Страница 14 из 17
— А може, ви, Іване Абрамовичу, до ВАКу хочете? —
переключився Яєчко.
— Я виправдаю честь…
— Багато честі! — зрізав Нептуневича Базлай.
— Не затирайте дам, — нагадала Мері Мусіївна. — Я, між іншим, теж закінчила вуз!
— Баба з вузу, кобилі легше! — вліз Жук.
— Но-но, без хамства! Мужлан!
— Не напинайся, сонечко моє задрипане, бо луснеш!
— Як можна… Сором… Стидайтеся…
— Ну, це вже ви загнули! — почервонів і собі Яєчко.
— І ти туди ж лізеш, — не вгамовувався Жук, — ремигайло малясне…
— Та йдіть ви хоч у ВАК, хоч під три чорти! — крикнув
Яєчко.
— І піду, у тебе не спитаю!
— Товариші, закликаю до порядку! — вигукнув Базлай.
— Наш колега Жук, звичайно, чудова людина… і гідний кандидат, — тихо сказав Нептуневич. — Але… само ДУР
— Уркаїнчук на черзі, — нагадав Карпо Карпович.
— Маю надєжду, — з гідністю сказав Уркаїнчук, — що ніхто не посягне на моє резюме…
— Реноме, — вставив Нептуневич.
— У мене за плечима дві вузи! — заканючив інженер-стиліст.
— А перед очима дуля з маком! — не втримався Яєчко.
— З хама не буде пана! —підтримав Яєчка Жук.
— Я не дозволю! — заверещав Уркаїнчук.
— Цитьте, бісові діти! — кинувся наводити порядок
Карпо Карпович.
— Брек, джентельмени, брек! — замахала руками Мері Мусіївна, — Ми забули про шефа!
— Е-ге-ге…
— Е-хе-хе…
— О-хо-хо…
— Друзі, може, ми справді… той… перевищили? — спитав по паузі Базлай.
— Розкривай бомагу, побачимо, — сказав Жук.
— Я акуратненько. — І Нептуневич пройшовся лезом по конверту.
— Так! — пенсне соціолога ковзнуло по документу. — Так-так-так-так-так…
— Не строчіть, як кулеметник! Що?
— Колеги! — заверещав Нептуневич. — Що таке ВАК?
— А то не знаєш…
— Вища Атестаційна Комісія!
— Олімп науки!
— Хе! А тут ВАК — Внутрішні академічні курси, — Нептуневич скорботно зняв пенсне, — без відриву… На місяць… І з семінарами…
Колектив одностайно поринув у службові папери.
Карпо Карпович посунув до виходу.
— Хвилинку, Карпе Карповичу, — зупинив його Базлай. — Здається, ви дали високу оцінку товаришці Зарембі?
— Згодні! За! Одноголосно! — залементував дружний і злагоджений колектив.
— Тим паче — молода, — закінчив Жук. — Туди їй і дорога…
ПРЕКРАСНЕ — ПОРУЧ
У дружному і злагодженому колективі ТОСТу (Тимчасове об’єднання соціології і техніки — реорганізований ЕКЛЕР) сталася малокультурна подія.
Все почалося з того, що колектив відмовився од семінару з економіки, пославшись на свої заслуги у цій галузі.
— Візьмемо якусь єрунду, — запропонував інженер-стиліст Уркаїнчук,
Зупинилися на естетиці.
Контрольний семінар цінителі прекрасного успішно провалили.
Кандидат мистецтвознавства, яка перевіряла колектив, пішла розлючена, мов королевська кобра. Вона заявила, що колектив впритул наблизився до інтелектуального рівня неодертальців.
Викрутилися лише Базлай та Нептуневич.
Старший експерт зокрема зумів перевести розмову на кінопроблеми, розправився з Антоніоні, потоптався по Брегману і кинув тінь на Фелліні та нашого режисера Леопардюка.
В. о. соціолога зупинив свою увагу на негативних відтінках у цілому пристойних понять “естет” та “інтелектуал”, а також інтуїтивно вгадав автора улюбленої картини колективу “Ведмеді на лісозаготіалях”. На превеликий подив усіх присутніх виявилось, що це полотно має невиразну назву “Ранок у лісі”.
— Треба попередити неприємний резонанс у кабінегі нашого вельмишановного керівника, — вніс пропозицію Нептуневич.
— Але як? — застогнав Базлай. — Наше щастя, що шеф відбув на відкриття закритої вистави, а потім засідатиме в жюрі телеклубу “Для вас, жінки і дівчата!”
— Взяли з дурощів розумову тему, тому і вскочили в халепу, — подав голос інженер-прогнозист Жук.
— Помовчали б! — сказав Базлай. — Вас запитали про Кафку, а ви…
— Ну, одказав, що не відаю навіть, якої воно статі…
— Жах! Ви хоч одного письменника знаєте?
— Знаю! На відміну од вас я знайомий з живим класиком особисто!
— Ви кажете неправду! — виявив принциповість Нептуневич.
— Як на духу! Здибав його біля шинквасу в барі “Галушки”…
— Ну, ну, — зацікавився інженер-естет Яєчко.
— Ото сів, сказав буфетниці, щоб не змішувала, бо в мене нирки, коли обертається до мене якийсь миршавенький тип і белькоче;
— Ви знаєте, шановний, з ким маєте справу?
— Не знаю, кажу, і знати не хочу! — і про всяк випадок одсуваю свого стаканяку.
— І даремно! — гнівається він. — Я живий класик у царині дитячої сатири, лауреат премії імені Карлсона, який живе на дахові.
Ну, думаю, чокнутий, втік з дурдому. Ні! Тицьнув мені гарне посвідчення і… поставити не просить! — сам пре цілу пляшку…
— Що ж ви робите у цій забігайлівці? — питаю,
— Вивчаю життя, — мимрить. — Для прикладу, тут довідався що в широких масах “Сонцедар” називають “Сонцедур”, або “Сонячний удар”. Ітиз б’ютифул — це чудово! Вел?
— Не понімайт, — переходжу і собі на іноземний манер.
— Не раз виступав на міжнародних форумах! — гордо каже. — І двічі у міліції. Перший раз нагородили грамотою. А вчора повідомили на роботу, — зітхає. — Ще по банці? — запрошує.
— А прізвище його яке? — перебив розповідь Базлай.
— Черти його батька знають! Поки сиділи, він забув своє прізвище. Але культурний: при підтяжках, у галстуці, і пальто невиваляне. Додому попросив себе одвезти — за власні кошти, і у таксі все жалібно виспівував: “Червоне — то міцне, а чорне — то бальзам”, а також “Летять, ніби чарки,..”. Я притулив його до дверей, подзвонив, так він і повалився в хату по стійці “струнко”… Книгу обіцяв подарувати…
— М-да, змістовний літературний вечір, — зауважила референт по виробничій гімнастиці Мері Мусіївна.
— Вам теж нічим хвалитися, — зупинив її Базлай. — Наплели: “гінекологічне дерево” замість “гносеологічного древа”.
Яєчко хихикнув.
— Нічого кувікати, — звернувся до нього Базлай, — йога-браміна назвали йогом-барменом…
— Таке не значиться в каналах історії, — вставив Уркаїнчук.
— Анналах історії, — поправив Нептуневич. — До речі, як ви назвали Японію?
— Страна исходящего солнца, — безстрашно повторив семінарський казус Уркаїнчук.
— Помовчали б краще, — накинувся на інженера-стиліста Базлай. — В легенди полізли! Чого варте ваше “Давид і Галіфе”!
— Хлопці! — сказав Жук. — Але ж та клята кандидатша ганяла нас не за програмою. Може, на цьому її зацуцаємо, га?
— А загальний культурний рівень? — запитав Базлай. — Дійде до перевірки, то виявиться, що ми жодного культпоходу не провели, не кажучи вже про лекції і таке інше! Зрозумійте, наш шеф постійно засідає з творцями прекрасного, і він не подарує нам невігластва в галузі естетики!
— Доведеться записатися в університет культури, — зітхнув Нептуневич.
— Є абонементи до філармонії, — повідомила Мері Мусіївна.
— Усі вечори пропадуть ні за цапову душу, — спохмурнів Жук.
— Товариші! — рішуче сказав Яєчко. — Є ідея! Сьогодні відкривається кафе-мюзікл. Посидимо півночі за столиком, наберемося культури…
— А до чого тут культура? — поцікавився Нептуневич.
— Як до чого? А танці-шманці, конферанс, музика-співи?
— Так, — задумливо сказав Базлай. — Мюзікл — синтетичний жанр.
— От-от. І запишемо собі в актив наперед відвідання балету, слухання оркестру, хору, читців-декламаторів, перегляд циркової програми… Все це входить у мюзікл.
— Дєвствітєльно… — зачудувався Уркаїнчук.
— Годиться, — підтримав Жук.
— Божественно! — зааплодувала Мері Мусіївна.
— Ну! — заяснів Яєчко, — Сьогодні ж і підемо! Бо в мене після вчорашнього в животі бурлеск, а в роті трагедія!
— Гм… А де він… цей мюзікл? — запитав Нептуневич.
— На вулиці Гегеля… Поруч!
— Прекрасно! — сказав Базлай. Прекрасне — воно завжди поруч…