Страница 1 из 7
Остап Вишня
БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ
Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літопису Українського друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжкової Палати.
ПОЇХАЛИ...
Без причини й болячка не сяде.
Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.
Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.
Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має право командирувати вас за кордон, і говорите:
– Удосконалитися мені, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так як, хай мене бог уб'є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз – два! – і соціялізм!
Ну і. звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам справді таки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.
Тоді вам та установа каже:
– Да... Справді таки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито, вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість падорожі, мито, дорожнечу прожити за кордоном, багато не виграєте... А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими пантальонами та мережками незручно, бо попадете на кіно-фільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту...
– Ах, так... Ну, тоді я подумаю...
– Подумайте...
***
Краща й поважніша причина для закордону – хвороба.
З хворобою виїхати легше.
Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.
В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію» і, коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:
– Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, – казали мені, – є такий список. Ох! Ох!
І знову знепритомніла.
Так не робіть – «засипетесь».
***
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу.
Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
Ну, от у вас уже в руках закордонний пашпорт. Всі вже про це знають.
– Їдете ?
– Їду.
– Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Їдете?
– Їду.
– Так ви може б мені шляпу.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Так ви б мені краваток штук за три.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Ех, які там іграшки для дітей. От би мойому Юркові велосипедика, Маринці ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Їдеш?
– Їду.
– От добре. Ну, й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Бльокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.
– А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…
– Товариші! Може кому рояль Шредерівський* привезти? А може автомобіль?
***
Сидячи у ваґоні, ви дивитесь у бльокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з закордону.
Підрахували: 13 шляп, 43 краваток, 23 парі черевиків, 110 пар жіночих панчіх. 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів...
Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте:
– Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з ваґону товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькій санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.
Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон їду!
***
Їдемо.
– Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher – це для куріїв, а Nichtraucher – це для некуріїв.
– А яка «друга кляса»?
– Zweiter klasse! Так і кажіть на вокзалі!
– Кому казать?
– Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.
– Ага. Їх хабе цвайтер клясе. Їх хабе цвайтер. Ї хабе цвайтер...
– А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Авсґанґ» – значить «вихід».
– Ага... Як вихід?
– Авсґанґ.
– Ага! Авсґанґ... авсґанґ... авсґанґ... Ну й трудне слово...
– А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Friedrichstraße, там і вставайте: «Бангоф» – вокзал, «штрасе» – вулиця. Там і вставайте.
– Ага... Значить так: «Їх хабе цвайтер клясе». «Авсґанґ» – вокзал. «Бангоф» – вихід. Ага.
– Та ні. Навпаки.
– Як навпаки'? «Їх хабе цвайтер клясе» – вокзал.
– Та ні.
– Ага. «Бангоф» – вокзал.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
– Цванціх. Драйціх. Фірцих. А там же ж як, після того «авсґангу?»
– А там спитаєте.
– Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.
***
Їдемо... Їдемо... Їдемо...