Страница 33 из 158
Тим часом певна обставина ще більше утвердила мене в цих намірах. Після вечері, коли всі подорожуючі зібралися біля вогню і кожен з них щось розповів про землі, в яких він побував, один з них, який до цього весь час мовчав, промовив:
— Усі пригоди, які ви пережили в своїх подорожах, заслуговують на увагу й пам’ять; щодо мене, то я був би радий, щоб зі мною не сталося нічого гіршого, але, потрапивши в Калабрію, я пережив пригоду таку дивну, незвичайну й водночас страшну, що досі не можу про неї забути. Цей спогад так пригнічує мене, так отруює всі мої задоволення, що я й справді часто дивуюся, як цей смуток ще й досі не позбавив мене розуму.
Такий початок розпалив цікавість усіх слухачів. Ми почали просити його, щоб він полегшив свій тягар розповіддю про такі незвичайні події. Подорожній довго вагався, не знаючи, що має робити, і нарешті почав так:
Мене звуть Джуліо Роматі. Мій батько, П’єтро Роматі, є одним з найвідоміших юристів Палермо й навіть усієї Сицилії. Як можна здогадатися, він дуже сильно відданий своїй професії, яка забезпечує йому пристойне життя, але ще сильніше відданий філософії, якій він присвячує весь свій час, вільний від основних занять.
Не хвалячись, можу визнати, що я сміливо йшов його слідами в обох цих напрямках, бо вже на двадцять другому році життя я був доктором права. Віддавшись згодом математиці й астрономії, я незабаром знав уже достатньо, щоби братися за коментування Коперника й Галілея. Я вам кажу про це не з наміром похвалитися своєю вченістю, але якщо вже маю розповісти вам про дивовижну пригоду, то хочу, щоб мене не вважали людиною легковірною чи забобонною. Я настільки далекий від подібних помилок, що єдина наука, до якої я не брався, це теологія. Що стосується інших, то я заглиблювався в них усією душею, а відпочинку шукав тільки в зміні предметів. Постійна праця згубно вплинула на моє здоров’я, і мій батько, обдумуючи різні способи відволікти мене, порадив мені подорож і наказав, щоб я об’їздив усю Європу й лише через чотири роки повернувся на Сицилію.
Спершу мені важко було відірватися від моїх книжок, кабінету й обсерваторії, але батько хотів цього, тож я мав слухатися. Бо й справді, ледь я розпочав подорож, як одразу відчув на диво приємні зміни. До мене повернувся апетит, сили, одне слово, я став абсолютно здоровим. Спочатку я подорожував у лектиці, але на третій день найняв мула й весело пустився в дальшу дорогу.
Багато людей знають цілий світ за винятком власної країни; я не хотів наразитися після повернення на подібний докір і з цією метою розпочав подорож із знайомства з чудесами, які природа так щедро розсипала на нашому острові. Замість того, щоб узбережжям вирушити просто з Палермо до Месіни, я обрав дорогу через Кастронуово, Кальтанісетту й приїхав у село, назви якого не пам’ятаю, а лежить воно біля підніжжя Етни. Там я збирався піднятися на гору й вирішив присвятити цілий місяць цій експедиції. По суті, весь той час я провів переважно у перевірці деяких недавно проведених дослідів із барометром. Уночі я вдивлявся в небо і з несказанним щастям відкрив дві зірки, яких не видно з обсерваторії в Палермо, бо вони там значно нижче горизонту.
Зі справжнім жалем я покидав те місце, де мені здавалося, що вся моя сутність неначе розпливалася в ефірному світлі й що я був учасником величної гармонії небесних тіл, над кружлянням яких так часто в житті задумувався. Ну й, зрештою, неможливо заперечити, що розріджене гірське повітря особливим чином діє на наш організм, бо пульс стає частішим і значно швидше працюють легені. Нарешті я спустився з гори зі сторони Катанії.
Містечко це населене таким же старовинним, але значно більш просвіченим дворянством, ніж у Палермо. Щоправда, точні науки мають мало прихильників у Катанії, як і взагалі на всьому нашому острові, але зате мешканці ревно займаються мистецтвами, пам’ятками старовини, а також давньою і новітньою історією всіх народів, які колись населяли Сицилію. Особливо розкопки й безліч цінних пам’яток, які при цьому знаходили, були предметом загальних розмов.
Саме в той час викопали з землі надзвичайно гарну мармурову плиту, покриту зовсім невідомими літерами. Уважно її оглянувши, я розпізнав, що напис зроблено пунійською мовою, і за допомогою давньоєврейської, яку я знаю достатньо добре, зумів розгадати загадку в спосіб, який усіх задовольнив. Завдяки цьому вчинку мене чудово приймали, і перші особи міста прагнули затримати мене, обіцяючи значні грошові вигоди. Проте, покинувши родину із зовсім іншою метою, я відмовився від усіх пропозицій і вирушив дорогою на Месіну. Тиждень я прожив у тому місті, знаменитому своєю торгівлею, після чого переплив протоку й зійшов на берег у Реджо.
Досі моя подорож була тільки розвагою; однак у Реджо все стало значно серйозніше. Розбійник по імені Зото спустошував Калабрію, а тріполітанські корсари шастали морем і тут, і там. Я не знав, яким чином дістатися до Неаполя, і якби мене не зупинив фальшивий сором, я б негайно повернувся до Палермо.
Минув уже тиждень від часу, як ця нерішучість затримала мене в Реджо, коли одного вечора, гуляючи в порту, я присів на прибережних каменях у місці, де було найменше людей. Там до мене наблизився якийсь чоловік примітної зовнішності, закутаний у яскраво-червоний плащ. Ніяк не привітавшись, він сів і озвався такими словами:
— Чи сеньйор Роматі знову займається рішенням якоїсь проблеми з алгебри чи астрономії?
— Аж ніяк, — відповів я, — сеньйор Роматі хотів би дістатися з Реджо до Неаполя й зараз обдумує вирішення проблеми, яким чином він зможе уникнути зустрічі з бандою синьйора Зото.
Тоді незнайомець, ставши серйозним, сказав:
— Синьйоре Роматі, твої здібності вже сьогодні роблять честь твоїй країні; ця честь, без сумніву, ще й примножиться, коли ти завдяки новим подорожам ще більше розшириш об’єм своїх знань. Зото — надто світська людина, щоб перешкоджати тобі в такій шляхетній справі. Візьми оці червоні пера, одне заткни за капелюх, решту роздай своїм людям і сміливо пускайся в дорогу. Щодо мене, то я якраз той самий Зото, якого так боїшся, і щоб ти не сумнівався в моїх словах, то ось знаряддя мого ремесла.
Кажучи це, він відгорнув плащ і показав мені пояс з пістолетами й стилетами, після чого по-дружньому потиснув мені руку й зник.
Тут я перервав ватажка циган і сказав, що багато чув про цього розбійника і що навіть знаю його синів.
— Я також їх знаю, — відповів Пандесовна, — тим більше, що вони разом зі мною перебувають на службі великого шейха Ґомелесів.
— Як це? Ти також йому служиш? — вигукнув я, надзвичайно здивований.
У цю мить один із циганів прошептав кілька слів на вухо ватажкові, який негайно підвівся й дав мені час подумати над тим, про що я довідався з останніх його слів. «Яка ж це могутня організація, — казав я сам собі, — яка, схоже, не має іншої мети, окрім як зберігати якусь таємницю чи затуманювати мій зір дивними видіннями, частину яких я часом розгадую, але в той же час нові, непередбачені обставини знову скидають мене в безодні сумніву. І цілком ясно, що я й сам — одна з ланок цього невидимого ланцюга, який щораз тісніше мене зв’язує».
Доньки ватажка, які якраз підійшли з проханням, щоб я вибрався з ними на прогулянку, перервали мої роздуми. Я підвівся й пішов за ними. Розмова велася чистою іспанською мовою, без жодних домішок циганської говірки. Я дивувався їхньому розумовому розвитку й веселій відкритості характеру. Після прогулянки була накрита вечеря, а потім усі полягали спати; цього разу, однак, жодна з моїх родичок не з’явилася.
День тринадцятий
Ватажок циган наказав принести мені добрячий сніданок і сказав:
— Сеньйоре кавалере, наближаються наші вороги, а простіше кажучи, митна сторожа. Розумно було б відступити, залишивши за ними поле битви. Вони тут знайдуть призначені для них пакунки, бо усі інші вже в надійному місці. Сідай поснідай, а тоді ми вирушимо в дальшу дорогу.