Страница 16 из 158
Ми теж почали прислужувати, обрізали ґноти у свічок, запалювали лампи, а весь інший час бешкетували на вулиці, зовсім як у Беневенто. Ми їли суп у монахів, діставали від батька по одному таро на каштани й бублики, з якими йшли гратися в порт і верталися вже пізно вночі. І беручи в цілому, не було на світі щасливіших від нас вуличних шибеників, аж поки випадок, про який я ще й зараз не можу говорити без люті, не визначив усю мою подальшу долю.
Одної неділі, якраз коли мала починатися вечерня, я прибіг під собор з повними кишенями каштанів, які купив для себе й своїх братів, і ділився з ними цими улюбленими ласощами. У цей час до собору під'їхав прегарний екіпаж, запряжений шістьма кіньми, та ще й з двома вільними кіньми тієї ж масті попереду — така собі зайва розкіш, яку я бачив тільки в Сицилії. Відчинилися дверцята, спершу вийшов кавалер-шляхтич, який подав руку гарній дамі, за ними священик і нарешті маленький хлопчик мого віку з гарнесеньким обличчям, одягнений в угорський костюмчик; діти тоді часто їх носили.
Венгерка з синього оксамиту, розшита золотом і обшита соболями, спускалася нижче колін, прикриваючи верхівки його жовтих сап’янових чобітків. На голові в нього був ковпачок, також із синього оксамиту, обшитий соболями й прикрашений султаном з перлів, який опадав йому на плече. На поясі з золотих шнурочків і шишечок висіла маленька шабелька, усипана коштовними каменями. В руці ж він тримав молитовник, оправлений в золото.
Вигляд такого гарного одягу на хлопчикові мого віку привів мене в такий захват, що сам не знаючи, що роблю, я підійшов до нього й простягнув йому два каштани, які тримав у руці; але малий негідник, замість того, щоб подякувати мені за люб’язність, з усієї сили вдарив мене молитовником по носі. Цей удар мало не вибив мені лівого ока, а застібка, яка зачепилася за ніс, роздерла мені ніздрю, і мене тут же залила кров. Мені здається, я чув, як малий панич почав жахливо кричати, але не пам’ятаю того як слід, бо впав непритомний. Прийшовши до тями, я побачив, що лежу біля криниці в саду, оточений батьком і братами, які обмивали мені обличчя й намагалися зупинити кровотечу.
Коли я ще лежав так, закривавлений, ми побачили малого панича з отим дворянином, який першим вийшов з карети, як вони підходять до нас із священиком і двома слугами, один з яких ніс жмут лозин. Дворянин у декількох словах повідомив, що герцоґиня Рокка Фьйоріта вимагає, аби мене до крові відшмагали за те, що я насмілився перелякати її і її маленького Прінчипіно. Слуги одразу взялися до виконання вироку. Батько мій, боячись, щоб монастир не відмовив йому в притулку, спершу не смів навіть озватися, але бачачи, як безжально роздирають моє тіло, не зміг більше витримати й, звертаючись до того дворянина, промовив з виразом глибокого обурення:
— Накажи припинити ці тортури або запам’ятай, що не одного я вбив, вартого десяти таких, як ти.
Дворянин, мабуть, зрозумів, що ці слова не позбавлені глибшого значення, і наказав припинити шмагання, але поки я ще лежав на землі, Прінчипіно наблизився й ногою вдарив мене в обличчя, говорячи:
— Managia la tua facia de banditu![11]
Ця остання образа переповнила міру моєї люті. Можу сказати, що від того моменту я перестав бути дитиною, чи радше відтоді ніколи не відчув більше жодної радості того віку, і довго потім не міг спокійно дивитися на людину в багатих одежах.
Без сумніву, помста, мабуть, є первородним гріхом нашого краю, і хоча мені було тоді всього лиш вісім років, я день і ніч думав тільки про покарання Прінчипіно. Не раз я прокидався вночі, марячи, що тримаю його за волосся й обсипаю ударами, наяву ж обдумував, у який спосіб можна би помститися здалеку (бо я усвідомлював, що мені не дозволять наблизитися до нього) й, заспокоївши свою пристрасть, одразу ж утекти. Нарешті я вирішив поцілити його в обличчя каменем, бо був достатньо меткий; тим часом же, щоб краще набити руку, я цілими днями вправлявся, кидаючи камені в ціль.
Одного дня батько запитав у мене, чому це я з такою пристрастю віддаюся новій розвазі. Я відповів, що маю намір розбити пику Прінчипіно, а потім втекти й стати розбійником. Батько зробив вигляд, що не вірить мені, однак по його усмішці я здогадався, що він схвалює мій намір.
Нарешті прийшла неділя, яку я визначив днем своєї помсти. Коли під’їхав екіпаж, і я побачив, як вони всі виходять, то спершу зніяковів, а потім набрався відваги. Мій малий ворог помітив мене в натовпі й показав язика. Я тримав камінь в руці, шпурнув його, Прінчипіно впав навзнак.
Я одразу ж кинувся тікати й зупинився лише на другому кінці міста. Там я зустрів знайомого коминярчука, який запитав мене, куди це я йду. Я розповів йому всю свою пригоду, а він відвів мене до свого майстра. Тому якраз бракувало хлопчиків, він не знав, де їх шукати для такого неприємного ремесла, тому охоче прийняв мене. Він присягнувся, що ніхто мене не пізнає, якщо я вимажу сажею обличчя, і що лазіння по дахах і коминах — це часто дуже корисне вміння. Він мав рацію, я пізніше не раз завдячував життям набутій у ті часи спритності.
Спершу дим і сморід сажі дуже дозоляли мені, але я, на щастя, був у такому віці, в якому до всього можна звикнути. І я вже шість місяців займався новим ремеслом, коли зі мною сталася наступна пригода.
Я був на даху й прислуховувався, з якого димаря відізветься мій майстер, як раптом мені здалося, що я почув голос у сусідньому комині. Я чимшвидше спустився, але під дахом знайшов димар, який розходився в два протилежні боки. Мені треба було ще раз гукнути, але я не зробив цього й почав легковажно злазити першим ліпшим отвором. Зісковзнув униз, опинився в багатій кімнаті й першим, що я побачив, був мій Прінчипіно в сорочці, який грався м’ячем.
Хоча малий дурень часто, мабуть, вже бачив у своєму житті коминярів, однак цього разу він узяв мене за чорта. Впав на коліна, склав молитовно руки й почав благати мене, щоб я його не забирав, обіцяючи, що буде слухняний. Я б, може, й розм’як від тих благань, але в руці я тримав свою коминярську мітлу, і спокуса скористатися нею була надто сильною; а крім того, хоч я й помстився за удар молитовником і якоюсь мірою за хльосту, але в пам’яті залишалася ще та хвилина, коли Прінчипіно копнув мене ногою в обличчя, говорячи: «Managia la tua facia de banditu!» Зрештою, кожен неаполітанець воліє помститися радше більше, ніж дещо менше, аніж належиться.
Тож я вирвав жмут хмизин з мітли, розірвав сорочку Прінчипіно й оголивши йому спину, почав як слід шмагати; дивна річ, але малий від страху навіть не писнув.
Коли я вирішив, що з нього досить, я обтер обличчя й сказав:
— Ciucio maledetto, іо по zuno lu diavolu, io zuno lu piciolu banditu delli Augustini[12].
Тут до Прінчипіно повернувся голос, і він почав гукати на допомогу; я, ясна річ, не чекав, поки хтось прийде, й дав драла тією ж дорогою, якою прийшов.
Я опинився на даху, знову почув голос майстра, який гукав мене, але не вважав за потрібне відповідати. Я перестрибував з одного даху на другий, потрапив на дах якоїсь стайні, перед якою стояв віз, повний сіна, скочив з даху на віз, з нього на землю й щодуху побіг до монастиря авґустинців. Там я все розповів батькові, який слухав мене дуже зацікавлено, після чого сказав:
— Zoto, Zoto! Gia vegio che tu sarai banditu![13]
Потім, звертаючись до якогось незнайомця, який стояв поруч із ним, сказав:
— Padron Lettereo, prendete lo chintosto vui[14].
Леттерео — це часто вживане в Месіні хрещене ім’я. Походить воно від певного листа, якого Пресвята Діва начебто написала жителям цього міста, датуючи його: «року 1452 від народження мого сина». Месінці так само шанують цей лист, як неаполітанці — кров святого Януарія. Я з’ясовую вам цю подробицю, бо через півтора роки возніс Мадонні делла Леттера молитву, про яку думав, що вона буде останньою в моєму житті.
11
Клята бандитська морда! (Італ. діал.)
12
Клятий віслюк, я не диявол, я маленький розбійник з монастиря авґустинців (італ. діал.)
13
Зото, Зото! Я вже бачу, що ти будеш бандитом! (Італ. діал.)
14
Татуню Леттерео, візьміть його краще до себе (італ. діал.)