Страница 95 из 158
— Тим гірше, — тут же промовив він, — бо якби ти була упустила цей хрестик, який носиш на шиї, то я б підняв його і з радістю забрав додому. Маючи щось, що тобі, сеньйоро, належить, я міг би собі уявити, що не настільки тобі байдужий, як інші люди, які сідають на цій лавці. Враження, яке ти, сеньйоро, справила на моє серце, заслуговує, може, на те, щоб ти мене трошки відрізняла від загалу.
У цю мить увійшла моя мати, тому я нічого не змогла відповісти, але швиденько відв’язала хрестик і зронила його на вулицю.
Під вечір я побачила двох сеньйор зі слугою в багатій лівреї. Вони сіли на лавці, зняли мантильї, після чого одна з них витягнула клаптик паперу, розгорнула його, вийняла маленький золотий хрестик і кинула на мене глузливий погляд. Я була переконана, що молодий чоловік подарував цій жінці перший доказ моєї прихильності, і мене охопив такий сильний гнів, що я цілу ніч очей не заплющила. Наступного дня облудник знову всівся на лавці, і я з великим здивуванням побачила, як він дістав з кишені клаптик паперу, розгорнув його, вийняв хрестик і почав його цілувати.
Під вечір я побачила двох слуг, одягнених, як той, якого я бачила попереднього дня. Вони принесли стіл, накрили його, після чого пішли й повернулися з морозивом, оранжадом, шоколадом, тортами й іншими ласощами. Незабаром з’явилися ті самі дві сеньйори, сіли на лавці й наказали подати їм принесені речі.
Моя мати й сестра, які ніколи не дивилися у вікно, не змогли цього разу подолати цікавість, особливо почувши дзенькіт тарілок і склянок. Одна з тих жінок, помітивши їх у вікні, запросила обох на підвечірок, додавши лиш, щоб звеліли винести кілька стільців.
Мати охоче прийняла запрошення й наказала винести стільці на вулицю, і ми, трошки причепурившись, пішли подякувати сеньйорі, яка виявилася такою люб’язною. Підійшовши до неї, я побачила, що вона дуже схожа на мого молодого незнайомця, і дійшла висновку, що це має бути його сестра; мабуть, брат говорив їй про мене, дав їй мій хрестик, і добра сестра прийшла вчора під наші вікна тільки для того, щоб мене побачити.
Незабаром помітили, що бракує ложок, тож відправили за ними мою сестру; потім забракло серветок, мати хотіла послати мене, але молода дама дала мені знак, і я відповіла, що не зумію їх знайти, тому мати була вимушена піти сама. Тільки-но вона відійшла, як я звернулася до незнайомки:
— Здається мені, що у тебе, сеньйоро, є брат, дуже на тебе схожий.
— Зовсім ні, — відповіла вона, — тим братом, про якого ти, сеньйоро, говориш, є я сам. Моїм братом є герцоґ Санлукар, я ж незабаром стану герцоґом Аркосом, бо маю одружитися зі спадкоємицею цього титулу. Я ненавиджу свою майбутню дружину, але якщо не погоджуся на цей шлюб, то в моїй сім’ї почнуться страшні сварки, до яких мене зовсім не тягне. Не маючи можливості розпоряджатися своєю рукою, як хочу, я вирішив зберегти своє серце для когось більш гідного кохання, ніж герцоґиня Аркос. Однак не думай, сеньйоро, що я збираюся говорити про речі, які плямитимуть твою репутацію, але ані ти, ані я не покидаємо Іспанію, тож доля може знову нас поєднати, а якби вона була до нас неприхильною, то я зумію винайти інші способи, щоб з тобою бачитися. Твоя мати зараз повернеться, а поки що прийми цей діамантовий перстень на доказ того, що я не збрехав, говорячи про своє походження. Благаю тебе, сеньйоро, не відмовляйся від цієї пам’ятки, а я буду радий, якщо вона завжди тобі про мене нагадуватиме.
Мати виховувала мене в строгості, і я знала, що не слід приймати від незнайомих подарунки, але певні міркування, які в мене тоді з’явилися і яких я зараз уже не пам’ятаю, зумовили, що я взяла перстень. Тим часом мати повернулася з серветками, а сестра — з ложками. Незнайома сеньйора була дуже люб’язною того вечора, і ми всі розійшлися задоволені зустріччю. На другий день, як і в усі наступні, привабний юнак не з’являвся більше під моїми вікнами. Мабуть, поїхав одружуватися з герцоґинею Аркос.
Першої ж неділі після цього випадку я подумала, що рано чи пізно в мене побачать перстень, тож, будучи в костелі, я вдала, що знайшла його під ногами, і показала матері, яка заявила, що це, без сумніву, кусок скла в латунній оправі, однак звеліла мені сховати його до кишені. Ювелір мешкав по сусідству, ми показали йому перстень, він оцінив його у вісім тисяч пістолів. Мати була щаслива, почувши таку велику ціну; вона тут же заявила, що найкраще було б пожертвувати його святому Антонію Падуанському як особливому опікуну нашої родини, але, з іншого боку, сума від продажу дозволила б забезпечити посагом мене і мою сестру.
— Вибач мені, дорога матусю, — відповіла я, — але спершу добре було б оголосити, що ми знайшли перстень, не називаючи його вартості. Якщо власник з’явиться, ми віддамо йому пропажу, якщо ж ні — то моя сестра, як і святий Антоній Падуанський, не мають на нього ніяких прав, бо це я знайшла перстень, і тільки мені він належить.
Мати на це нічого не відповіла.
В Саламанці було оголошено, що знайшовся перстень, однак вартість його не сповіщалася; і, як ти можеш легко здогадатися, ніхто не зголосився.
Юнак, від якого я дістала такий коштовний подарунок, справив на мене велике враження, і я цілий тиждень не показувалася у вікні. Однак природні схильності взяли гору, я повернулася до давніх звичок і, як і раніше, проводила цілі дні, виглядаючи на вулицю.
Кам’яну лавку, на якій часто сидів молодий герцоґ, уже займав якийсь товстий пан, спокійний і врівноважений на вигляд. Він побачив мене у вікні, і мені здалося, що його мій вигляд зовсім не тішить. Він відвернувся, але його, видно, продовжувала дратувати моя присутність, бо хоча він і не бачив мене, але часто неспокійно озирався. Незабаром він пішов, поглядом показуючи мені все те обурення, яке викликала в нього моя цікавість, але наступного дня повернувся й повторив усі свої дивацтва. Так він щодня приходив і відходив, аж нарешті після двох місяців такої біганини зажадав моєї руки.
Мати сказала, що непросто дочекатися більш вигідного шлюбу, і наказала мені дати свою згоду. Я послухалася. Змінила ім’я Фраскіти Салеро на ім’я донни Франсиски Корнадес і переїхала в дім, у якому ти, сеньйоре, бачив мене вчора.
Ставши дружиною дона Корнадеса, я зайнялася виключно його щастям. На жаль, мої зусилля виявилися надто успішними. Через три місяці спільного життя я виявила, що він навіть щасливіший, ніж мені хотілося, ба гірше, я переконала його, що він і мене ощасливив. Вираз задоволення був йому зовсім не до лиця, він цим відштовхував мене від себе й щораз більше дратував. На щастя, цей блаженний стан тривав недовго.
Одного разу Корнадес, виходячи з дому, помітив малого хлопця, який тримав у руці папір і начебто шукав когось.
Прагнучи позбавити його клопотів, він узяв у нього лист і кинув погляд на адресу: «Чарівній Фраскіті». Корнадес скривився так, що малий посланець перелякано втік, після чого відніс до себе той цінний документ і прочитав таке:
Чи ж може таке бути, щоб ані мої багатства, ані мої чесноти, ані моє ім’я не звернули на мене твоєї уваги? Я готовий витратити скільки завгодно, зробити що завгодно, вдатися до чого завгодно, аби тільки завоювати хоч один твій погляд. Ті, котрі обіцяли мені прислужитися, обманули мене, бо я не дістав від тебе жодного знаку порозуміння. Але цього разу я вирішив покластися на притаманну мені сміливість; тепер ніщо не стримуватиме мене, бо йдеться про пристрасть, яка від самого початку не знає ані міри, ані вузди. Я боюся тільки одного — твоєї байдужості.
Граф де Пенья Флор
Слова цього листа миттю розвіяли все щастя, яким насолоджувався мій чоловік. Він зробився неспокійний, підозріливий, не дозволяв мені виходити з дому, хіба що з однією з наших сусідок, якої він, щоправда, добре не знав, але яка подобалася йому своєю зразковою побожністю.
Однак Корнадес не смів сказати мені про свої муки, бо не знав, як далеко зайшли в мене справи з графом де Пенья Флор, а також чи я взагалі щось знаю про його пристрасть до мене. Невдовзі безліч різних обставин ще більше посилила його неспокій. Одного разу він знайшов драбинку, сперту об садовий мур, іншим разом якийсь незнайомий тишком-нишком прокрався в дім. Що більше, під моїми вікнами постійно лунали серенади й музика, яку так ненавидять ревнивці. Врешті-решт нахабство графа перейшло будь-які межі. Одного дня я пішла з моєю набожною сусідкою на Прадо, де ми пробули досить довго; час уже був пізній, і ми мало не самі ходили головною алеєю. Граф підійшов до нас, виразно освідчив мені свою пристрасть, сказав, що повинен здобути моє серце, нарешті зухвало схопив мене за руку, і я сама не знаю, до чого б ще дійшов той безумець, якби ми з сусідкою не почали щосили кричати.