Страница 38 из 158
Тим часом я помітила, що трава висихає під моїми ногами, повітря різко розжарюється, а птахи падають мертвими в леті. Я зрозуміла, що духи, знаючи, що має настати, починають вже збиратися. Само собою загорілося дерево поблизу, бухнуло клубами диму, які, замість піднятися вгору, оточили мою печеру й занурили мене в пітьму. Ведмедиця, що лежала біля моїх ніг, почала, схоже, оживати, а її очі спалахнули вогнем, який на мить розігнав пітьму. Тоді з її пащі вискочив злий дух у вигляді крилатого змія. Це був Немраель, дух останнього ступеня, якого призначили мені для послуг. А невдовзі я почула розмову мовою еґреґорів, найзнаменитіших падших ангелів, і зрозуміла, що вони виявлять мені честь супроводжувати мене під час мого першого входження в світ проміжних істот. Це та сама мова, якою Енох написав свою книгу, працю, над якою я глибоко замислювалась.
Нарешті Семіас, князь еґреґорів, прийшов сповістити мені, що вже час починати. Я вийшла з печери, розгорнула навкруг свій перев’яз із сузір’ями, відкрила книгу й голосно вимовила страшні закляття, яке до цього часу насмілювалась тільки тихенько читати.
Ти добре розумієш, сеньйоре Альфонсе, що я не можу розповісти тобі все, що зі мною діялося, та ти б цього просто не зрозумів. Додам тільки, що я здобула досить значну владу над духами і що мене навчили, якими способами я можу познайомитися з небесними близнятами. Приблизно в цей же час мій брат побачив кінчики ніг Соломонових дочок. Я чекала, поки сонце увійде в знак Близнят; тоді того ж дня, а радше тієї ночі, я взялася за цю справу. Я напружила всі сили, щоб домогтися своєї мети; не бажаючи переривати своєї праці, я продовжувала її майже всю ніч, аж нарешті зморив мене сон, якому я не могла опиратися.
Наступного дня, глянувши в дзеркало, я побачила за своєю спиною дві людські постаті. Озирнулася — але нічого не побачила; знову кинула погляд у дзеркало — і знову переді мною з’явилася та сама картина. Це видовище було зовсім не страшним. Я бачила двох молодих чоловіків, чиї постаті дещо перевищували звичайний людський зріст. Плечі в них були широкими й дещо заокругленими, як у жінок; груди також мали жіночі форми; поза тим, однак, вони нічим не відрізнялися від чоловіків. Простягнуті руки вони сперли на стегна, в позі, яку ми бачимо в єгипетських статуй; блакитно-золоте волосся локонами спадало їм на плечі. Я вже не кажу про риси обличчя: можеш собі уявити красу цих напівбогів, бо це й справді були небесні близнята, я їх пізнала по маленьких вогниках, які виблискували над їхніми головами.
— І як же були одягнені ці напівбоги? — запитав я у Ребеки.
— Вони зовсім не були одягнені, — відповіла вона, — кожен з них мав чотири крила, з яких два виростали з плечей, а два огорталися навкруг пояса. І хоча ці крила були прозорими, як крила мух, однак іскорки срібла й золота, якими вони були прошиті, достатнім чином заслоняли те все, що могло б образити мою соромливість.
«Отже, це вони, — сказала я собі, — два небесні юнаки, яким я призначена в дружини». В душі я не могла утриматись від порівняння їх з молодим мулатом, який так щиро кохав Зулейку, але почервоніла від цієї думки. Я глянула в дзеркало, й мені здалося, що напівбоги посилають мені сердиті погляди, наче вони відгадали мої думки й образилися, що я мимоволі посміла їх принизити таким порівнянням.
Кілька наступних днів я боялася глянути в дзеркало. Нарешті відважилася. Божественні близнята, з руками, складеними на грудях, лагідними й чулими поглядами розвіяли мій страх. Я натомість не знала, що їм сказати. Аби позбутися того клопоту, я пішла по збірку праць Едріса, яку ви називаєте «Атлас». Це найпрекрасніша поезія, яку ми маємо. Звучання віршів Едріса наслідує гармонію небесних тіл. Я недостатньо обізнана з мовою цього автора, тож боячись, чи не помилилася при читанні, я крадькома глянула в дзеркало, щоб переконатися, яке враження я справила на слухачів. Я могла бути цілком задоволеною. Тоаміми дивилися один на одного поглядами, повними схвалення, а часом кидали в дзеркало погляди, що сильно хвилювали мене.
У цю мить до кімнати увійшов мій брат, і видіння зникло. Він розповів мені про дочок Соломона, від яких він бачив лише кінчики ніг. Бачачи його веселим, я розділила з ним його радість, тим більше, що була охоплена якимось невідомим мені досі почуттям. Внутрішня схвильованість, яка завжди товаришила кабалістичним заняттям, поступилася місцем солодкій замріяності, насолод якої я досі не знала.
Брат наказав відімкнути замкову решітку, яка була зачинена від часу мого сходження на гору, і ми віддалися задоволенням прогулянки. Околиця видалася мені чарівною, поля світилися найпрекраснішими кольорами. В очах мого брата я помітила також певний запал, відмінний від того, яким він раніше палав до наук. Ми з ним заглибились у помаранчевий гай. Він пішов марити в свій бік, я в свій, і повернулися ми, переповнені чарівними думками.
Роздягаючи мене, Зулейка принесла дзеркало. Побачивши, що я не сама, я наказала забрати його, повівши себе, як страус: якщо я сама не бачу, то й мене не побачать. Я лягла й заснула, і невдовзі якісь дивовижні сни оволоділи моєю уявою. Мені здавалося, що в безодні небес я бачу дві палаючі зірки, які велично рухаються зодіакальним колом. Раптом вони зійшли з дороги, але за мить з’явилися знову, ведучи за собою невеличку туманність із сузір’я Візничого.
Три цих небесних тіла разом бігли повітряною дорогою, а потім зупинилися й набрали вигляду полум’яного метеора. Потім вони виблиснули трьома сяючими перснями й, покружлявши зосібна, злилися в один пломінь. Потім перетворилися в великий ореол, або сяйво, яке оточувало трон з сапфірів. На троні сиділи близнята, простягали до мене руки й показували місце, яке я мала зайняти між ними. Я хотіла до них підбігти, але в цю мить мені здалося, що мулат Танзаї хапає мене за талію і затримує. Я й справді відчула сильний стиск і одразу прокинулась.
В моїй кімнаті було темно, але крізь щілину дверей я побачила світло в кімнаті Зулейки. Я почула її зітхання й подумала, що вона захворіла. Мені треба було покликати її, але я цього не зробила. Не знаю, яка нещаслива легковажність примусила мене знову підбігти до дірки від ключа. Я побачили мулата Танзаї і Зулейку, які віддавалися розвагам, що наповнили мене жахом; у мене потемніло очах, і я втратила свідомість.
Коли я розплющила очі, Зулейка й мій брат стояли біля мого ліжка. Я кинула на мулатку спопеляючий погляд і заборонила їй потрапляти мені на очі. Брат запитав мене про причини такої суворості; почервонівши, я розповіла йому все, що зі мною сталося вночі. Він на це відповів, що вчора сам їх одружив, але йому все одно неприємно, що він не передбачив того, що сталося. Щоправда, тільки мій погляд був уражений, але його непокоїла сильна дражливість Тоамінів. Щодо мене, то я не відчувала нічого, крім сорому, і воліла краще померти, ніж подивитися в дзеркало.
Брат не знав подробиць моїх відносин з Тоамінами, але знав, що я для них не чужа, і бачачи, що мене охоплює чимраз глибший смуток, боявся, що я знову закину розпочаті заняття. Сонце вже мало виходити зі знаку Близнят, тому він визнав за потрібне попередити мене про це. Я немовби пробудилася зі сну, затремтіла на думку про те, що не побачу більше моїх напівбогів і розстануся з ними на одинадцять місяців, не знаючи навіть, яке місце займаю в їхніх серцях і чи не стаю зовсім негідною їхньої уваги.
Я вирішила піти до високої замкової кімнати, де висіло венеційське дзеркало висотою в шість ліктів; для більшої впевненості в собі я взяла книгу Едріса з поемою про створення світу. Сіла здаля від дзеркала й почала голосно читати. Потім, перервавши читання й підвищивши голос, я насмілилася запитати Тоамінів, чи були вони свідками усіх тих чудес. Тоді венеційське дзеркало відчепилося від стіни й стало переді мною. Я побачила в ньому Тоамінів; вони задоволено посміхалися до мене й схилили голови на знак, що дійсно були присутніми при створенні світу і що все насправді відбувалося так, як пише Едріс.