Страница 15 из 158
— Ось цей гаманець з п’ятьмастами цехінами, любий Зото, стане твоїм, якщо ти даси мені слово честі, що вб’єш графа Монтальто.
Батько взяв гаманець і відповів:
— Сеньйоре маркізе, даю тобі слово честі, що вб’ю графа Монтальто, але мушу признатися, що я йому першому обіцяв убити тебе.
— Сподіваюся, ти цього не зробиш, — сказав, сміючись, маркіз.
— Пробач мені, сеньйоре, — поважно перебив його батько, — я узяв на себе зобов’язання, і мушу виконати домовленість.
Маркіз відскочив на кілька років і схопився за шпагу, але батько вихопив пістолет і вистрілив йому в голову. Потім він вирушив до Монтальто й розповів йому, що його ворог вже неживий. Граф обняв його й відрахував п’ятсот цехінів. Тоді мій батько, трохи знічений, признався йому, що маркграф перед смертю дав йому п’ятсот цехінів за його вбивство. Монтальто зрадів, що встиг випередити суперника.
— Це нічого не значить, сеньйоре, — перервав його батько, — бо я дав йому слово честі, що ти помреш.
Сказавши це, він вдарив його стилетом. Падаючи, граф страшно закричав, і на цей крик збіглися слуги. Батько стилетом проклав собі шлях і втік у гори, де знайшов банду Мональді. Всі відчайдухи, що в неї входили, не знали навіть, як виразити захоплення таким витонченим почуттям честі. Можу вас запевнити, що цей випадок ще й досі обговорюють усі жителі, і довго ще будуть про нього говорити в усьому Беневенто.
Коли Зото закінчив розповідати про цю пригоду свого батька, один із братів прийшов сказати йому, що чекають його розпоряджень стосовно корабля, який готувався до плавання. Тож він покинув нас, попросивши дозволу відкласти продовження історії на завтра. Однак те, що я встиг почути, примусило мене замислитись. Мене дивувало, що він весь час вихваляв честь, делікатність і бездоганну чесність людей, які повинні би сприйняти, як ласку, якби їх всього лиш повісили. Зловживання словами, які він так самовпевнено розкидав, привело до того, що в голові в мене все переплуталося.
Еміна, помітивши мою задуму, запитала про причину цього. Я відповів, що історія батька Зото нагадала мені те, що я двома днями раніше чув від одного пустельника, який твердив, ніби чесноти сьогодні спираються на значно надійніші речі, ніж почуття честі.
— Любий Альфонсе, — сказала Еміна, — шануй цього пустельника й вір усьому, що він говорить. Ти ще не раз зустрінеш його в своєму житті.
Потім обидві сестри підвелися й пішли разом із негритянками до своїх кімнат, тобто до тієї частини підземелля, яка була їм відведена. Повернулися вони на вечерю, після якої всі розійшлися на відпочинок.
Коли вже в печері все стихло, я побачив Еміну, яка увійшла до мене. Одною рукою вона тримала лампу — як Психея, — а другою вела свою сестру, прекраснішу від Амура. Моє ліжко було постелене таким чином, що вони обидві могли на ньому сісти. Озвалася Еміна:
— Любий Альфонсе, я вже тобі казала, що ми належимо тобі. Великий шейх пробачить нам, що ми дещо випередимо дозвіл.
— Прекрасна Еміно, — відповів я, — і ви також мені пробачте. Якщо це має бути ще одне випробування, якому ви піддаєте мою цноту, то боюся, що цього разу їй не пощастить.
— Не бійся, — перервала прекрасна мавританка й, узявши мою руку, поклала її собі на стегно. Я відчув під пальцями пояс, який не мав нічого спільного з богинею Венерою, хоча примушував пригадати ремесло її чоловіка. Мої родички не мали ключика від замочка, в кожному разі твердили, що не мають його.
Захищаючи сам центр, не перекрито мені, на щастя, доступу до інших місцинок. Зібельда пригадала собі роль коханки, в якій вона колись вправлялася зі своєю сестрою. Еміна побачила в мені предмет своїх тогочасних захватів і всією душею віддалася тим солодким уявленням; її молодша сестра, гнучка, жива, повна вогню, поглинала мене всього своїми пестощами. А ще час наш заповнювало щось більш невизначене — наміри, на які ми ледь натякали, й уся та солодка балаканина, яка в молодих людей становить інтермецо між свіжим спогадом і надією на близьке щастя.
Нарешті сон почав змагати прекрасних мавританок, і ми розірвали обійми. Залишившись сам, я подумав, що мені було б дуже неприємно, якби вранці знову прокинувся під шибеницею. Я розсміявся тій думці, але вона весь час свербіла мені в голові, аж поки не заснув.
День шостий
Мене розбудив Зото й сказав, що я сильно проспав і що обід вже готовий. Я швиденько одягнувся й пішов до своїх родичок, які вже чекали в кімнаті-їдальні. Очі їх зупинилися на мені з любощами, дівчата, здавалося, більше зайняті спогадами про минулу ніч, ніж обідом, який їм накрили. Після обіду Зото сів поряд з нами й почав розповідати про свої пригоди:
Мені йшов сьомий рік, коли мій батько зв’язався з бандою Монтальді, і я добре пам’ятаю, як мою матір, мене й двох моїх братів відвели до в’язниці. Це, однак же, було тільки для вигляду, бо мій батько не забував ділитися своїми заробітками зі слугами закону, яких легко було переконати, що ми не маємо з батьком ніяких стосунків. Начальник сбірів під час нашого ув’язнення дбайливо опікувався нами й навіть скоротив нам час арешту.
Мою матір після її виходу на волю з великою шаною привітали сусідки та й усі мешканці цілої дільниці, бо в південній Італії розбійники є такими ж народними героями, як контрабандисти в Іспанії. Частина загальної шани припала також і нам; особливо мене вважали ватажком усіх шибайголів на нашій вулиці.
Між тим Мональді загинув в одному з нападів, і мій батько, ставши ватажком банди, хотів уславитись якимось відчайдушним вчинком Він влаштував засідку по дорозі на Салерно, якою мав проїхати конвой з грішми, висланий віце-королем Сицилїї. Напад вдався, але батько був поранений мушкетною кулею в крижі й не міг більше займатися цим ремеслом. Та мить, коли він прощався з товаришами, була надзвичайно зворушливою. Запевняють, що кілька розбійників розплакалися на повний голос, у що я навряд чи повірив би, якби сам одного разу в житті не плакав гіркими сльозами, убивши свою коханку, про що я ще розповім вам.
Банда без ватажка не могла довго протриматись; кілька чоловік подалися до Тоскани, де їх повісили, решта поєдналися з Теста-Лунга, який тоді в Сицилії починав набирати певного розголосу. Мій батько переплив протоку й подався до Месіни, де попросив притулку в авґустинському монастирі Дель-Монте. Накопичені гроші він передав під опіку монахів, привселюдно покаявся і поселився поблизу паперті. Там вів спокійне життя, йому дозволяли гуляти в монастирських садах і дворах. Монахи годували його супом, по решту страв він посилав до сусідньої корчми; а ще монастирський послушник перев’язував йому рани.
Я здогадуюся, що батько повинен був часто посилати нам гроші, бо вдома в нас був повний достаток. Мати брала участь у всіх карнавальних розвагах, а у великий піст влаштувала нам presepio, тобто шопку з ляльками, цукровими палацами, іграшками й тому подібними дрібничками, в яких жителі неаполітанського королівства намагаються перевершити одні одних. Тітка Лунардо також мала шопку, але значно гіршу від нашої.
Наскільки я пам’ятаю, моя мати була дуже доброю, і ми часто бачили, як вона плакала, думаючи про небезпеки, на які наражений її чоловік; проте невдовзі якийсь наряд чи коштовність, одягнені на злість сестрі чи сусідкам, висушували її сльози. Радість від чудової шопки була останнім задоволенням, яке вона пережила. Не знаю, в який спосіб захворіла вона на запалення легенів і через кілька днів померла.
Після її смерті ми б не знали, що нам тепер робити, якби тюремний наглядач не прийняв нас до себе. Ми пробули в нього кілька днів, потім нас віддали під опіку одному погоничу мулів. Той перевіз нас через Калабрію і на чотирнадцятий день привіз до Месіни. Мій батько вже знав про смерть дружини, нас він прийняв розчулено, сказав нам розстелити наші циновки поряд із його власними й представив монахам, які додали нас до дітей, що прислужували під час меси.