Страница 96 из 158
Додому ми повернулися надзвичайно збуджені. Набожна сусідка заявила моєму чоловікові, що вона за жодні скарби не хоче зі мною виходити, і шкода, що я не маю брата, який би захистив мене від напосідань графа, якщо вже власний чоловік так мало дбає про мене.
— Щоправда, релігія забороняє мститися, — додала вона, — однак честь ніжної і вірної дружини заслуговує більшої дбайливості. Граф де Пенья Флор, поза сумнівом, тому так сміливо поводиться, що знає, сеньйоре Корнадес, про твою поблажливість.
Наступного вечора мій чоловік вертався звичною дорогою додому і, проходячи тісною вуличкою, побачив, що її загородили двоє людей. Один з них бив у мур шпагою надзвичайної довжини, а другий говорив йому:
— Чудово, сеньйоре дон Раміро! Якщо ти так діятимеш з достойним графом де Пенья Флор, то недовго він залишатиметься грозою братів і чоловіків.
Ненависне ім’я графа привернуло увагу Корнадеса, тож він затримався й причаївся під деревом.
— Любий друже, — відповів чоловік з довгою шпагою, — мені б неважко було покласти край любовним успіхам графа де Пенья Флор. Я зовсім не прагну вбивати його, я лиш хочу його провчити, щоб він тут більше не з’являвся. Дона Раміро Карамансу не просто так називають першим рубакою в Іспанії, я лиш боюся наслідків такого поєдинку. Якби я міг десь дістати сто дублонів, то зміг би поїхати провітритись якийсь час на островах.
Двоє друзів ще якийсь час розмовляли подібним тоном, нарешті вже зібралися йти, як тут мій чоловік вийшов зі сховку, підійшов до них і сказав:
— Сеньйори, я — один з тих чоловіків, кому граф де Пенья Флор не дає спокійно жити. Якби ви мали намір усунути його з цього світу, я б не втручався до вашої розмови, але оскільки ви хочете тільки злегка провчити його, я із задоволенням вручу вам сто дублонів, які вам потрібні, щоб з’їздити на острови. Якщо ви тут почекаєте, я вам принесу гроші.
І справді, промовивши ці слова, він пішов додому й повернувся з сотнею дублонів, які вручив страшному Карамансі.
Через два дні ми увечері почули настійливий стук у наші двері. Відчинивши, побачили судового чиновника з двома альґвасилами. Чиновник звернувся до чоловіка з такими словами:
— З поваги до тебе, сеньйоре, ми прийшли вночі, прагнучи, щоб наш вигляд не зашкодив твоїй репутації й не налякав сусідів. Нам ідеться про графа де Пенья Флор, якого убили вчора. З листа, який, як кажуть, випав з кишені одного з убивців, ми довідалися, що ти пожертвував сто дублонів, аби підштовхнути їх до злочину й дати можливість потім утекти.
Мій чоловік відповів з такою притомністю, якої я ніколи в ньому не підозрювала.
— Я ніколи в житті не бачив графа де Пенья Флор. Двоє невідомих людей прийшли до мене вчора з векселем на сто дублонів, який я близько року тому виписав у Мадриді, тож мусив оплатити його. Якщо хочеш, сеньйоре, я тут же піду по вексель.
Чиновник добув з кишені листа і сказав:
— Читай, сеньйоре: «Завтра ми відпливаємо на Сан-Домінґо з дублонами поштивого Корнадеса».
— Саме так, — відповів мій чоловік, — це, видно, ті дублони за вексель. Я виписав його на пред’явника, тому не мав права нікому відмовити у виплаті або ж випитувати ім’я.
— Я належу до кримінального суду, — сказав чиновник, — і не повинен мішатися до торговельних справ. Прощавай, сеньйоре Корнадес; вибач, що ми тебе потурбували.
Як я тобі вже казала, мене здивувало це цілковите самовладання мого чоловіка, хоча я вже не раз помічала: щоразу, коли йшлося про його власну вигоду чи особисту безпеку, він ставав мало не ґенієм. Після першого страху я запитала любого Корнадеса, чи він і справді наказав убити графа де Пенья Флор. Спершу він заперечував, нарешті визнав, що дав сто дублонів фехтувальнику Карамансі, однак не за вбивство, а щоб той усього лиш випустив трохи надто буйної крові з графа.
— І хоча я лиш мимовільно посприяв цьому вбивству, — додав він, — але воно лежить тягарем на моїй совісті, тому я вирішив відправитися в паломництво до святого Якова Компостельського, а може, й далі, аби тільки дістати якомога більше відпущень гріхів.
Від того дня, коли мій чоловік зробив мені це визнання, в нашому домі почали діятися різні дивовижні випадки. Корнадесу щоночі являлася якась страшна мара, непокоячи й без того розтривожену совість. Нещасні дублони завжди з’являлися без запрошення. Часом у темряві чувся понурий голос: «Повертаю тобі твоїх сто дублонів», — після чого чувся дзенькіт, наче хтось рахував гроші.
Одного вечора служниця побачили в кутку миску, наповнену дублонами, засунула туди руку, але знайшла тільки купу сухого листя, яке й принесла нам разом із мискою.
Наступного вечора мій чоловік, проходячи кімнатою, скупо освітленою місячними променями, побачив у кутку людську голову в мідниці; перелякавшись, він утік з кімнати, прибіг до мене й усе розказав. Я пішла туди сама й знайшла дерев’яну голову від його перуки, яку випадково поставили в мідницю для гоління. Не маючи бажання сперечатися з ним, а водночас прагнучи зберегти в ньому той постійний неспокій, я почала жахливо кричати й запевнила його, що також бачила криваву й страшну голову.
Відтоді та голові являлася майже всім мешканцям нашого дому й настільки жахала мого чоловіка, що я боялася за його розум. Мабуть, зайвим буде говорити тобі, що всі ті випадки були справою моїх рук. Граф де Пенья Флор був усього лиш вигадкою, створеною для того, щоб непокоїти Корнадеса й позбавити його давнішого блаженства. Судові чиновники, як і фехтувальники, були слугами герцоґа Аркоса, який одразу після шлюбу повернувся до Саламанки.
Минулої ночі я вирішила в новий спосіб налякати свого чоловіка, бо не сумнівалася, що він одразу втече зі спальні до своєї кімнати, де молиться перед аналоєм; тоді я мала намір замкнути двері на ключ і впустити до себе герцоґа через вікно. Я не боялася, що чоловік його помітить або що побачить драбину, бо кожного вечора ми добре замикали дім, а ключ я ховала під подушку. Коли ти раптом з’явився у вікні, чоловік знову був переконаний, що голова графа де Пенья Флор являється дорікати йому за пожертвувані сто дублонів.
Ну, й під кінець мені залишається додати ще декілька слів про ту набожну й взірцеву сусідку, яка викликала у мого чоловіка таку необмежену довіру. Та ба! Цією сусідкою, яку ти бачиш поруч мене, був сам герцоґ, переодягнений жінкою. Саме так, герцоґ, який безтямно кохає мене, можливо, тому, що й досі не впевнений у моїй взаємності.
Цими словами Фраскіта завершила свою розповідь, а герцоґ, звернувшись до мене, сказав:
— Довірившись тобі, ми розраховували на твою спритність, яка може нам придатися. Йдеться про те, щоб прискорити виїзд Корнадеса; крім того, ми хочемо, щоб він не обмежився паломництвом, а й покутував певний час у якомусь святому місці. Для цього нам потрібний ти й четверо твоїх товаришів, які мають тебе слухатися. Зараз я з’ясую тобі наш задум.
Коли Бускерос говорив це, я зі страхом побачив, що сонце вже зайшло і що я можу спізнитися на побачення, призначене мені прекрасною Інесою. Тому я перервав його розповідь і заклинав, аби він відклав на наступний день історію задумів герцоґа Аркоса. Бускерос відповів мені зі своїм звичним нахабством. Тоді, не в стані вже стримати гнів, я вигукнув:
— Негідний нахабо, так забери ж це життя, яке ти отруюєш, або захищай своє!
Говорячи це, я оголив шпагу й примусив свого противника зробити те саме.
Оскільки мій батько ніколи не дозволяв мені оголяти шпагу, то я зовсім не знав, як з нею поводитись. Спершу я почав швидко крутити нею, чим дуже здивував свого противника, однак невдовзі Бускерос зробив випад і проштрикнув мені руку, а крім того, кінчик його шпаги поранив мені плече. Зброя випала мені з рук, я впав, залитий кров’ю, найбільше, однак, мучила мене думка, що я не зможу прийти о призначеній годині й дізнатися про те, про що прекрасна Інеса хотіла мене повідомити.