Страница 86 из 158
Першого дня я не скаржився на мовчання, яке було одним з головних правил ордену камедулів, але третього вже не міг витримати. Тим часом кавалер ставав з кожним днем усе похмурішим і мовчазнішим, нарешті він зовсім перестав розмовляти.
Ми вже тиждень були в монастирі, коли раптом прийшов туди один із моїх товаришів з паперті святого Роха. Він сказав, що бачив, як ми сідали на мулів, і що зустрівши пізніше погонича, дізнався, де ми знаходимося; ще він сказав, що всіх дуже засмутило моє зникнення, і частина нашої ватаги розбрелася. Сам він поступив на службу до одного купця з Кадикса, який зараз лежить хворий в Мадриді і внаслідок нещасного випадку, маючи поламані руки і ноги, не може обійтися без хлопчика-слуги.
Я відповів йому, що більше вже не можу витримувати життя у камедулів, і попросив його, щоб він хоч на кілька днів підмінив мене у кавалера.
— Я б охоче це зробив, — сказав він, — але боюся покинути мого купця; крім того, як ти знаєш, мене найняли на паперті святого Роха, тому недотримання слова могло б зашкодити усій компанії.
— У такому разі я підміню тебе у купця, — відповів я, а зрештою, я вже мав такий авторитет серед своїх товаришів, що малий не смів довго мені опиратися.
Я відвів його до кавалера, якому сказав, що вирушаю на кілька днів до Мадрида і що на цей час залишаю йому товариша, за якого ручаюся, як за самого себе. Кавалер не відповів ні слова, але знаками дав мені зрозуміти, що погоджується на заміну.
Тож я побіг у Мадрид і одразу подався до корчми, яку назвав мені мій товариш. Однак там мені сказали, що купець наказав перенести себе до одного знаменитого лікаря, який жив на вулиці святого Роха. Я легко його відшукав, сказав, що приходжу замість свого товариша Чікіто, що звуть мене Аваріто і що я з такою ж відданістю виконуватиму ті самі обов’язки.
Мені дали прихильну відповідь, але тут же сказали, що я повинен негайно лягати спати, бо кілька ночей мені доведеться сидіти з хворим. Тож я пішов спати, а увечері з’явився на службу. Мене відвели до хворого, який був розтягнутий на ліжку в дуже прикрому положенні; він нічим не міг рухати, за винятком лівої руки. Це був молодий чоловік приємної зовнішності, і ніяких хвороб у нього, власне кажучи, не було, лиш поламані кості завдавали йому нестерпного болю. Я намагався зробити все, щоб він забув про свої страждання, забавляв і розважав його всілякими способами. Ця поведінка так припала йому до смаку, що одного дня він погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Я єдиний син Ґаспара Суареса, найбагатшого купця в Кадиксі. Мій батько, людина сувора і непоступлива, хотів, щоб я віддався тільки купецьким трудам і навіть не думав про розваги, які зазвичай дозволяють собі синки багатих купців у Кадиксі. Намагаючись в усьому бути покірним батькові, я рідко коли ходив до театру, а в неділю ніколи не віддавався тим задоволенням, які служать для товариських розваг у великих торговельних містах.
Оскільки ж розум все одно вимагає відпочинку, то я знаходив його в читанні приємних, але небезпечних книжок, відомих під назвою романів. Вони страшенно подобались мені, і мало-помалу чуттєвість заволоділа моєю душею, але оскільки я рідко виходив до міста, а вдома майже ніколи не бачив жінок, то не знаходив способу розпорядитися своїм серцем. Тим часом мій батько повинен був залагодити певні справи при дворі, тому вирішив, що я вирушу до Мадрида, і сповістив мені про своє рішення. Я з радістю сприйняв цю новину, щасливий, що зможу вільніше дихнути й хоч на якийсь час забути про ґрати нашої контори й пилюку наших складів.
Коли все вже було готове до від’їзду, батько наказав покликати мене в свій кабінет і промовив до мене так:
— Сину мій, ти їдеш до міста, де купці не мають такого значення, як у Кадиксі, тому повинні поводитися поважно і пристойно, щоб не принижувати той стан, приналежністю до якого повинні гордитися, тим більше, що стан цей значною мірою сприяє успіхам їхньої вітчизни й справжньої могутності монарха.
Ось три правила, яких ти мусиш дотримуватись, якщо не хочеш накликати мій гнів. По-перше, забороняю тобі вести розмови з дворянами. Ці панове гадають, що виявляють нам честь, коли з ласки своєї кидають нам кілька слів. Це омана, в якій ми не повинні їх залишати, бо наше добре ім’я залежить аж ніяк не від цього.
По-друге, наказую тобі, щоб ти звався просто «Суарес», а не «дон Лопес Суарес» — ні одному купцю титули не додають блиску; його добре ім’я повинно основуватись на широких зв’язках і прозорливості в справах.
По-третє, раз і назавжди забороняю тобі оголяти шпагу. Звичаї сприяють її поширенню, тому я не забороняю тобі носити цю зброю, але ти повинен пам’ятати, що купецька честь полягає у старанному дотриманні зобов’язань, тому я не хотів, щоб ти брав уроки небезпечного мистецтва фехтування.
Якщо ти колись порушиш якесь із цих правил, то наразишся на мій гнів; якщо ж ти насмілишся виступити проти четвертого, то матимеш уже не гнів, а прокляття моє, мого батька й мого діда, який є твоїм прадідом і водночас першим творцем наших багатств. Ідеться про те, щоб ти ніколи не мав ніяких стосунків із домом братів Моро, королівських банкірів. Брати Моро слушно користуються загальною пошаною, і ти, мабуть, дивуєшся, моїм останнім словам, але перестанеш дивуватися, коли дізнаєшся, в чому звинувачує їх наш дім. Тому я повинен у кількох словах з’ясувати тобі всю історію:
Першим, хто розбагатів у нашій родині, був Іньїґо Суарес. Провівши молодість, плаваючи по різних морях, він вступив у компанію, що брала в оренду копальні в Потосі, а потім заснував торговий дім у Кадиксі.
Коли циган дійшов до цього місця, Веласкес витягнув свої таблички й почав щось на них записувати. Побачивши це, ватажок звернувся до нього й запитав:
— Сеньйоре герцоґ, ти, мабуть, хочеш зайнятися якимись складними підрахунками, то я боюся, що моя розповідь тобі в цьому перешкоджатиме.
— Зовсім ні, — відповів Веласкес, — я займаюся якраз твоїм оповіданням. Можливо, цей Іньїґо Суарес зустріне в Америці когось, хто розповість йому історію когось іншого, який також матиме історію для розповіді. Щоб якось дати собі з цим лад, я вигадав рубрики, схожі на схему, яка служить нам для певного роду прогресій, щоб можна було повернутися до початкових величин. Тому не зважай на мене, тягни свою історію далі.
Далі циган розповідав так:
— Іньїґо Суарес, прагнучи заснувати торговий дім, шукав дружби відомих іспанських купців. Родина Моро мала тоді великий вплив, тому він повідомив її про бажання вступити з нею в постійні відносини. Отримав від них згоду і, щоб розпочати діяльність, уклав кілька угод в Амстердамі й видав на них вексель на Мадрид. Яким же було його обурення, коли йому відіслали назад опротестований вексель. Наступною поштою він, щоправда, отримав листа із вибаченнями; Родріґо Моро писав йому, що авізо прийшло із запізненням, що сам він перебував у той час в Сан-Ільдефонсо у міністра, а його перший бухгалтер просто вдався до прийнятої в таких випадках процедури, що він сам готовий із превеликим задоволенням задовольнити будь-які вимоги. Але образа вже сталася. Іньїґо Суарес розірвав усі стосунки з родиною Моро і, вмираючи, наказав синові, щоб той не смів мати з ними ніяких справ.
Мій батько Руїс Суарес довго виконував батьківські накази, але численні банкрутства, які несподівано зменшили кількість торгових домів, примусили його увійти в контакти з родиною Моро. Незабаром він гірко пожалів. Я казав тобі, що ми мали свою долю в орендованій копальні в Потосі й таким чином отримували значну кількість брилок срібла — найчастіше ми оплачували ними наші рахунки. З цією метою ми мали скрині, кожна на сто фунтів срібла, тобто вартістю в дві тисячі сімсот п’ятдесят піастрів. Ці скрині, декілька з яких ти ще міг бачити, були окуті залізом і мали свинцеві пломби з шифрами нашого дому. Кожна скриня мала свій номер. Ішли вони до Індії, верталися до Європи, пливли до Америки, і ніхто їх не відкривав, і кожен із задоволенням приймав ними виплати; навіть у самому Мадриді чудово їх знали. Тим часом якийсь купець, який мав розплатитися з домом Моро, відніс чотири таких скрині до їх першого бухгалтера, і той не тільки відкрив їх, але ще й наказав справдити пробу срібла.