Страница 142 из 158
І ось, сеньйоре Авадоро, що ми вигадали стосовно маленької Ундини, яка ніколи не дізнається про своє походження. Дуенью, жінку, яка повністю віддана герцоґині, вважають її матір’ю. Для твоєї доньки збудували гарний будиночок на березі озера; домініканці з монастиря познайомлять її з основами релігії. Все інше ми залишимо зусиллям Провидіння. Ніхто сторонній не зможе дістатися на береги озера Ла-Фріта.
Коли Мамун говорив це, герцоґиня зронила кілька сліз, я ж не зміг втриматися, щоб не розплакатись. Наступного дня ми відправилися на це саме озеро, біля якого зараз знаходимося, і привезли сюди маленьку Ундину. Наступного дня до герцоґині повернулася давня гордість і зарозумілість, і мушу визнати, що прощання наше не було дуже ніжним. Я не став затримуватися в замку, сів на корабель, висадився на берег у Сицилії і домовився з капітаном Сперонарою, який узявся переправити мене на Мальту.
Я подався до пріора Толедо. Мій шляхетний приятель ніжно обняв мене, відвів до окремої кімнати й двері замкнув на ключ. Через півгодини дворецький приніс мені добряче поїсти, а під вечір прийшов сам Толедо, несучи під пахвою велику пачку листів чи — як це називають політики —депеш. Наступного дня я вже виїхав з посольством до ерцгерцоґа дона Карлоса.
Його імператорську високість я застав у Відні. Як тільки я віддав йому депеші, мене одразу замкнули в окремій кімнаті, так само як на Мальті. Через годину до мене прийшов сам ерцгерцоґ, особисто відвів мене до імператора й сказав:
— Маю честь представити вашій імператорсько-апостольській величності маркіза Кастеллі, сардинського дворянина, й водночас просити для нього звання камерґера.
Імператор Леопольд, надавши своїй нижній губі якомога привітнішого вигляду, запитав мене італійською, як давно я покинув Сардинію.
Я не звик розмовляти з монархами, а ще менше брехати, тому замість відповіді лиш низько вклонився.
— Ну, добре, — сказав імператор, — зачисляю вашу милість до почту мого сина.
У цей спосіб я одразу, хоч не хоч, став маркізом Кастеллі й сардинським дворянином.
Того самого вечора в мене надзвичайно розболілася голова, наступного дня я вже мав гарячку, а ще через два дні — віспу. Заразився я нею в одному із заїжджих дворів у Каринтії. Хвороба була важкою і дуже небезпечною, я, однак, одужав, причому не без користі, бо маркіз Кастеллі нічим не був схожий на дона Авадоро, і змінивши ім’я, я водночас змінив і зовнішній вигляд. Тепер, менш ніж будь-коли, в мені можна було пізнати ту Ельвіру, яка колись мала стати віце-королевою Мексики.
Як тільки до мене повернулося здоров’я, мені тут же довірили переписку з Іспанією. Тим часом дон Філіп Анжуйський правив Іспанією, Індіями й навіть серцями своїх підданих. Я лиш не розумію, який диявол втручається саме в такі часи в життя й справи володарів. Король дон Філіп і королева, його дружина, стали свого роду першими підданими герцоґині Орсіні. Крім того, в Державну раду допустили французького посла, кардинала д’Естре, що найвищою мірою обурило іспанців. З іншого боку, французький король Людовік XIV, гадаючи, що йому все можна, розмістив у Мантуї французький гарнізон. Тоді в ерцгерцоґа дона Карлоса з’явилася надія стати королем.
Це було на самому початку 1703 року, коли одного вечора ерцгерцоґ наказав покликати мене. Зробивши кілька кроків мені назустріч, він зволив обняти мене й навіть притис до свого серця. Такий прийом обіцяв щось незвичайне.
— Кастеллі, — сказав ерцгерцоґ, — ти не отримував ніяких звісток від пріора Толедо?
Я відповів, що поки що нічого не було.
— Це була чудова людина, — додав за хвильку ерцгерцоґ.
— Як це — була? — перервав я його.
— Так, — відповів ерцгерцоґ, — була; пріор Толедо помер на Мальті від гнилої гарячки, але в мені ти знайдеш другого Толедо. Оплакуй свого приятеля і будь йому вірний.
Втрату приятеля я оплакав гіркими сльозами й зрозумів, що тепер я вже не зможу перестати бути Кастеллі. Мимоволі я став слухняним знаряддям ерцгерцоґа.
Наступного року ми поїхали до Лондона. Звідти ерцгерцоґ вирушив до Лісабона, я ж поїхав приєднатися до війська лорда Пітерборо, з яким, як я вам вже розповідав, мав честь познайомитися колись у Неаполі. Я був разом з ним, коли він, примушуючи Барселону капітулювати, уславив себе шляхетним вчинком, який усі тоді вихваляли. Під час капітуляції деякі підрозділи союзних військ увійшли в місто й почали грабувати його. Герцоґ Пополі, який тоді командував військами від імені короля дона Філіпа, жалівся на це лорду.
— Дозволь мені на хвилинку увійти в місто з моїми англійцями, — сказав Пітерборо, — і ручаюся, що я швидко наведу там порядок.
Він зробив, як сказав, після чого вийшов з міста й запропонував йому почесні умови капітуляції.
Невдовзі ерцгерцоґ, оволодівши майже всією Іспанією, прибув до Барселони. Я знову опинився в його почті, все під тим же ім’ям маркіза Кастеллі. Одного вечора, прогулюючись у почті ерцгерцоґа по головній площі, я побачив чоловіка, хода якого, то повільна, то раптово приспішена, нагадала мені дона Бускероса. Я наказав прослідкувати за ним. Мені доповіли, що це якийсь чоловік з фальшивим носом, який називає себе доктором Робусті. Я ні хвилини не сумнівався, що це мій паскудник, який прокрався до міста, щоб шпигувати за нами.
Я розповів про це ерцгерцоґу, який уповноважив мене вчинити з ним так, як вважатиму за потрібне. Тому я спершу наказав замкнути негідника на гауптвахті, а потім, під час параду, поставив від гауптвахти до пристані два ряди ґренадерів, озброївши спочатку кожного гнучкою березовою різкою. Вони стояли один від другого на такій відстані, щоб не заважати вільним рухам правої руки. Дон Бускерос, вийшовши з гауптвахти, зрозумів, що ці приготування мають відношення до нього й що він, як кажуть, є зіркою цього спектаклю. Він щодуху кинувся бігти, уникнувши в такий спосіб половини ударів, однак все одно дістав їх десь із двісті. На пристані він скочив у шлюпку, яка доставила його на борт фреґата, де він дістав змогу зайнятися лікуванням своєї спини.
Настав час зайнятися справами табору. Циган покинув нас, залишивши дальші пригоди на наступний день.
День шістдесятий
Наступного дня циган розповідав так:
Близько десяти років я пробув разом з ерцгерцоґом. Сумно пройшли найчудовіші роки мого життя, хоча, щоправда, не веселіше минули вони й для більшості іспанців. Розбрат, який, здавалося, з дня на день закінчиться, ніяк не припинявся. Прихильники дона Філіпа нарікали на його пристрасть до герцоґині Орсіні, партія дона Карлоса теж не мала з чого радіти. Обидві партії зробили безліч помилок; відчуття втоми й нехоті було загальним.
Герцоґиня Авіла, яка тривалий час була душею австрійської партії, може, й перейшла б на бік дона Філіпа, але її відштовхувала безмежна пихатість герцоґині Орсіні. Нарешті остання була змушена на якийсь час покинути арену своєї діяльності й виїхати до Рима; незабаром, однак, вона повернулася, тріумфуючи більше, ніж будь-коли. Тоді герцоґиня Авіла виїхала до Альґавре й зайнялася влаштуванням свого монастиря. Герцоґиня Сидонія втратила спершу свою доньку, потім зятя. Рід Сидоніїв остаточно згас, маєтки перейшли до родини Медіна Селі, сама ж герцоґиня виїхала до Андалузії.
1711 року ерцгерцоґ вступив на трон після свого брата Йосифа й став імператором під іменем Карла VI. Тепер заздрість Європи була звернена не на Францію, а на ерцгерцоґа. В Європі не бажали, щоб Іспанія була під одним скіпетром з Угорщиною. Австрійці покинули Барселону й залишили в ній маркіза Кастеллі, якому мешканці необмежено довіряли. Я не жалів ніяких зусиль, аби тільки якось їх напоумити, але мої старання ні до чого не привели. Я не в силах зрозуміти, яка лють опанувала розум каталонців: вони вважали, що зможуть воювати проти всієї Європи.