Страница 31 из 158
Зранку найперше, що робив мій батько, — відкривав балкон, що виходив на вулицю Толедо. Тут він чверть години дихав свіжим повітрям, потім ішов відчиняти друге вікно, яке виходило на маленьку вуличку. Якщо він бачив когось у вікні напроти, то ґречно вітався, говорячи: agur, після чого зачиняв вікно. Слово agur часто бувало єдиним, яке він вимовляв за цілий день, бо хоча він енергійно займався підтримкою всіх комедій, які ставилися в театрі де ла Крус, проте захоплення своє завжди виражав оплесками, а не словами. А якщо ніхто не з’являвся у вікні напроти, він терпляче чекав тієї хвилини, коли міг когось привітати. Потім батько вирушав на месу до театинців. Після повернення він заходив у кімнату, яку прибирала служниця, і з надзвичайною старанністю розставляв речі на ті місця, де вони зазвичай стояли. Робив він це завжди надзвичайно уважно, і йому вистачало одного погляду, щоб виявити найменшу соломинку чи порошинку, яких не змела мітла служниці.
Коли він вже був задоволений порядком у кімнаті, то брав циркуль і ножички й нарізав двадцять чотири шматочки паперу однакового розміру, наповнював їх бразильським тютюном і скручував двадцять чотири цигарки, які були так рівненько й досконало сформовані, що їх сміливо можна було вважати найдосконалішими цигарками в усій Іспанії. Потім він викурював шість цих шедеврів, рахуючи черепиці на палаці герцоґа Альби, і ще шість — рахуючи людей, які проходили брамою Толедо. Завершивши це, він дивився на двері своєї кімнати, поки йому не приносили обід.
Після обіду він викурював ще дванадцять цигарок, а потім розглядав годинник, поки той не показував годину, коли треба було йти до театру. Якщо ж випадково у той день не було вистави в жодному театрі, то він ішов до книгарні Морено, де прислухався до суперечок кількох літераторів, які мали звичай збиратися там у певні дні, але ніколи не встрявав у їхні розмови. Якщо він випадком нездужав і не виходив з дому, то посилав до книгарні Морено по п’єсу, яку того дня грали в театрі де ла Крус, і коли надходив час вистави, він брався до читання, не забуваючи щиро аплодувати улюбленим сценам партії Поллакос.
Такий спосіб життя був дуже невинний, і все ж мій батько, прагнучи задовольнити всі вимоги релігії, пішов до театинців з проханням, щоб йому призначили духівника. Йому прислали фра Херонімо Сантоса, який скористався цією можливістю, аби нагадати йому, що я живу на світі й перебуваю в домі доньї Фелісії Даланоси, сестри моєї покійної матері. Батько, чи то через побоювання, що я йому нагадуватиму кохану людину, для якої я був мимовільною причиною смерті, чи просто не хотів, щоб мої дитячі крики порушували абсолютний спокій його життєвих звичок, упросив фра Херонімо, щоб той ніколи мене з ним не зводив. Проте водночас він повністю задовольнив усі мої потреби, відписав мені дохід від села, яке мав в околицях Мадрида, і віддав мене під опіку економові театинців.
На жаль, я підозрюю, що батько мій віддалив мене від себе, передчуваючи витворену природою колосальну відмінність між нашими характерами. Ти вже помітив, сеньйоре, яким педантичним і одноманітним життям він жив; отож, я сміливо можу твердити, що не було на землі людини такої непостійної, як я. Я не міг витримати навіть своєї непостійності, бо думка про спокійне щастя й про життя в домашньому затишку постійно переслідувала мене протягом моїх кочових днів, а потяг до змін не дозволяв навіть подумати про обрання сталої оселі. Неспокій цей переслідував мене так сильно, що — пізнавши як слід самого себе — я вирішив назавжди покінчити з ним, осівши серед цього натовпу циган. Це, щоправда, досить одноманітний спосіб життя, зате я не мушу дивитися завжди на ті самі дерева, ті самі скелі чи — що було б ще нестерпнішим — на ті самі вулиці, мури й дахи.
Тут я втрутився й сказав старому:
— Сеньйоре Авадоро чи Пандесовна, гадаю, що в цьому мандрівному житті ти пережив багато незвичайних пригод?
— Свята правда, — відповів циган, — відтоді, як я живу в цій пустелі, я бачив багато дивовижних речей. Що ж до решти мого життя, то в ньому було небагато цікавих подій. Тебе може вразити лиш завзяття, з яким я хапався за щораз нові заняття, не вміючи витримати жодного з них довше року чи двох.
Відповівши мені цими словами, циган говорив далі так:
— Я вже згадував, що моя тітка, донья Даланоса, тримала мене у себе. Власних дітей у неї не було, і вона в своїх почуттях до мене немовби поєднувала поблажливість тітки з материнською турботою; коротко кажучи, я був зіпсованою дитиною в повному значенні цього слова. І навіть із дня на день я псувався щораз більше, бо в міру того, як я дорослішав тілом і духом, я набирався сил для зловживань її невичерпною добротою. З іншого боку, не знаючи жодних перешкод моїм бажанням, я не противився бажанням інших, завдяки чому набув слави надзвичайно слухняного хлопчика. А крім того, накази моєї тітки завжди супроводжувались такою лагідною і ніжною усмішкою, що мені зовсім не хотілося суперечити їй. Нарешті поштива донья Даланоса, бачачи мою поведінку, сама себе переконала, що природа, вкупі з її стараннями, зробила з мене справжнє ідеальне створіння. І лиш одного бракувало їй для повного щастя: щоб мій батько міг бути свідком моїх нечуваних успіхів; тоді він би одразу переконався в моїй досконалості. Проте намір цей було непросто здійснити, бо мій батько твердо дотримувався свого рішення ніколи в житті мене не бачити.
Але хіба ж буває така впертість, якої б жінка не в силах була здолати? Сеньйора Даланоса так вміло й настійливо напосідала на свого дядька фра Херонімо, що той нарешті пообіцяв скористатися першою ж сповіддю мого батька й суворо вишпетити його за сувору байдужість, з якою той ставиться до дитини, яка не зробила йому нічого поганого в житті. Фра Херонімо виконав свою обіцянку, хоча мій батько не міг без жаху подумати про ту хвилину, коли він уперше впустить мене до своєї кімнати. Фра Херонімо запропонував зустріч у саду Буен-Ретіро, але ця прогулянка ніяк не входила в той педантичний і одноманітний режим, від якого мій батько ніколи не відступав. Тож врешті-решт він вирішив прийняти мене у себе, і фра Херонімо сповістив цю щасливу новину моїй тітці, яка мало не вмерла від радості.
Мушу тобі сказати, що десять років меланхолії додали чимало дивацтв до усамітненого способу життя мого батька. Між іншим, у нього з’явилася особлива пристрасть виготовляти чорнила, а першопричиною цієї дивної звички було наступне. Одного дня, коли він перебував у товаристві кількох літераторів і працівників у книгарні Морено, розмова перейшла на те, як важко дістати добре чорнило; кожен визнав, що немає чим писати й марно пробує сам зайнятися виготовленням такої необхідної речі. Морено на це сказав що в його книгарні є збірка найрізноманітніших порад, серед яких напевно знайдуться й рецепти виготовлення чорнила. Він пішов по цю книжку, але не міг одразу її знайти, а коли повернувся, то розмова велася вже про щось інше; говорили про успіх нової п’єси, і ніхто вже не хотів і чути ані про чорнила, ані про рецепти їх виготовлення. Мій же батько вчинив зовсім інакше. Він узяв книжку, одразу знайшов спосіб виготовлення чорнила й сильно здивувався, що одразу зрозумів те, що найвідоміші іспанські вчені вважали надзвичайно складним. Насправді ж ішлося тільки про вміле змішування настоянки чорнильного горіха з розчином сірчаної кислоти й про додавання відповідної кількості камеді. Автор, однак, доводив, що добре чорнило можна отримати тільки тоді, коли за один раз виготовляти велику кількість, кип’ятячи суміш і ретельно її перемішуючи, бо камедь, не споріднена ніяким чином з субстанціями металів, весь час намагається відділитися від них, та й сама камедь є схильною до органічного розпаду, якому можна запобігти лише додаванням невеликої кількості спирту.
Мій батько купив книжку, наступного ж дня роздобув необхідні інгредієнти, аптечні терези й найбільшу сулію, яку тільки міг знайти в Мадриді, відповідно до останніх зауважень автора. Чорнило вийшло чудове; батько заніс пляшку літераторам, які зібралися у Морено, ті визнали його досконалим і просили ще.