Страница 4 из 7
Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною пов'язкою на рукаві, а на тій пов’язці білими літерами написано:
«Говорит по-русски».
«Parle français»
і т. д.
Щось аж сім чи вісім таких написів. І по-італійському він говорить, і по-англійському, і по-польському, і по-чеському. Підходжу і питаю:
– А по-українському можете?
– «Палакать»?
– Хоч би, кажу, й «палакать».
– Понимаю «палакать».
– Ну, добре, кажу, що хоч «понимаєте».
Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі…
Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.
І взагалі куди дивиться комісія по українізації.
***
Написи...
Одні написи на смерть мене перелякали.
На вулицях, особливо на перехрестях, на майданах, у скверах, бачу величезні написи:
Abort (Аборт)*.
«Неггеn». «Damen».
«Для чоловіків», значить, і «для жінок». Спантеличився зовсім. На вулицях, думаю собі, аборти роблять. От, думаю, техніка! Чого дійшли! І не тільки жінкам, а й чоловікам. Я тікать… Подивляться, думаю, в яке-небудь шкло на тебе, вирішать, що й тобі аборта зробити треба.
– Лягай, – скажуть.
– Ну, вже, – думаю, – краще втечу.
Як уже тут і на чоловіків таке лихо нападає, поїду додому та там краще родитиму… Все таки на дитинку щось і грошенят на пелюшки капне, – «капля молока» є…
А тут де я її шукатиму?
Ну й техніка!
***
Вулиця... люди... Чоловіки й жінки...
Ну, трохи чистіше вдягнені як у нас. Добротніші вбрання, дебеліші черевички.
Але особливого шику, я б сказав, – нема.
Ще в кафе, на головних вулицях, там шикарніший народ. Жінки, особливо... Але їхні погляди, їхні рухи, жінок отих самих, показують, що народ вони з думками «не дуже важкими», і дивляться на нашого брата такими очима, що нема в них ріжниці нації, соціального стану і партійної приналежности.
Ролю в тих поглядах відограє тільки «марка».
Можна й долярами.
***
Кафе, кафе, кафе.
Скільки ж їх тут, отих кафе.
На кожному кроці, на кожній вулиці, на кожному розі...
І повні.
Кажуть, що німець дві третини свого життя проводить у кафе.
Можливо... Бо справді таки сила по кафе народу...
І вранці, і вдень і ввечорі...
П'ють каву, п’ють якісь рожеві напої через дудочки, їдять морозиво...
А як багато по тих кафе жінок не особливо важкої поведінки!
Мені казано, що в Берліні таких жінок зареєстровано щось із 50 тисяч.
Я, звичайно, їх сам не рахував, але з того, що бачив, не менше, мабуть.
І працьовиті страшно. Ви можете бачити їх у кафе і на ріжках вулиць і рано вранці, і в обід, і в полудень. і ввечері.
Чи вони цілими днями працюють, чи позмінно?
У всякім разі праця їхня не припиняється ні вдень, ні ввечері, ні вночі.
Попит, очевидно, не менший, як і пропозиція.
***
Авто… Таксі так звані.
Скільки їх тут. Десятки (як не сотні) тисяч! По всіх вулицях безкінечними валками летять вони туди й назад.
Всі такі одмітні. На його возі кругом іде смуга з чорнобілих квадратів.
Одна смуга – «однокінний», – малий тариф. Дві смуги – «парокінний» – більший тариф. І їдуть, їдуть і їдуть…
На перехрестях дивляться на шуцманову руку й, за його командою, або цілим натовпом зупиняються, або проскакують далі…
Де шуцмана нема, там рухом регулюють великі сиґнальні ліхтарі, що висять над перехрещуванням вулиць.
Зелений колір – їхати вільно.
Червоний колір – Halt! (Стій!)
Сигнали ті подаються автоматично.
І нема того, щоб хто-небудь не зважив на сиґнал, проскочив далі, коли сиґнал показує червоне.
Я довго спостерігав. От летить авто, як скажене, і путь вільна перед ним. Зирк – червоний колір! Миттю – гальма! І стоятиме, чекатиме зеленого сиґнала, хоч би було перед ним перевільно!
Дисципліна…
Кажуть, що дисципліна, взагалі, річ не погана не тільки в Берліні, а й у Харкові.
* * *
Вулиці… Будинки…
Кажуть, що в Берліні є закон, що забороняє будувати хмародряпи.
Більше як на п'ять поверхів тут домів нема.
Через те Берлін не давить. Він заворожує. Він милує безкінечним числом садків своїх. Він – буквально кучерявий.
Які тут, у Берліні, садки! Які парки!
Тір гартен один чого варт. Величезний парк посеред Берліна. Який він завбільшки? Хто зна! Може, в сто разів, може, в тисячу більший за Харківський комунальний парк*.
Тільки ж весело-зелений. І чисто-зелений. Бо німці вміють ходити по парку, вміють їздити не по траві, а по алеях, по доріжках.
І біля нього, і круг нього, і серед нього, в кам'яні швори взята, тече річка Шпрее.
Вона його поїть, а він зеленими своїми вітами її захищає.
* * *
Вулиці… Пиварні… Пиварень у Берліні сила, як і кафе. Пиво, – кажуть, – не пиво, а диво.
Але, – я ж кажу, – «кажуть». Не писатиму про берлінські пиварні, не хочу. Хай собі «кажуть», ті кому можна це казати*.
***
Харашо по Берліну пересовуватися.
Хочеш – трамваєм, хочеш – автобусом, хочеш – підземкою.
На всіх вулицях, по середині, ви бачите величезну синю літеру «U» (У).
То там Untergrund – підземка.
Сходите сходами під землю, берете квитка, підбігають електричні поїзди – і катайтесь куди хочете, хоч на край Берліна за 20 пфенінґів.
Можете за ті 20 пфенінґів хоч цілий день їздити, аби спід землі не вилазили, бо там ніхто у вас квитків не перевіряє.
І на трамваях такі порядки: взяли квиток – і можете з ним пересідати з трамвая на автобус, з автобуса на підземку. Аби в одному напрямку їхали.
А попав на підземку – катайсь, куди хочеш.
От би в Харкові отаку штуку.
Ніж сидіти ото, куняючи, в радустановах, або десь у вузі і на лекції – махнув би під землею й катався б собі, аж до того часу, коли обідати час.
Вулиці… Люди… Чоловіки… Жінки…
От тільки що: ноги в німкень, по мойому, завеликі.
Ідеш, приміром, вулицею і бачиш: щось таке з-за рогу витикається.
Придивляєшся, аж то жіноча нога. Німкеня ще серед вулиці, а нога вже за рогом. Ну, бог з ними, з ногами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чимчикую якось вулицею. Чую на губних гармошках жарять на голос:
– «Червоні лави переможуть все». «Червоні лави переможуть все».
Дивлюсь, – троє хлопців, школярів, марширують вулицею й виграють нашої.
Та я тоді став та вже людським голосом і піддав: – «Нехай живе комуна і свободи стяг»*.
БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ
Спробую дати приблизну схему берлінського дня.
Приблизну через те, що в деталях, щоб ухопити день у Берліні, треба чимало тут в «ашінґерах»* ковбасок з німцями навстоячки з’їсти, запиваючи їх чорним мюнхенським пивом.
Знаєте, що таке «ашінґер»? Знаменита установа.
Один знайомий доктор, показуючи мені Берлін, якось промовив:
– Ходім у тутешній церобкооп*!
– Ну? Хіба є? Та господи!
І повів він мене в «ашінґер».
«Ашінґер» до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем'єр Мюллер* на соціяль-демократа.
В «ашінґері» нема черги, нема зелених книжечок, і небагато прикажчиків.