Страница 30 из 158
— А чи знаєш ти, сеньйоре кавалере, що знаходишся серед людей, про яких по країні ходять недобрі чутки? Чи не боїшся ти нашого товариства?
На слово «боїшся» я поклав руку на ефес своєї шпаги, але старий привітно подав мені руку й додав:
— Вибач, сеньйоре кавалере, я не мав наміру образити тебе; навпаки, я хотів просити тебе, щоб ти провів з нами кілька днів. Якщо подорож в гори може тебе розважити, то ми обіцяємо показати тобі найгарніші й найстрашніші місця: долини, які очаровують своєю красою, поряд із прірвами, які вселяють жах; якщо ж ти любиш полювати, то й від цієї розваги матимеш задоволення.
Я прийняв його пропозицію з тим більшою радістю, що бесіди з кабалістом вже почали набридати мені, та й самотність цього замку з дня на день ставала все нестерпнішою.
Потім старий циган відвів мене в свій намет і сказав:
— Сеньйоре кавалере, цей намет стане твоїм житлом на весь той час, який ти пробудеш з нами. А я накажу тут же поряд розбити невеличкий намет, у якому спатиму сам, щоб краще піклуватися про твою безпеку.
Я відповів, що, маючи честь бути капітаном валлонської гвардії, я мав би довірити свою безпеку власній шпазі. На ті слова старий усміхнувся й сказав:
— Сеньйоре кавалере, мушкети наших розбійників з таким же успіхом можуть убити капітана валлонської гвардії, як і будь-кого іншого; проте якщо цих добродіїв один раз попередити, то можеш навіть спокійно віддалятися від нашої компанії. А до цього було б нерозважливо наражатися на небезпеку.
Старий мав слушність, і я засоромився непотрібного хлоп’яцтва.
Вечір ми провели, обходячи табір і розмовляючи з двома циганками, які видалися мені найдивовижнішими, але водночас найщасливішими створіннями на світі. Потім під розлогим ріжковим деревом, тут же біля намету ватажка, накрили вечерю. Перед нами замість обруса розстелили буйволячу шкуру, вичинену як найкращий сап’ян. Страви були чудові, особливо дичина. Доньки ватажка наливали нам вино, проте я волів тамувати спрагу водою, яка в двох кроках від нас била зі скелі прозорим ключем. Ватажок люб’язно підтримував розмову, знав, схоже, про мої попередні пригоди й пророкував мені нові. Нарешті прийшов час на спочинок. Мені постелили в наметі ватажка й поставили біля входу сторожу.
Якраз опівночі мене розбудив якийсь шурхіт. Я відчув, що з двох сторін хтось задирає мою ковдру й тулиться до мене. «Господи, — сказав я сам собі, — невже я знову маю прокинутися між двома повішениками?» Однак недовго я над цим задумувався; мабуть, циганська гостинність наказувала саме такий спосіб приймати незнайомців, тож я вирішив, що солдату в моєму віці випадає рахуватися з усталеними звичаями. Врешті-решт я заснув, глибоко переконаний, що цього разу мав справу не з повішениками.
День дванадцятий
І справді, прокинувся я не під шибеницею Лос-Ерманос, а в своєму ліжку від галасу, який чинили цигани, згортаючи табір.
— Вставай, сеньйоре кавалере, — звернувся до мене ватажок, — перед нами далека дорога. Але матимеш мула, якого не знайдеш в усій Іспанії, і ручаюся, що ти не відчуєш утоми.
Я чимшвидше одягнувся й сів на мула. Ми рушили попереду з чотирма циганами, як слід озброєними. Всі інші їхали за нами на певній відстані, маючи на чолі двох молодих дівчат, з якими я, як здогадувався, провів минулу ніч. Викрути гірських стежок то дещо піднімали, то понижали мене порівняно з ними на кількасот ліктів. Тоді я затримувався, щоб подивитися на них, і мені знову здавалося, що я бачу своїх родичок. Старий ватажок сміявся, дивлячись на мою розгубленість.
Через чотири години прискореного походу ми приїхали на пласку вершину високої гори, де знайшли велику кількість чималеньких пакунків.
— Ось перед тобою, сеньйоре кавалере, англійські й бразильські товари, яких достатньо для потреб чотирьох королівств: Андалузії, Ґранади, Валенсії і Каталонії. Король, щоправда, трохи втрачає на нашій невеликій комерції, але, з іншого боку, він має інші вигоди, а трохи контрабанди розважає і тішить цей бідний іспанський народ. Зрештою, тут усі цим займаються. Деякі з цих пакунків будуть сховані в солдатських казармах, інші — в келіях монахів, решта — в могильних склепах. Пакунки, позначені червоним, потраплять у руки митників, які похваляться ними перед владою; а ця жертва ще міцніше пов’яже їх з нашими інтересами.
Сказавши це, ватажок циганів наказав поховати товари по різних скельних щілинах, після чого подав знак, щоб накривали обід у печері, вид з якої простягався далі, ніж сягало око, тобто далекий обрій неначе зливався з блакиттю небес. Красоти природи з кожним днем справляли на мене дедалі сильніше враження. Цей вид викликав у мене несказанний захват, з якого мене вирвали дві доньки ватажка, які принесли обід. Зблизька, як я вже казав, вони зовсім не були схожі на моїх родичок; з їх поглядів, які вони крадькома на мене кидали, можна було вичитати задоволення, але якесь таємне передчуття остерігало мене, що це не вони були учасницями пригоди останньої ночі. Тим часом дівчата принесли гарячу олья подриду, яку вислані вперед люди готували цілий ранок. Старий ватажок і я охоче взялися до неї з тією лиш різницею, що він переривав своє насичення частими зверненнями до великого бурдюка з вином, я ж задовольнявся свіжою водою з сусіднього джерела.
Коли ми заспокоїли свій голод, я признався йому, що хотів би ближче з ним познайомитись; він довго відмагався від цього, я, однак, дуже настоював, так що він нарешті погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Усі іспанські цигани знають мене під іменем Пандесовни. Це дослівний переклад їхньою мовою мого родового імені, Авадоро[25]', бо слід тобі знати, сеньйоре, що я народився не серед циган. Мій батько звався дон Феліпе де Авадоро і вважався людиною щонайповажнішою і надзвичайно педантичною в своєму поколінні. Він був настільки педантичним, що якби розповісти тобі історію хоч одного його дня, то ти мав би перед собою образ усього його життя, а принаймні того часу, який минув між двома його одруженнями: першим, якому я завдячую життя, і другим, яке зумовило його смерть, бо порушило звичний для нього спосіб життя.
Мій батько, перебуваючи ще під опікою мого діда, закохався в свою далеку родичку, з якою одружився, як тільки став господарем своєї долі. Бідна жінка померла, даючи мені життя; батько ж, безутішний після цієї втрати, на кілька місяців закрився у себе й не хотів бачити нікого навіть з родичів.
Час, який пом’якшує всі страждання, заспокоїв також і його жаль, і нарешті побачили, як він відчиняв двері свого балкона, що виходив на вулицю Толедо. Чверть години він дихав свіжим повітрям, а потім пішов відчинити друге вікно, яке виходило на бічну вулицю. В домі напроти він помітив кілька знайомих йому осіб і досить весело їх привітав. У наступні дні він регулярно повторював те саме, аж нарешті чутки про цю метаморфозу дійшли до вух фра Херонімо Сантоса, театинця, дядька моєї матері.
Монах цей прийшов до мого батька, поздоровив його з поверненням до доброго самопочуття, небагато говорив про втіхи, які пропонує нам релігія, зате настійливо умовляв його пошукати якихось розваг, посунув навіть свою поблажливість до того, щоб порадити йому піти на комедію. Батько, маючи необмежену довіру до фра Херонімо, того ж самого вечора подався до театру де ла Крус. Якраз давали нову п’єсу, яку підтримувала партія Поллакос, тоді як інша партія, так звані Сорісес, з усіх сил намагалася її освистати. Суперництво цих двох партій так захопило мого батька, що відтоді він не пропустив з власної волі жодної вистави. Він приєднався до партії Поллакос і відвідував герцозький театр тільки тоді, коли де ла Крус був зачинений.
Після закінчення вистави він найчастіше ставав у кінці довгого подвійного ряду, який утворюють чоловіки, щоб примусити жінок проходити одна за одною. Але на відміну від інших він робив це не для того, щоб приглядатися до жінок; навпаки, всі вони були йому байдужі, і як тільки проходила остання, він одразу спішив до корчми «Під мальтійським хрестом», де перед сном з’їдав легку вечерю.
25
Від іспанського «avador» — заспокоїтись, уярмити пристрасті