Страница 34 из 158
Оскільки по той бік долини вже було видно митників, я поїв якомога швидше, а весь табір тим часом рушив уперед. Ми переходили з гори на гору, усе більше заглиблюючись у нетрі Сьєрра-Морени. Нарешті ми затримались у глибокій долині, де нас уже чекали й приготували обід. Заспокоївши голод, я попросив ватажка продовжити історію його життя, на що він охоче погодився й розказував так:
Я зупинився на тому, що уважно слухав незвичайну розповідь Джуліо Роматі. Наш товариш розповідав далі так:
Завдяки тому, що характер Зото був відомий усім, я повністю повірив його обіцянкам. Надзвичайно задоволений я повернувся до свого заїжджого двору й одразу послав по погоничів мулів. Кілька з них прийшли одразу й сміливо запропонували мені свої послуги, бо розбійники ані їм, ані їхнім тваринам не робили ніяких кривд. Я вибрав серед них одного, про якого йшла добра слава. Найняв одного мула для себе, другого для мого слуги і ще двох для в’юків. Сам погонич також мав свого мула й двох піших помічників.
Наступного дня на світанку ми вирушили в дорогу й ледь від’їхали на милю від міста, як я побачив невеличкі пости Зото, які, схоже, пильнували мене здалеку й змінювалися в міру нашого просування вперед. Таким чином, як ви розумієте, мені не було чого боятися.
Подорож відбувалася чудово, а здоров’я з кожним днем покращувалося. Я був уже лиш у двох днях від Неаполя, коли мені раптом спало на думку звернути з дороги й відвідати Салерно. Цю цікавість легко було виправдати, бо я багато займався історією відродження мистецтв, колискою якого в Італії була салернська школа. А зрештою, я й сам не знаю, який фатум штовхнув мене до цієї нещасної поїздки.
Я з’їхав з головного тракту в Монте-Бруджо й, узявши провідника в найближчому селі, заглибився в найбільш дикі місця, які тільки можна собі уявити. Опівдні ми під’їхали до розваленої халабуди, яку мій провідник назвав корчмою, але я аж ніяк не помітив цього по прийому, який отримав від корчмаря. Власне кажучи, той бідолаха замість запропонувати мені якийсь обід, сам благав мене, щоб уділити йому щось із моїх запасів. На щастя, в мене було з собою холодне м’ясо, тож я поділився з ним, зі своїм слугою й провідником, бо погоничі мулів залишилися в Монте-Бруджо.
Через дві години ми покинули той вбогий притулок, і незабаром я помітив великий замок, що стояв на вершині гори. Я запитав у провідника, як називається це місце й чи там хтось живе. Він відповів, що в околиці його звичайно називають lo monte[26] або ще lo castello[27], що замок зовсім зруйнований і ніхто там не живе, але всередині побудували каплицю з п’ятьма келіями, де францисканці з Салерно утримують п’ятьох чи шістьох монахів; тут він з великою простотою додав:
— Дивні історії розповідають про цей замок, але я жодної не пам’ятаю, бо як тільки хто почне про це говорити, то завжди тікаю з кухні і йду до своєї братової, Пепи, де найчастіше застаю одного з отців францисканців, який дає мені поцілувати свій образок.
Я продовжував розпитувати його, чи ми не проїжджатимемо повз замок. Він відповів, що дорога йде узбіччям гори, де стоїть замок, на половині її висоти.
За цей час небо вкрилося хмарами, й під вечір розгулялася страшна гроза. Як на горе, ми знаходилися на схилі гори, де зовсім не було куди сховатися. Провідник сказав нам, що поблизу є велика печера, але дорога до неї дуже погана. Я вирішив скористатися його порадою, але щойно ми в’їхали поміж скелі, як тут же поруч із нами вдарила блискавка. Мій мул упав, а я покотився з висоти кількох сажнів; якимось чудом зачепився за дерево і, відчуваючи, що я ще живий, почав гукати моїх супутників, але ніхто не відізвався.
Блискавки так швидко слідували одна за одною, що в їхньому світлі я роздивився усі оточуючі предмети й вибрався на безпечне місце. Я ішов уперед, хапаючись за дерева, і в цей спосіб дістався до невеликої печери, яка, однак, не виходила на жодну стежку, тож не могла бути тією, про яку згадував провідник. Злива, вітер, грім і блискавки подвоїли сили. Я весь трусився в промоклій одежі і ще кілька годин залишався в такому жахливому стані. Раптом мені здалося, що я бачу смолоскипи на дні ущелини й чую якісь голоси. Мені здалося, що це мої люди, я почав їх гукати й незабаром почув крики у відповідь.
Невдовзі я побачив молодого чоловіка пристойного вигляду з кількома слугами, одні з яких несли смолоскипи, а інші — клунки з одежею. Молодик уклонився мені з глибокою повагою і сказав:
— Синьйоре Роматі, ми служимо принцесі Монте-Салерно. Провідник, якого ти узяв у Монте-Бруджо, сповістив нам, що ти заблудив у цих горах, тож ми прийшли по тебе за наказом принцеси. Одягни на себе ці одежі й ходи з нами до замку.
— Як це, — відповів я, — ви хочете відвести мене в той покинутий замок, що стоїть на вершині гори?
— Зовсім ні, — відповів молодик, — ти побачиш розкішний палац, від якого нас відділяє всього двісті кроків.
Я гадав, що й справді якась неаполітанська принцеса має свій палац у цих місцях, тож одягнувся й поспішив за моїм молодим провідником. Незабаром я опинився перед портиком з чорного мармуру, але оскільки смолоскипи не освітлювали решти будинку, я не міг як слід судити про нього. Молодик покинув мене біля підніжжя сходів, тож я сам увійшов нагору й на першому повороті побачив жінку надзвичайної краси, яка сказала:
— Синьйоре Роматі, принцеса Монте-Салерно веліла мені показати тобі всі красоти своєї садиби.
Я відповів, що якщо судити про принцесу по її жіночому почту, то вона перевищує будь-яке уявлення, яке можна про неї виробити.
Бо й справді, моя провідниця відзначалася такою досконалою красою і такою чудовою статурою, що я одразу ж подумав: хто знає, чи це не сама принцеса. Також я помітив, що одежі на ній такі, які ми бачимо на портретах минулого сторіччя; проте я гадав, що це наряд неаполітанських дам, які відновили стару моду.
Спершу ми увійшли до кімнати, де все було з литого срібла. Паркет складали срібні квадратики, одні поліровані, інші матові. Оббиття стін, також із литого срібла, імітувало дамаст: основу мало поліровану, а візерунок матовий. Плафон нагадував різьблені стелі старих замків. Панелі, бордюри шпалер на стінах, свічники, одвірки й стулки дверей дивували довершеністю різьбярської майстерності.
— Синьйоре Роматі, — сказала позірна придворна дама, — ти надто довго затримуєшся біля цих дрібниць. Це тільки передпокій, призначений для нижчих слуг принцеси.
Я нічого на це не відповів, і ми увійшли до другої кімнати, схожої за формою на першу, лишень усе, що там було срібним, тут було золотим, з оздобами з того почорненого золота, яке було в моді п’ятдесят років тому.
— Ця кімната, — продовжувала незнайомка, — призначена для придворної шляхти, гофмаршала й інших розпорядників нашого двору; в кімнатах принцеси ти не побачиш ні золота, ні срібла, там панує абсолютна простота — можеш переконатися в цьому вже хоча б у цій їдальні.
Говорячи це, вона відкрила бічні двері. Ми увійшли до зали, стіни якої покривав кольоровий мармур, а навкруг стелі були барельєфи, майстерно різьблені з білого мармуру. В глибині, в чудових креденцях, стояв посуд з гірського кришталю й найпрекраснішої індійської порцеляни.
Звідти ми знову повернулися в кімнату шляхти й перейшли до вітальні.
— Ось зала, — промовила дама, — яка без сумніву, викличе в тебе захоплення.
І справді, я зовсім остовпів і спершу почав розглядати паркет, викладений з ляпіс-лазурі, інкрустованої камінчиками на флорентійський штиб. Одна плитка такої мозаїки забирає кільканадцять років праці. Візерунки плит утворювали гармонійну цілість і мали спільний головний мотив, але уважно придивившись до кожної, можна було помітити величезну розмаїтість деталей, які ніяк не псували враження загальної симетрії. І хоча візерунок усюди був однаковий, але в одному місці він зображував прекрасні різнобарвні квіти, в іншому — мушлі, які виблискували всіма кольорами веселки, а далі метелики, а далі колібрі. Отак найкоштовніші камені пішли на імітування того, що є найпрекраснішим в природі. В середині цього чудового паркету була композиція з різнобарвних коштовних каменів, оточена шнурами великих перлин. Уся мозаїка виглядала, як барельєф, зовсім так, як у флорентійських мозаїках.
26
гора (італ. діал.)
27
замок (італ. діал.)