Страница 147 из 158
Мати розмовляла зі мною по-іспанськи, а батько по-арабськи, тому я дуже добре вивчив обидві мови, особливо другу. Я знав напам’ять Коран і часто заглиблювався в коментарі. Від наймолодших років я був ревним магометанином, вірним прихильником Алі; до християн же мені прищепили палку ненависть. Усі ці почуття, так би мовити, народилися разом зі мною й виростали в темряві наших печер.
Мені виповнилося вісімнадцять, і я мав відчуття, що вже кілька років печери пригнічують і душать мене. Я прагнув вільного повітря; це відчуття певним чином впливало на моє здоров’я, я слабшав, хирів на очах, і мати першою помітила цей мій стан. Вона почала розпитувати мене, я розповів їй усе, що відчував. Описав ядуху, яка мучила мене, й той особливий душевний неспокій, якого я не вмів виразити. Додав, що неодмінно хочу подихати іншим повітрям, бачити небо, ліси, гори, море, людей, і що я помру, якщо мені не дадуть цього. Мати розплакалася й сказала:
— Дорогий Масуде, твоя хвороба звична для нас. Я сама мала її, і мені тоді дозволили здійснити кілька мандрівок. Я була в Ґранаді й ще далі. Але з тобою все інакше. Щодо тебе існують серйозні наміри; тебе невдовзі виправлять у світ, причому значно далі, ніж я того хотіла б. Однак прийди до мене завтра на світанку, я постараюся, щоб ти подихав свіжим повітрям.
Наступного дня я з’явився на побачення, призначене мені матір’ю.
— Любий Масуде, — сказала вона мені, — ти хочеш вдихнути свіжішого повітря, ніж те, яким ти дихаєш у наших печерах, отже мусиш набратися терпіння. Проповзи, хоч це трохи й потриває, під цією скелею, і ти дістанешся до дуже глибокої і тісної долини, але повітря там більш вільне, ніж у нас. У деяких місцях ти зможеш навіть видертись на скелі й побачиш під ногами неозорий простір. Ця видовбана в камені дорога була спершу розколиною, яка потріскалася в різних напрямках. Це лабіринт перехрещених стежок, візьми з собою цих кілька вуглин, і коли дійдеш до роздоріжжя, познач ту дорогу, якою ти йшов; тільки в такий спосіб ти не заблудишся. Я сподіваюся, що ти нікого не зустрінеш, однак для певності засунь за пас ятаган. Я дуже ризикую, щоб догодити твоїм бажанням, тому довго не затримуйся.
Я подякував своїй дорогій матері, поповз і вибрався до вузького видовбаного проходу, який, однак, поріс травою. Потім побачив маленьку затоку з чистою водою, а далі — перехрещені ущелини. Я йшов більшу частину дня. Дзюрчання води привернуло мою увагу, я повернув у тому напрямку, й вийшов до затоки, в яку впадав струмок. Місце було чудовим. Якийсь час я стояв, завмерши від захвату, потім відчув голод, вийняв з мішка харчі, здійснив обмивання, наказане законом Пророка, й приступив до трапези. Закінчивши свою учту, я знову обмився, подумав про повернення до підземелля й вирушив тією самою дорогою. І тоді я почув дивний шемріт води, озирнувся й побачив жінку, яка виходила з водоспаду. Мокре волосся покривало її майже всю, однак, окрім того, на ній була зелена шовкова сукня, яка прилягала до тіла. Чарівниця, вийшовши з води, зникла в кущах, потім вийшла в сухій сукні й з волоссям, заколотим гребенем.
Вона вибралася на скелю, наче хотіла натішитися видом звідти, потім повернулася до джерела, з якого вийшла. Я мимоволі шарпнувся, щоб затримати її, заступив їй дорогу. Вона спочатку злякалася, але я впав на коліна, і ця повна покори поза дещо заспокоїла її. Вона наблизилась до мене, взяла за підборіддя, підняла мою голову й поцілувала в чоло. І раптом швидко, наче блискавка, кинулася в затоку й зникла. Я був певний, що це чарівниця або — як це називають у наших арабських казках — пері. Однак пішов до куща, за яким вона ховалася, і знайшов на ньому сукню, розвішену наче для просушування.
Я не мав чого більше чекати, тож вернувся до підземелля. Обійняв матір, але не розповів їй про пригоду, яка мене спіткала, бо вичитав у наших газелях, що чарівниці люблять, аби їхню таємницю зберігали. Між тим моя мати, бачачи, що я так сильно збуджений, тішилася, що дарована мені нею свобода зумовила такий щасливий результат.
Наступного дня я повернувся до джерела. Оскільки я напередодні позначив дорогу вуглем, то тепер легко її знайшов.
Опинившись на місці, я почав щосили кликати чарівницю й просити вибачення, що насмілився обмитися в її джерелі. Однак і цього разу я зробив те саме, потім розклав свої харчі, яких, спонукуваний дивним передчуттям, я приніс на двох. Я ще не почав своєї трапези, як почув у джерелі шум, і з нього вийшла чарівниця, сміючись і бризкаючи на мене водою.
Вона побігла до куща, переодяглася в суху сукню й сіла біля мене. Їла вона як звичайна смертна, але не промовила ні слова. Я подумав, що чарівниці мають такий звичай, і ніяк проти нього не заперечував.
Дон Хуан Авадоро познайомив тебе зі своїми пригодами, тому ти здогадуєшся, що моя чарівниця була його донькою Ундиною, яка пірнала під склепіння скель і зі свого озера випливала до затоки.
Ундина була невинною, а радше не знала ні гріха, ні невинності. Тіло вона мала таке чарівне, поводилася так просто й привабливо, що, бачачи себе в мріях чоловіком чарівниці, я пристрасно її покохав. Це тривало кілька місяців. Одного дня шейх наказав покликати мене. Біля нього зібралися шість старійшин роду. Між ними був і мій батько.
— Сину мій, сказав він мені, — ти покинеш наші печери й вирушиш до тих країн, де визнають віру Пророка.
Від цих слів у мене кров застигла в жилах. Мені було все одно — померти чи розлучитися з чарівницею.
— Дорогий батьку, — вигукнув я, — дозволь мені ніколи не покидати ці підземелля.
Ледь я вимовив ці слова, як побачив, що всі стилети піднялися наді мною.
Батько готовий був першим пробити мені серце.
— Я погоджуюся на смерть, — сказав я, — але дозволь мені спершу поговорити з матір’ю.
Мені зробили таку ласку; я кинувся в її обійми й розповів про свої пригоди з чарівницею. Мати сильно здивувалася й сказала:
— Любий Масуде, я не думала, що чарівниці існують на світі. Зрештою, я не знаюся на цьому, але недалеко звідси живе один дуже розумний єврей, у якого я про це запитаю. Якщо та, яку ти кохаєш, чарівниця, то вона зуміє всюди знайти тебе. Однак, з іншого боку, ти знаєш, що за найменший непослух у нас карають смертю. Наші старійшини мають великі плани щодо тебе, скорися їм чимшвидше й намагайся заслужити їхню прихильність.
Слова матері справили на мене сильне враження. Я уявив собі, що чарівниці справді є всемогутніми й що моя знайде мене навіть на кінці світу. Я пішов до батька й присягнувся, що буду сліпо слухатися всіх наказів.
Наступного дня я виїхав у товаристві певного жителя Туніса по імені Сід-Ахмет, який спершу відвіз мене до свого рідного міста, одного з найчарівніших у світі. З Туніса ми подалися до Заґуана, маленького містечка знаменитого виробництвом червоних шапочок, відомих під назвою фесок. Мені сказали, що неподалік від міста знаходиться особливий будинок, що складається з невеличкого храму й ґалереї, яка півколом оточує маленьку затоку. У давні часи вода з затоки потрапляла у водогін, який відводив її до Карфагена. Казали також, що храм присвячений якомусь божеству джерела. Я, безумець, уявив собі, що цим божеством є моя чарівниця. Подався до джерела й почав її щосили кликати. Лишень луна відповідала мені. В Заґуані мені також розповіли про палац духів, руїни якого лежали в кількох милях серед пустелі. Я відправився туди й побачив круглий будинок, збудований у надзвичайно гарному стилі. Помітив якогось чоловіка, який сидів серед руїн і малював. Я запитав його по-іспанськи, чи то правда, що цей палац збудували духи. Він усміхнувся й відповів мені, що це театр, у якому стародавні римляни влаштовували бої диких звірів, і що це місце, яке сьогодні називається ель-Джем, було колись знаменитою Замою. Пояснення подорожнього зовсім не зацікавили мене; я волів би зустріти духів, які б мені що-небудь сказали про мою чарівницю.
Із Заґуана ми подалися до Кайруана, колишньої столиці махді. Це було величезне місто, де жило сто тисяч людей, неспокійних і завжди готових до повстання. Ми провели там цілий рік. З Кайруана перейшли до Ґадамесу, маленької незалежної державки, яка становила частину Белед-ель-Джеріду, тобто країни фініків. Так називають місцевість, що простяглася між гірським пасмом Атласа й піщаною пустелею Сахарою. Фінікові дерева настільки врожайні в цих краях, що одне єдине може цілий рік годувати невибагливу людину, а саме з таких і складається тамтешнє населення. Не бракує, однак, ще й інших продуктів харчування, таких як зерновий злак, що зветься дурро, а також баранів на високих ногах і без вовни, м’ясо яких дуже смачне.