Страница 66 из 158
— Сину мій, ти побачиш Бланку; це вже не та захоплююча красуня, яка мала бути щастям і гордістю твого батька. Ти побачиш риси, поорані роками, поламані покутою, бо й навіщо вона так довго оплакувала помилку, яку батько пробачив їй? Щодо мене, то я ніколи не винуватив її. Щоправда, я не служив королю на почесній посаді, але зате я протягом сорока років серед цих скель був причетний до щастя кількох чесних людей. І вся їхня вдячність належиться Бланці; вони часто чули про її чесноти й усі її благословляють.
Мій батько не міг більше говорити, сльози душили його слова. Усі жителі Сеути вийшли мене проводжати, в усіх очах можна було бачити смуток розлуки, змішаний з радістю, зумовленою звісткою про таку щасливу зміну в моєму житті.
Ми поставили вітрила й наступного дня зійшли на берег в Алхесірасі, звідки я подався до Кордови, а потім на ночівлю в Андухарі. Тамтешній корчмар розповідав мені якісь незвичайні історії про духів і упирів, але я зовсім його не слухав. Я переночував у нього й наступного дня раненько вирушив у дорогу. Зі мною були двоє слуг; один їхав спереду, другий позаду. Переживаючи, що в Мадриді в мене не буде часу для роботи, я добув свої таблички й зайнявся розрахунками, яких ще бракувало в моїй системі.
Їхав я на мулі, рівна й спокійна хода якого сприяла цьому заняттю. Я не пам’ятаю, скільки минуло вже часу, як мій мул раптом затримався. Я побачив, що знаходжуся біля підніжжя шибениці, обтяженої двома повішениками, обличчя яких, здавалося, кривилися й наповнювали мене страхом. Я озирнувся довкруж, але не побачив жодного з моїх слуг, тому щосили почав гукати їх, але марно. Я вирішив їхати далі дорогою, що лежала переді мною. Вже стемніло, коли я приїхав до великої і добре збудованої корчми, але покинутої і порожньої.
Мула я поставив у стайні, а сам увійшов до кімнати, де знайшов залишки вечері, а саме паштет із куріпок, хліб і пляшку аліканте. Від самого Андухара я й крихти в роті не мав, тому подумав, що обставини дають мені право на паштет, у якого все одно не було власника. А ще я відчував сильну спрагу, тож утамував і її, щоправда, може, дещо поспішно, бо вино вдарило мені в голову, але помітив я це надто пізно.
У кімнаті стояло досить пристойне ліжко, я роздягнувся, ліг і заснув. Раптом, не знаю, з якої причини, я прокинувся й почув, як годинник б’є північ. Я подумав, що поблизу є якийсь монастир, і вирішив уранці відвідати його.
Невдовзі до мене долинув шум з подвір’я; я вирішив, що повернулися мої слуги, але яке ж було моє здивування, коли я побачив, як заходить тітка Антонія разом зі своєю повірницею Марікою. Ця остання несла ліхтар з двома свічками, тітка ж тримала в руці згорток паперів.
— Дорогий племінничку, — сказала вона мені, — нас прислав сюди твій батько, щоб ми вручили тобі важливі папери.
Я узяв папери й прочитав заголовок: «Доказ квадратури кола». Я добре знав, що мій батько ніколи не займався цією пустою задачею. Здивований, я розгорнув папери, але тут же з обуренням помітив, що гадана квадратура — це відома теорія Дінострата, підтверджена доказом, у якому я пізнав почерк мого батька, але не його голову. Насправді я помітив, що додані докази — це лиш вбогі паралогізми.
Тим часом моя тітка звернула мою увагу, що я зайняв єдине ліжко в приміщенні, й зажадала, щоб половиною я поступився їй. Я був настільки засмучений думкою, що мій батько міг устряти в таку історію, що навіть не слухав усього того, що вона говорила. Я не замислюючись зробив їй місце, а Маріка сіла в ногах, спершись головою на мої коліна.
Я знову заглибився в докази, і чи то аліканте ударило мені в голову, чи поглядом мене зачарували, одне слово, не розумію, як таке сталося, але докази здалися мені менш помилковими, а після третього прочитання я вже був зовсім переконаний.
Я перегорнув аркуш і знайшов цілий ряд надзвичайно ориґінальних формул, які повинні були служити оквадратненню й випрямленню всілякого роду кривих ліній, а в кінці я побачив задачу про ізохрони, вирішену за допомогою методів елементарної геометрії. Здивований, ощасливлений, спантеличений — як гадаю, внаслідок дії аліканте, — я вигукнув:
— Так, мій батько зробив надзвичайне відкриття!
— У такому разі, — сказала моя тітка, — ти повинен подякувати мені за труд, я ж перепливла море, щоб привезти тобі ці карлючки.
Я обняв її.
— А я, — втрутилася Маріка, — я хіба не перепливла море?
Я обняв і Маріку.
Я хотів знову зайнятися паперами, але обидві мої дами так сильно пригорнулися до мене, що я не міг від них вирватись; щоправда, я й не хотів цього, бо мене раптом охопили якісь дивні почуття. Нове відчуття поширилося по всій поверхні мого тіла, а особливо в місцях, які торкалися обох жінок. Мені пригадалися певні властивості кривих ліній, що називалися дотичними. Я прагнув осмислити враження, які переживав, але всі думки зникли з моєї голови. Почуття мої розгорнулися в ряд, що безконечно зростав. Потім я заснув і прокинувся в жаху під шибеницею, на якій побачив двох скривлених повішеників.
Ось такою є історія мого життя, якій не вистачає тільки теорії моєї системи, тобто застосувань математики до загального устрою всесвіту. Сподіваюся, однак, що колись я познайомлю вас з ними, особливо ж цю прекрасну сеньйору, яка, як мені здається, має схильність до точних наук, незвичайну в осіб її статі.
Ребека вдячно відповіла на цю люб’язність, після чого запитала Веласкеса, що сталося з паперами, які принесла йому тітка.
— Не знаю, куди вони поділися, — відповів геометр, — я не знайшов їх між паперами, які принесли мені цигани, і дуже шкодую, бо не сумніваюся, що переглянувши ще раз цей гаданий доказ, я б одразу викрив його фальшивість; але, як я вам вже казав, кров грала в мені надто бурхливо; аліканте, ті дві жінки й нездоланна соннота були, мабуть, причиною моєї помилки. Що мене, однак, дивує — це те, що папери були написані рукою мого батька, особливо ж знаки були написані в спосіб, властивий тільки йому.
Мене вразили слова Веласкеса, особливо коли він казав, що не міг опиратися сонності. Я здогадувався, що йому мали подати вино, схоже на те, яке мої кузини підсунули мені у венті під час нашої першої зустрічі, або на отруту, яку мені наказали випити в підземеллі і яка насправді була всього лиш снодійним засобом.
Товариство розійшлося. Я відправився спати, передумав багато такого, що, як я вважав, допоможе мені природним чином пояснити всі мої пригоди. Зайнятий такими думками, я заснув.
День двадцять шостий
Цілу добу ми присвятили відпочинкові. Спосіб життя наших циган і контрабанда, яка становила головний спосіб їхнього утримання, вимагали постійної і стомлюючої зміни місця, тому я з радістю провів цілий день там, де ми зупинилися на ночівлю. Кожен потрошку зайнявся самим собою; Ребека доповнила навіть свій костюм якимись прикрасами, і можна було сказати, що вона намагається стати причиною розсіяності молодого герцоґа, бо так ми від цього часу називали Веласкеса.
Усі ми зійшлися на трав’янистій галявинці, що лежала в тіні гарних каштанів, і коли з’їли обід, вишуканіший, ніж зазвичай, Ребека сказала, що оскільки ватажок циганів сьогодні менше зайнятий, то ми сміливо можемо попросити його розповісти дальшу частину своїх пригод. Пандесовна не примусив себе довго просити й почав так:
Як я вам вже казав, я вступив до школи тільки тоді, коли вичерпав усі засоби для проволоки, які тільки міг вигадати. Спочатку я був радий, опинившись серед стількох ровесників, але постійна залежність, у якій нас тримали вчителі, невдовзі стала для мене нестерпною. Я звик до тітчиних пестощів, до її ніжної поблажливості, й мені подобалося, коли вона сто разів на день повторювала, що в мене найдобріше серце. Тут добре серце нікому не було потрібне, треба було постійно остерігатися або діставати хльости. Одне й друге я ненавидів. Звідси в мені народилася нездоланна нехіть до сутан, яку я демонстрував завжди, влаштовуючи їм безліч найрізноманітніших каверз.