Страница 2 из 5
Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер*! Молодець підніс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядів на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов – неначе на тиждень часу – опісля увійшов знов.
Знов десять хвиль журби і – знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусідного столика і, здавалося, стояв там цілий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяці – вийшов.
Молодець зрозумів, що не був в силі пережити слідуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утікати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяців, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсім безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.
Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував* належність від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше... А очи молодця звертали ся до нього в тім часі благально, серце умлівало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надією.
Вейтер задержала ся знов, щоб сколєктувати гроші. Альфред промовив отже до себе: «Тепер або ніколи», і зачав прямувати до дверий. Один крок – два кроки – три – чотири... вже був близько дверий; пять… ноги під ним дилькотіли.... щось йде за ним тихим ходом... серце в нім завмирає... шість кроків – сім... він вже вийшов! – вісім – девять – десять – одинацать – дванацять... ох, хтось таки слідкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та... тяжка, долоня спочила на його рамені... Цілий ослаб і мало що не вмлів.
Оглянув ся... Се був майор. Він не питав, не показував жадного здивованя, але зачав говорити весело і щиро:
– Сі люди винні, чому мене не було так довго. В тікет-офісі новий урядник; він не знав мене і не хтів змінити тікета, бо се проти права. Тоді я подав ся до мойого старого знакомого, начальника стації, ви знаєте.... гей, повозка, повозка.... мусимо їхати до московського конзуляту*... О, так, а се вимагає богато часу. Але тепер є всьо в порядку: пакунки переважені, зачековані, тікет і спальня перемінені; всі документи маю в кишени; також і осталі гроші держу для вас. Гей, дорожкарю, їдь, а скоренько, щоб не дав молодцеви заснути!
Періш розрадував ся незвичайно, а дорожка* мчала ся дальше і дальше від пиварні. Вкінци він сказав прямо майорови, що лучило ся йому в пиварни і що він хоче вернути і заплатити свою належитість за пиво.
– О, се нічого, не журіть ся, – промовив майор спокійно, – всьо гаразд, вони мене всі знають, кождий мене знає. Я сам, як буду в Берліні, то при нагоді заплачу. Гей, дорожкарю, підганяй чим скорше, нема так богато часу на страту. Мусимо бути в московськім конзуляті.
До московського конзуляту приїхали вже по урядових годинах. В уряді не було нікого крім писаря.
Майор поклав свою визитівку на стіл і сказав по-московськи:
– Ну, тепер потвердіть пашпорт для отсього молодця як найск...
– Не маю на се власти, а конзуль виїхав.
– Виїхав? Куди?
– Виїхав на провінцію, де й живе.
– А коли верне?
– Хіба аж завтра.
– А громи би... О, Гаразд! Дивіть тут! Я є майор Джексон, він мене знає, кождий мене знає. Підпишіть сей пашпорт, а йому скажіть, що тут був майор Джексон; всьо буде гаразд.
Та писар не дав намовити ся. Тоді майор попав на. таку думку:
– Гаразд, я скажу вам, що положить зробити. Ось тут маєте почтові марки і належитість за потвердженє. Як прийде завтра майор*, так нехай сейчас потвердить і пішле до мене почтою.
Писар сказав з сумнівом:
– Він.... ну, так, він може се зробить і так...
– Може? Він певно се зробить. Він мене знає, кождий мене знає.
– Дуже добре, – промовив писар. – Я йому перекажу ваші слова. – А опісля глянув з усьмішкою і додав: – Однак… однак... ви знаєте, що в протягу двацять чотирох годин будете на граници... А там неможливо так довго ожидати.
– А хто-ж говорить про якесь ожиданє?
Писар помовчав якийсь час і добавив:
– Дійсно, паноньку, так ви хочете, щоб його післати до Петербурґа?
– А чому-ж би ні?
– А сей, на чиє імя виставлений пашпорт, хоче бути двацять пять миль поза границі. Се йому нічого не поможе серед таких обставин.
– А що-ж се шкодить, як сей молодець хоче бути поза границею?
– Як то що? Се, що на граници задержать його, як не мати-ме пашпорту.
– Ні, сего вони не зроблять! Начальний інспектор мене знає, кождий мене знає. Я є одвічальний за сего молодого чоловіка. Ви вишліть пашпорт до Петербурґа, Европейський Готель, для майора Джексона. Скажіть конзулеви, нехай нічого собі із сего не робить, за ціле ризико я відвічаю.
Писар подумав трохи а опісля сказав:
– Мусите, паноньку, знати що ризико може бути дуже велике, особливо тепер. Новий закон є в повній силі.
– А що-ж се за закон?
– Десять літ сибірської тюрми для кождого, хто в Росії є без пашпорту.
– Хороба-б тебе... – зачав клясти майор. Кляв по анґлійськи, бо московська мова за бідна на висловленє таких духових емоцій. Він мимрив довго-довго, а опісля заговорив по московськи:
– О, се гаразд! Вишліть до Петербурґа; зробіть всьо так, як я говорив. Я вже всьо проче пофіксую. Там мене всі знають, кождий мене знає, ціле начальство, кождий...
III
Майор був дуже веселим товаришем подорожи і молодий Періш їхав з ним радо. Його слова були сонічним сяйвом і веселкою; глядів довкруги на краєвиди і поясняв всьо серед веселости, сьміху і щирости. Він умів приноровити кожде слово до обставин, сказати його у відповідну хвилю. І ся подорож була, для молодця дійсною роскошю; він забув на сі хвилі, коли-то пригнобляла його самота і туга за домом. Вкінци коли оба подорожні зближали ся до границі, Періш згадав про пашторт:
– Якось собі не пригадую, чи ви взяли мій пашпорт з конзуляту. Ви, очевидно, маєте його при собі.
– Ні! Пашпорт надійде почтою, – одвітив майор спокійно.
– Н-надійде.... надійде почтою? – крикнув переляканий молодець. – І всі страховітя, що їх чув про переслідованя тих людий, що без пашпортів їдуть до Росії, прийшли йому до голови і перелякали його незвичайно.
Майор поклав свою долоню на плече молодця і сказав:
– Не журіть ся, молодче, нічим, не журіть ся ні крихіточки. Я вами заопікую ся і не дам вам потерпіти жодної шкоди. Начальний інспектор мене знає; я йому поясню цілу річ і всьо буде гаразд... побачите... А тепер, не повинні ви псувати собі веселого настрою серед такої гарної подорожи! Я то всьо полагоджу, щоби було гаразд. Нема чим журити ся.
Альфред тремтів і відчував велику тривогу у серцю та однак робив, що міг, щоб тільки замаскувати свій настрій і одвітив на слова. майора з уданим вдоволенєм.
На граници вийшов з ваґону і станув по заді великої товпи народу; а тимчасом майор перепхав ся через товпу, шоби дати виясненя начальному інспекторови. Альфред чекав тревожно. Видавало ся дуже довго, поки майор не прийшов назад. Він сказав ніжно:
– А громи би се побили! Се новий інспектор і я його не знаю!
Альфред опустив ся в знемозі на копицю пакунків.
– О, та-ж я се знав, я се знав!
Був би зімлів з превеликої журби, воли-б майор не був його піддержав і не посадив його на якусь скринку. Він обняв його раменем і шепнув:
– Не жури ся, хлопче, всьо буде гаразд; май довірє до мене. Під'інспектор є короткозорий, як селедець. Слідив я за сим і – так є дійсно. Тепер-же поясню тобі, що зроблю. Я піду перший і викажу ся своїм пашпортом, а опісля перебіжу нишком аж до сеї юрби подорожних з пакунками. Ти будь там а я тобі передам мій пошпорт через поруче; побіжи знов нишком в напрямі до під'інспектора і уповай на боже провидінє і на – на сего сліпака! Всьо буде гаразд, не жури ся!