Страница 148 из 158
У Ґадамесі ми зустріли багатьох маврів родом з Іспанії. Між ними не було ані Зеґрисів, ані Ґомелесів, але було багато родин, щиро прихильних нам; у кожному разі, це був край біженців. Рік ще не добіг кінця, як я отримав листа від батька, який кінчався словами: «Матір каже повідомити тебе, що чарівниці — це звичайні жінки й навіть мають дітей». Я зрозумів, що моя чарівниця була така ж смертна людина, як і я, і ця думка дещо вгамувала мою уяву.
Коли шейх дійшов до цього місця, один із дервішів сповістив нам, що вже накрили вечерю, і ми радо пішли до столу.
День шістдесят четвертий
Наступного дня я знову спустився до копальні, де цілий день ретельно виконував роботу рудокопа. Увечері пішов до шейха й попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.
Я сказав тобі, що отримав від батька листа, з якого довідався, що моя чарівниця є жінкою. Був я тоді в Ґадамесі. Сід-Ахмет вирушив зі мною до Фезану, країни більшої від Ґадамесу, але не такої родючої, і де всі жителі чорні. Звідти ми подалися до оазису Аммона, де повинні були чекати звістки з Єгипту. Послані нами люди повернулися через два тижні з вісьмома дромадерами. Хода тих тварин була неможливою, однак її треба було терпіти вісім годин без перерви. Коли ми зупинилися перепочити, кожному дромадеру дали кульку з рису, камеді й кави; відпочивали ми чотири години, потім знову рушили в дорогу.
На третій день ми прибули до Бахр-белама, тобто до безводного моря. Це широка піщана долина, вся вкрита мушлями; ми не помітили жодних слідів ані рослин, ані тварин. Увечері ми прибули на берег озера, багатого на натрій, який є різновидом солі. Там ми покинули наших провідників і дромадерів, і ніч я провів сам на сам із Сід-Ахметом. На світанку прийшли восьмеро сильних людей, які посадили нас на ноші, щоб перенести через озеро. Ішли вони один за одним, де брід здавався досить вузьким. Натрій кришився під їх ногами, які вони все ж таки, щоб захиститись від ран, пообв’язували шкурами. У цей спосіб нас несли довше двох годин. Озеро виходило в долину, захищену двома скелями з білого граніту, а потім пропадало під великим склепінням, утвореним природою, але викінченим людськими руками.
Тут провідники розвели вогонь і пронесли нас ще близько ста кроків до свого роду пристані, де нас чекав човен. Провідники запропонували нам легку закуску, самі ж їли, випиваючи й курячи гашиш, тобто витяжку з конопляного сімені. Потім запалили смоляні смолоскипи, які далеко освітлювали все навкруг, і прикріпили їх до стерна. Ми сіли в човен, наші провідники перетворилися на веслярів і весь день до вечора пливли з нами під землею. Під вечір ми дісталися до затоки, де канал розливався кількома річищами. Сід-Ахмет сказав мені, що тут починається знаменитий у стародавні часи лабіринт Озимандії. Сьогодні залишилася тільки підземна частина будівлі, поєднана з печерами Луксора і з усіма підземеллями Фів.
Човен зупинився біля входу в одну з жилих печер, стерник пішов за харчами для нас, після чого ми загорнулися в наші хаїки й заснули у човні.
Наступного дня знову взялися за весла. Наш човен плив під великими ґалереями, накритими пласкими брилами велетенських розмірів; деякі з них були повністю покриті ієрогліфами. Нарешті ми прибули до порту й подалися до місцевого гарнізону. Командир відвів нас до свого начальника, який узявся представити нас шейхові друзів.
Шейх привітно подав мені руку й сказав:
— Молодий андалузцю, наші брати з Кассар-Ґомелеса схвально пишуть мені про тебе. Хай пошле на тебе Пророк своє благословення.
Сід-Ахмета шейх, схоже, знав віддавна. Накрили вечерю, після чого увійшли якісь дивно одягнені люди й почали розмовляти з шейхом незрозумілою для мене мовою. Висловлювались вони роздратовано, показуючи на мене, наче звинувачуючи в якомусь злочині. Я кинув погляд на свого супутника, але той зник. Шейх несказанно розлютився. Мене схопили, закували в кайдани й кинули до в’язниці.
Це була печера, видовбана в скелі, де-не-де перерита з’єднаними між собою ямами. Лампа освітлювала вхід до мого підземелля, я помітив пару жахливих очей, а одразу за ними — страшну пащу, оснащену потворними зубами. Крокодил увіпхав половину свого тілиська до моєї печери й готувався пожерти мене. Я був скутий, не міг поворухнутися, тому прочитав молитву й почав чекати смерті.
Проте крокодил був прикутий до ланцюга, це було випробування, якому хотіли піддати мою хоробрість. Друзи в ті часи утворювали на Сході численну секту. Її початок пов’язаний із певним фанатиком по імені Даразі, який насправді був усього лиш знаряддям Хакіма Біамріллаха, третього каліфа Фатимідів у Єгипті. Цей володар, відомий своєю безбожністю, намагався неодмінно відродити давні пунічні забобони. Він наказав вважати себе втіленням божества й віддавався неймовірні розпусті, до якої допускав також своїх прибічників. У ті часи ще не заборонили остаточно стародавніх містерій, їх влаштовували в підземеллях лабіринту. Каліф наказав втаємничити його, але зазнав невдачі в своїх безумних починаннях. Його прибічники ховалися від переслідувань у лабіринті.
Сьогодні вони визнають найчистішу магометанську віру, той її варіант, який визнається сектою Алі і який колись прийняли Фатиміди. Вони узяли собі назву «друзи», щоб уникнути ненависного всім імені Хакімітів. Від давніх містерій друзи залишили тільки звичай піддавати випробуванням. Я був присутній при декількох обрядах і звернув увагу на декілька фізичних прийомів, над якими, без сумніву, замислились би найбільші європейські вчені; крім того, схоже, що друзи мають певні ступені втаємничення, де йдеться вже зовсім не про магометанство, а про речі, про які я не маю жодного поняття. Зрештою, для їх вивчення я був тоді ще надто молодий. Я провів цілий рік у підземеллях лабіринту, часто їздив до Каїра, де зупинявся у людей, поєднаних з нами таємними зв’язками.
Власне кажучи, ми подорожували лишень для того, щоб виявити наших таємних ворогів сунітського напрямку, який тоді був пануючим. Ми вибралися в дорогу до Маската, де імам виразно заявив, що він проти сунітів. Цей шляхетний святий чоловік прийняв нас дуже люб’язно, показав нам список арабських родів, які вірили в нього, і переконував, що може легко вигнати сунітів з Аравії. Однак його вчення відрізнялося від вчення Алі, тому ми з ним не могли мати нічого спільного.
Звідти ми попливли до Басри й через Шираз прибули в державу Сафавідів. Тут ми дійсно побачили, що повсюди панує вчення Алі, але перси поринули в насолоди й домашні чвари і мало дбали про поширення ісламу поза своєю країною. Нам рекомендували відвідати єзидів, які живуть на верховинах Лівану. Назву «єзиди» давали різного роду сектантам, а саме ці відомі під назвою «мутавалі». З Багдада ми поїхали дорогою через пустелю й прибули до Тадмори, яку ви називаєте Пальміра, звідки написали до шейха єзидів. Він прислав нам коней, верблюдів і збройний почет.
Весь народ ми знайшли згромадженим у долині біля Баальбека. Там ми мали справжнє задоволення. Сто тисяч фанатиків вили прокляття Омару й хвалу Алі. Відбувалися погребальні урочистості на честь Гуссейна, сина Алі. Єзиди ножами різали собі плечі, деякі навіть у фанатичному екстазі поперерізали собі жили й повмирали, плаваючи у власній крові.
У єзидів ми пробули довше, ніж сподівалися, і отримали нарешті звістки з Іспанії. Батьки мої вже були неживі, і шейх мав намір усиновити мене.
Після чотирирічних мандрів я нарешті щасливо повернувся до Іспанії. Шейх усиновив мене з усіма належними урочистостями. Невдовзі мені відкрили речі, яких не знали навіть шість старійшин родів. Хотіли, щоб я став махді. Спершу мене мали визнати в Лівані. Єгипетські друзи взяли мою сторону, Кайруан теж перейшов на мій бік; у кожному разі, саме це місто я повинен був обрати столицею. Перенісши туди багатства Кассар-Ґомелеса, я міг невдовзі стати наймогутнішим володарем світу.