

Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.

Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.

– Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, – шепоче Олена до Марії.

– Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, – відповідає Марія.

– О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво – що станеться з нами. Те, що було – ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? – збентежено питає Олена Ярош.

Хто мені про долю скаже,

Той буде любий мій,

– співає вона.

Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.

Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.

Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.

Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…

БЕЗЛЮДНА ПЛАНЕТА

– Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! – схвильовано вигукнув Ярослав.

Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.

– Ми примарсюємося! – встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.

Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.

– У-а-ах!

Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.

Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.