Страница 3 из 5
– Се неможливо! Ваша подоба а моя відмінна, як небо від землі; в пашпорті стоїть ваш опис...
– О, се гаразд! Ріжнииці між пятьдеся-єдинкою а девятнацяткою не замітить зовсім сей короткозорий селедець; не бій ся нічого а роби так, як кажу.
Десять хвиль опісля Альфред йшов до під'інспектора, блідий і близький вмліня, та знаменито перехитрив «селедця» і – був радий, як собака, що утікла перед полісменом.
– Я се тобі говорив, – сказав майор одушевлений. – Я знав, що всьо буде гаразд, як будеш уповати на провидінє, як дитина...
Між, границею а Петербурґом дбав майор ревно про се, щоби викликати веселість в молодім подорожнім, добути його з обіймів роспуки і пересьвідчити, що житє є веселе і вартісне. І наслідком сього увійшов молодець до міста у дуже піднесенім настрою, почимчикував прямо до готелю бадьорно і вписав свое імя. Та готеляр місто показати йому число його кімнатки, глянув на нього допитливо і ждав... Майор прийшов сейчас на поміч і промовив сердечно:
– Всьо гаразд... ви знаєте мене. я за всьо одвічаю...
Готеляр потряс головою і нахмурив ся. А майор додав:
– Всьо гаразд; пашпорт буде протягом двацять чотирох годин; прийде почтою. Оттут мій пашпорт, а його буде туй-туй...
Готеляр говорив чемно, та не змяк. Він сказав по анґлійськи:
– Я дуже рад вас вдоволити, господине майор, і певно всьо зробив би коли-б міг; та тут нема вибору; він мусить йти відси; не можу позволити, щоб він був в отсім готели хоч би на хвилинку.
Хлопець зачав бліднути і хитати ся; майор піддержав його і промовив до готеляря:
– Ви-ж мене знаєте... кождий знає мене... нехай він переспить ся в отсім готели тільки сю нічку, словом чести ручу, що...
Готеляр покивав головою:
– Господине майор, ви наражаєте мене і цілий дім на велику небеспеку. Я мержу ся* чогось подібного, та однак.... мушу покликати поліцію.
– О, пождіть, не робіть сього. Ходи, молодче, не жури ся, всьо мусить бути гаразд. Гей, дорожка! Сідай до дорожки, хлопче! Палата начальника тайної поліції! Жени, що сили! Ну, тепер всьо в порядку, не попадай в одчай задля марниці. Князь Басловський мене знає; так знає мене, мов книжку; він скоренько полагодить гаразд нашу справу.
Переїхали вулицями і зближили ся до ясно-осьвіченої палати. Було пів до девятої вечером.
– Князь збираєть ся на вечерю, – сказав лакей, – і не може тепер нікого приняти.
– Мене прийме, – крикнув майор нагально і подав свою візитівку. – Я є майор Джексон. Подай йому сю картку; всьо мусить бути гаразд.
Лакей поніс картку невдоволений, а оба подорожні сиділи в ждальни якийсь час. Небавом покликали майора і хлопця перед князя в його приватнім офісі; князь був лютий і набурений, мов громова хмара. Майор пояснив случай і просив о дозвіл пождати двацять-чотири години, поки пашпорт не надійде.
– Се неможливо! – одвітив князь поганою анґлійщиною. – Дивує мене, що ви допустили ся такого божевільного вчинку і привели молодика без пашпорту... Я дуже вам дивую ся, господине майор. За се грозить йому десять літ на Сибіри; нема ратунку! Робіть, що хочете... держіть його, він мліє! Ось-тут скоро, подайте йому се! Так, ще один лик; водка – се хороша річ; чи не так, молодче? Так, тепер чуєть ся вже ліпше, бідняга. Положіть ся, молодче, на софу. Як могли ви, господине майор, завести молодого чоловіка у таке страшне положенє?..
Майор уняв молодця сильним раменем, підложив подушку під голову і шепнув до уха:
– Удавай слабого, як тільки можеш! Грай комедію, що сили; він вже змяк, сам бачиш! Тепер скриви ся, лови. ся за серце, кидай ся і заводи: «О, матінко рідненька, матінко». Се поцілить отсього мацапуру, мов гарматна куля.
Молодець, що правди, робив то всьо, бо мусів; і робив щиро, без удаваня. А майор шепнув знов до нього:
– Знаменито! Ще трохи грай свою ролю! Дуже гарно! Ти своєю грою збітував Сару Бернгарт*.
Вкінци просьби майора і терпіня хлопця зробилн своє. Князь промовив:
– Гаразд; я дам вам точно реченець двайцягь-чотирох годин. Як протягом сього часу не надійде пашпорт, то не приходіть близько мене! Сибір, нема иншої ради.
Коли майор і молодець дякували князеви сердечно, то він покликав кількох салдатів і по московськи казав їм йти з обома до готелю і не опускати їх ні не хвилю з очий; в коли-б зо двацять-чотири години молодець не виказав ся пашпортом, так мають його сейчас запроторити в тюрму сьв. Апостолів Петра і Павла і здати рапорт.
Нещасні приїхали до готелю разом зі салдатами, їли під їх наглядом; салдати остали в кімнаті Альфреда, поки майор не положив ся спати. Опісля і Альфред пішов за ним. Та один салдат лишив ся в його кімнаті. Коли молодець глянув на салдата, що махінальними кроками ходив перед дверми, то бадьорність сейчас його покинула, а серце майже перестало бити з тревоги. Протягом трицять хвиль упав на саме дно недолі: журба, ляк, роспука.... Ліжко? Ні, для такого, як він, не треба ліжка; ліжко не для бездомного і пропащого! Спати? Він тільки міг ходити.... То не тільки міг; він мусів. Цілими годинами ходив, то плакав, то заломлював руки, то молив ся.... А вкіниц написав лист:
«Моя люба матінко! Коли отсей лист дійде до Вас, то бідного Альфреда вже більше небуде. Ні, ще гірше, дуже лихо! Через мою глупоту і легковірність попав я у руки якогось опришка або маняка. Не знаю як, та на всякий случай чую, що я пропащий. Нераз думаю, що се опришок та опісля думаю, що він тільки божевільний, бо має добре, ніжне серце і докладає всяких нераз дуже тяжких зусиль, щоби мене витягнути з нещастя, в яке сам мене запхав. Ледви за кілька годин буду одним з безумної юрби, що перемірює. ногами сніжні московські пустирі Сиберії і буду безнадійно звязаний із сею країною загадок і нужди! Я не пережию сього! Моє серце розриваєть ся; вже тепер умираю. Дайте мою фотоґрафію моїй дівчині і перекажіть, нехай часами згадає мене і нехай так чесно жиє, щоб ми могли колись побачити ся у сій країні високій, де не женять ся і не беруть розводу і де нема жодних клопотів. Жовтого собаку дайте від мене Гейлеви, а другого Тейлерови; рушницю дарую братови Вілеви, а рибарські причиндали і Біблію... також йому.
Надії для мене нема. Ратунку нема. Салдат стоїть біля мене з карабіном і не спускає очий з мене, не кліпне навіть... Нема для мене ратунку, бо знов маняк має мої гроші.... А салдат стоїть неповорушно, мов скаменілий. Чеки грошеві є в моїм куфрі, а куфер, хто зна, чи коли надійде... може ніколи. Певно ніколи не надійде, я се знаю. О, на що я зійшов! Моліть ся за мене, моя любо неиько; моліть ся за Вашого безталанного Альфреда... Та, і се не багато мені поможе...»
IV
Рано, коли майор кликнув молодця на сніданок, був він зовсім зломаний. Дали їсти також салдатам, закурили циґара і майор знов зачав говорити своїм веселим тоном. Поволи-поволи Альфред набирав надії і навіть зачав сьміяти ся з вдоволенєм.
Та тут знов погадав собі, що не сьміє вийти із сього дому на свободу. Сибір грозив йому, як чорна туча; апетит пропав... Годі було йому оглядати і вулиці, ґалєрії і церкви вкупі із салдатами, що крок в крок слідкували за ним.... Ні, він мусить тут сидіти; ждати на почту з Берліна і... свою долю. Цілий день був майор при нім. Біля дверий стояв салдат з рушницею, випрямований як цівка; другий салдат сидів на креслі, на коридорі. Цілісіньку днину росказував майор про свої воєнні пригоди, описував борби, оповідав шутливі події, а всьо се було висловлювене з енерґією і житєм; від сього хлопець оживав і піддержував упадаючого духа. Над вечером пішли оба вечеряти до їдальні, а оба салдати почимчикували за ними.
Саме тоді переходило біля них кількох Анґлійців; один з них сказав:
– Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берліна...
Альфред затремтів, як почув сі слова і мало-що не зімлів. Аиґлійці сіли біля сусідного столика і один з них знов сказав: