Страница 40 из 158
Цими словами Ребека закінчила свою розповідь, і першою моєю думкою було, що вона насміхалася з мене від початку до кінця й хотіла лишень поглумитися над моєю легковірністю. Я досить рішуче відійшов від неї і, почавши роздумувати над тим, що я почув, так говорив сам собі:
«Або ця жінка в змові з Ґомелесами й прагне випробувати мене й змусити, щоб я перейшов у мусульманську віру, або задля якихось інших причин хоче видобути з мене таємницю моїх родичок. Щодо цих останніх, то вони — якщо це не дияволи — безумовно, перебувають на службі у Ґомелесів».
Я якраз був зайнятий цими думками, коли побачив, що Ребека креслить у повітрі кола й інші тому подібні чародійські причуди. Потім вона підійшла до мене й сказала:
— Я сповістила брата про місце нашого перебування і впевнена, що ввечері він буде тут. А тим часом поспішаймо до табору циган.
Вона як слід оперлася на мою руку, і так ми прийшли до старого ватажка, який прийняв ізраїльтянку з виразами найглибшої пошани. Весь день Ребека трималася цілком невимушено й немовби забула про таємні науки. Коли під вечір з’явився її брат, вони обоє покинули нас, я ж ліг спати. Лежачи в ліжку, я ще роздумував над розповіддю Ребеки, але оскільки перший раз у житті чув про кабалу, про адептів і небесні знамення, то не міг придумати ніякого серйозного звинувачення і в цій непевності заснув.
День п’ятнадцятий
Прокинувся я досить рано й, чекаючи на сніданок, пішов на прогулянку. Здалеку я побачив кабаліста, який вів із сестрою жваву розмову. Я відвернувся, не бажаючи переривати їх, але незабаром побачив, що кабаліст попрямував в бік табору, Ребека ж спішно наближалася до мене. Я зробив кілька кроків їй назустріч, і ми разом вирушили на прогулянку, не починаючи розмови. Нарешті гарна ізраїльтянка першою перервала мовчання й сказала:
— Сеньйоре Альфонсе, хочу зробити тобі визнання, яке не залишить тебе байдужим, якщо моя доля хоч трошки цікавить тебе. Я раз і назавжди кидаю кабалістичні науки. Цієї ночі я глибоко обдумала своє рішення. Навіщо мені це пусте безсмертя, яким мене хотів обдарувати батько? Хіба ми всі й без того не безсмертні? Хіба ж ми не маємо поєднатися всі разом в оселі праведних? Я хочу гарно прожити своє коротке життя, провести його зі справжнім чоловіком, а не з зірками. Хочу бути матір’ю, побачити дітей моїх дітей, а потім, стомлена й сита життям, хочу заснути в їх обіймах і відлетіти на лоно Авраама. Що ти думаєш про ці наміри?
— Я всіма силами підтримую тебе, — відповів я, — але що говорить на це твій брат?
— Спочатку, — сказала вона, — він страшенно розгнівався, але потім пообіцяв мені, що й сам так зробить, якщо буде вимушений зректися дочок Соломона. Тому він почекає, поки сонце не увійде в знак Діви, і тоді прийме остаточне рішення. А тим часом він хотів би дізнатися, що то за упирі знущалися з нього у Вента-Кемаді, ті, які звалися Еміна й Зібельда. Він не хотів сам запитувати тебе про них, бо вважає, що ти знаєш не більше від нього. Однак сьогодні ввечері він хоче викликати Вічного Жида, того самого, якого ти бачив у пустельника. Сподіваюся, що від нього він чогось дізнається.
Поки Ребека говорила це, нам повідомили, що сніданок вже готовий. Його накрили у великій печері, куди поховали також намети, бо небо почало затягатися хмарами. Невдовзі почалася страшна гроза. Бачачи, що нам доведеться весь день провести в печері, я попросив старого ватажка, щоб він продовжив свою історію, а він зробив це так:
Ти, мабуть, пригадуєш, сеньйоре Альфонсе, історію принцеси Монте-Салерно, яку мені розповідав Джуліо Роматі; я казав тобі, яке враження справила на мене ця історія. Коли ми полягали спати, то кімнату освітлював лише слабенький вогник лампи. Я боявся розглядати темні кутки приміщення, особливо ж одну скриню, де господар зазвичай зберігав запас ячменю. Мені здавалося, що я от-от побачу, як з неї виходять шість кістяків з розповіді про принцесу. Я загорнувся в ковдру, щоб нічого не бачити, й небавом заснув.
Рано вранці мене розбудили дзвіночки мулів; я був на ногах одним з перших. Я вже забув і про Роматі, і про принцесу, й думав тільки про задоволення від продовження моєї подорожі. Вона й справді була дуже приємною. Сонце, дещо прикрите хмарами, не палило нас надто нещадно, і погоничі вирішили їхати цілий день без відпочинку, затримавшись тільки біля криниці Дос-Леонес, де дорога на Сеґовію поєднувалася з гостинцем на Мадрид. Це місце прикрашають гарні дерева, а два леви, з пащ яких вода витікає до мармурового басейну, роблять його ще більш привабливим.
Вже доходив полудень, коли ми туди приїхали, і не встигли ми зупинитися, як побачили подорожніх, що наближалися дорогою з Сеґовії. На першому мулі, який відкривав процесію, сиділа молода дівчина мого, як здавалося, віку, хоча насправді вона була дещо старшою. Її мула вів сімнадцятирічний на вигляд хлопець, вродливий і добре одягнений, хоча й у простій одежі конюха. За ними їхала жінка старшого віку, яку можна було взяти за тітку Даланосу, не так через схожість рис обличчя, як радше рухів і всієї постави, а передовсім через той самий вираз доброти, що був розлитий на її обличчі. Слуги замикали процесію.
Оскільки ми приїхали першими, то запросили подорожніх розділити з нами наш підобід, розставлений на землі під деревами; жінки прийняли запрошення, але з сумом, особливо ж молода дівчина. Часом вона чуло поглядала на молодого погонича, який ревно прислужував їй, на що літня дама дивилася з жалістю й сльозами в очах. Я помітив їхню зажуреність і був би радий сказати їм що-небудь втішне, але не знаючи, як почати, просто мовчки їв.
Ми рушили в дорогу; моя добра тітка присунулася до незнайомої дами, я ж наблизився до молодої дівчини й бачив, як молодий погонич під приводом поправляння сідла торкався її ноги чи руки, а один раз побачив навіть, як він поцілував їй руку.
Через дві години ми дісталися до Олмедо, де мали переночувати. Тітка моя веліла винести до дверей корчми ослінчики й сіла поговорити зі своєю супутницею. Через якийсь час вона доручила мені піти й сказати, щоб їм винесли шоколаду. Я увійшов у дім і, прагнучи розшукати наших людей, опинився в кімнаті, де побачив молоду дівчину в обіймах свого погонича мулів. Обоє заливалися гіркими сльозами. Коли я побачив це, у мене серце мало не розірвалося; я кинувся на шию молодому погоничу й розплакався, як безумний. Тут надійшли обидві дами. Моя тітка, надзвичайно схвильована, витягла мене з кімнати й запитала про причину тих сліз. Не знаючи, чому ми плакали, я не міг їй нічого відповісти. Коли вона почула, що плакав я без жодної причини, то не могла стриматися, щоб не розсміятися. Тим часом друга дама закрилася з молодою дівчиною; ми почули, як вони плакали разом і не вийшли аж до вечері.
Трапеза наша не була ані довгою, ані веселою. Коли прибрали зі столу, моя тітка повернулася до незнайомої дами й сказала:
— Сеньйоро, хай мене Бог боронить від поганих думок про ближніх, особливо про тебе, бо мені здається, що душа в тебе добра й справді християнська. Крім того, я мала приємність вечеряти з вами й завжди буду цим гордитися. Тим часом мій племінник бачив, як ця молода дівчина обіймала простого погонича мулів, щоправда, вродливого хлопця, з цього боку я йому нічого не можу закинути, але я була здивована, що ти, сеньйоро, не бачиш у цьому нічого поганого. Без сумніву — я не маю ніякого права… але маючи честь вечеряти з вами… при цьому дорога до Бурґоса досить далека…
Тут моя тітка так заплуталася, що ніколи б не вибралася з цього, якби друга дама, дуже вчасно перервавши її, не сказала:
— Саме так, ти, сеньйоро, маєш право після того, що ти бачила, питати про причини моєї поблажливості. Я повинна би промовчати, але бачу, що не варто приховувати від вас щось, що має відношення до мене.