Страница 67 из 158
Серед учнів були хлопці, які мали кращу пам’ять, ніж серце, і які з задоволенням доносили все, що знали про товаришів. Я утворив союз проти них, і наші вибрики були продумані так, що підозра завжди падала на донощиків. Врешті-решт сутани стали ненавидіти нас усіх — і оскаржених, і донощиків.
Не буду вам переповідати незначних подробиць про наші шкільні витівки; скажу тільки, що протягом чотирьох років, упродовж яких я тренував свою уяву, мої капості набирали щораз серйознішого вигляду. Нарешті я вигадав каверзу, мабуть, досить невинну саму по собі, але вельми паскудну, зваживши на засоби, до яких вдався, щоб здійснити її. Мало бракувало, щоб я заплатив за цей жарт кількарічним ув’язненням чи навіть втратою свободи на все життя. Справа виглядала так:
Серед театинців, які суворо з нами поводилися, ніхто не дав нам так відчути ту суворість, як отець Санудо[37], ректор першого класу. Цей священик не був суворим за природою, навпаки, він був, можливо, навіть надто чулий, і його приховані схильності зовсім не узгоджувались із покликанням священика, а він на тридцятому році життя ще не спромігся їх опанувати.
Не маючи жалості до самого себе, він був невблаганним для інших. Постійні жертви, які він приносив на олтар моралі, були гідні тим більшої похвали, що здавалося, ніби сама природа створила його для стану цілком протилежного тому, який він собі обрав. Вродливий, як тільки можна собі уявити, він на всіх жінок у Бурґосі справляв нечуване враження, але зустрічаючи ніжні жіночі погляди, він спускав очі, морщив брови й удавав, що не бачить їх. Таким був колись театинець отець Санудо.
Однак усі ці перемоги втомили його дух; вимушений боятися жінок, він не переставав про них думати, і ворог, з яким він невтомно воював, з’являвся перед його уявою зі щораз новішими силами. Врешті-решт у нього різко погіршилося здоров’я, він довго потім не міг відновити сили, а коли прийшов до себе, хвороба залишила йому небувалу дражливість, яка постійно давала про себе знати у вигляді роздратованості. Його сердили навіть найдрібніші наші порушення, а наші виправдання витискали сльози з його очей. Відтоді він постійно марив, і часто, хоча він і втуплював очі в нейтральний предмет, погляд його набирав ніжного виразу, а коли переривали хвилину подібного захвату, він дивився радше з болем, ніж із суворістю.
Ми надто добре навчилися підглядати за нашими зверхниками, щоб така помітна зміна могла уникнути нашої уваги. Але ми не могли здогадатися про причини, як раптом несподіваний випадок підказав нам правильний шлях.
Щоб легше було зрозуміти, я повинен повернутися трохи назад. Двома найбільш відомими родинами в Бурґосі були графи де Лірія і маркізи де Фуен Кастилья. Перші належали до тих, яких в Іспанії називають аґравіадос, тобто покривдженими, бо обійденими заслуженим званням ґрандів. Незважаючи на це, інші ґранди тісно спілкувалися з ними, наче вони й справді належали до їхнього класу.
Главою родини Лірія був сімдесятилітній старець, дуже шляхетного і приємного поводження. У нього було двоє синів, які вже померли, і весь його маєток мав перейти до молодої графині Лірія, єдиної доньки його старшого сина.
Старий граф, не маючи прямих спадкоємців його імені, пообіцяв руку онучки спадкоємцю маркізів де Фуен Кастилья, який у такому випадку мав отримати титул графа де Фуен де Лірія-і-Кастилья. Цей союз, такий підходящий в усіх відношеннях, повністю узгоджувався з віком молодих, з їхньою зовнішністю й характерами. Обоє щиро кохали одне одного, і старий Лірія милувався, дивлячись на їх невинне кохання, яке нагадувало йому щасливі часи його молодості.
Майбутня графиня де Фуен де Лірія, хоча й жила в монастирі салезіанок, проте щоденно ходила на обід до свого діда й проводила там весь вечір у товаристві нареченого. З нею тоді була старша дуенья по імені донна Клара Мендоса, тридцятирічна жінка, дуже достойна, але зовсім не понура, бо старий граф не любив людей з таким характером.
Щоденно сеньйорита де Лірія зі своєю дуеньєю проїжджали повз нашу колеґію, бо так пролягала дорога до палацу старого графа. Оскільки ми саме в цей час мали перерву, то багато з нас стояли у вікнах, а радше підбігали до вікон, як тільки розлягався туркіт карети.
Ті, що прибігали до вікон першими, часто чули, як донна Мендоса казала своїй молодій вихованці:
— Ану, гляньмо, чи нема вродливого театинця.
Цим ім’ям жінки називали отця Санудо. Бо й справді, дуенья вдивлялася в нього, як в образ, а щодо молоденької графині, то вона дивилася на нас усіх однаково, бо ми їй більше нагадували нареченого, або намагалася відшукати очима двох кузенів, які навчалися в нашій колеґії.
Санудо разом з іншими підходив до вікна, але як тільки бачив, що жінки звертають на нього увагу, хмурив чоло й погордливо відходив. Нас вражала ця суперечність: «Врешті-решт, — говорили ми, — якщо жінки для нього такі осоружні, то чого він пхається до вікна, а якщо він хоче їх бачити, то чого відвертається?» Один із учнів по імені Вейрас якось сказав мені, що Санудо вже зовсім не є таким ворогом жінок, як раніше, і що він має в цьому переконатися. Той Вейрас був найкращим моїм приятелем в усій колеґії, тобто, точніше кажучи, допомагав мені в усіх каверзах, а часто саме він їх і вигадував.
У той час з’явився роман під назвою «Закоханий Фернандо». Автор цього твору змалював у ньому кохання такими живими барвами, що книжка була дуже небезпечною, і наші наставники суворо її забороняли. Вейрас роздобув один екземпляр і засунув його в кишеню, але так, що більшу частину було видно. Санудо помітив і забрав заборонену книжку. Він пригрозив Вейрасу найсуворішими карами, якби той коли-небудь завинив, читаючи її, але увечері він вигадав якусь хворобу й не з’явився серед нас. Прикинувшись, що непокоїмося про його здоров’я, ми несподівано увійшли в його кімнату й виявили, що він пильно читає небезпечного «Фернандо», а очі в нього повні сліз, які свідчили, скільки задоволення справляє йому читання тієї книжки. Санудо зніяковів, ми вдали, що не помітили цього, а невдовзі отримали новий доказ великих змін у серці нещасного священика.
Іспанські жінки старанно виконують релігійні обов’язки і щоразу вимагають того самого сповідника. Це називається buscar el su padre. Звідси походить, що деякі злостиві насмішники, бачачи в церкві дитину, питають, чи не прийшла вона buscar el su padre, тобто шукати свого батька.
Мешканки Бурґоса раді були б сповідатися у отця Санудо, але недовірливий монах заявляв, що не почувається здатним керувати сумлінням жінок; однак наступного дня після прочитання нещасної книжки одна з найпрекрасніших жінок з міста попросила отця Санудо, і він тут же поспішив до сповідальні. Деякі знайомі багатозначно поздоровляли його з такою зміною, але Санудо поважно відповідав, що не лякається ворога, якого вже стільки разів подолав. Можливо, монахи й повірили цій заяві, але ми, молодь, добре знали, чого триматися.
Тим часом Санудо з кожним днем щораз більше, як здавалося, займався таємницями, які прекрасна стать складала перед його покутним трибуналом. Сповідником він був дуже добросовісним, старших жінок відправляв швидко, молодших же затримував довше. Ніколи не пропускав нагоди підійти до вікна, щоб побачити гарненьку графиню де Лірія і її звабливу дуенью, після чого, коли карета вже проїхала, з погордою відвертався.
Одного дня, коли ми, пустуючи на уроці, повною мірою скуштували суворості Санудо, Вейрас таємниче відвів мене набік і сказав:
— Настав час, помститися клятому педанту за стільки суворих покарань, які ми від нього витерпіли, і покут, якими він отруює наші найкращі дні. Я вигадав чудову витівку, але обов’язково треба знайти молоду дівчину, схожу станом на графиню де Лірія. Щоправда, Хуаніта, донька садівника, дуже допомагає нам у наших каверзах, але цього разу їй забракне кмітливості.
— Любий Вейрасе, — відповів я, — навіть якби ми знайшли молоду дівчину, схожу станом на графиню де Лірія, я все одно не розумію, як ми їй надамо цих прекрасних рис?
37
Sanudo (ісп.) — безумний.