Страница 135 из 158
— Сеньйоро, — відповів я, — я приречений загинути під ударами твого гніву: твої риси вирізьблені в моїй душі як образ якогось божества. Я знаю, що нас розділяє величезна відстань, аби я смів висловлювати тобі свої почуття. Однак сьогодні я раптом побачив образ твоєї божественної краси в особі молодій, веселій, щирій, простій і відвертій; хто ж може заборонити, сеньйоро, тебе в ній обожнювати?
З кожним моїм словом риси герцоґині набирали чимраз суворішого вигляду. Я гадав, що вона накаже мені забиратися геть і не попадатися їй більше на очі, але ні, вона лиш повторила, щоб я наступного дня повернувся.
Обідав я з Толедо, а під вечір повернувся на свій пост. Вікна напроти були повідкривані, так що я бачив усе, що діялося в домі. Леонора стояла в кухні й готувала олью подриду. Щохвилини питала в дуеньї поради, різала м’ясо й розкладала його на полумиску, весь час сміялася й уся аж світилася від радості. Потім накрила стіл білою скатертиною і поставила на нім два скромні прибори. Одягнена вона була в скромний корсаж з рукавами від сорочки, підкоченими аж по лікті.
Потім вікна й віконниці позачиняли, але те, що я бачив, справило на мене сильне враження, бо ж який молодий чоловік може холоднокровно споглядати хід домашнього життя. Картини такого роду є причиною того, що люди одружуються.
Наступного дня я пішов до герцоґині; сам вже не пам’ятаю, що їй говорив. Вона, схоже, знову боялася любовних визнань.
— Сеньйоре Авадоро, — сказала вона, перебивши мене, — я виїжджаю, як уже говорила тобі вчора, і якийсь час пробуду в герцоґстві Авіла. Сестрі своїй я дозволила прогулюватись після заходу сонця, не відходячи усе ж далеко від дому. Якщо ти в цей час захочеш підійти до неї, то я попередила дуенью, щоб вона не забороняла тобі розмовляти з нею стільки, скільки ти сам захочеш. Намагайся розпізнати серце й напрям думок цієї молодої особи, потім про все мені розповіси.
Сказавши це, вона злегка кивнула мені, даючи знак, що я вже можу йти. Я з болем розставався з герцоґинею, бо кохав її всім серцем. Її надзвичайна гордість зовсім не відштовхувала мене, бо я гадав, що коли вона захоче віддати комусь своє серце, то вибере, мабуть, коханця з нижчих верств, як це звичайно робиться в Іспанії. Я уявляв собі, що, може, навіть і мене колись покохає, хоча те, як вона зі мною поводилася, повинно було розвіяти всі мої надії. Одне слово, я весь час думав про герцоґиню, але ввечері почав думати про її сестру. Я подався на вулицю Ретрада. Ясно світив місяць, я побачив Леонору, яка сиділа з дуеньєю на лавці біля самих дверей. Дуенья побачила мене, підійшла, запросила сісти поряд із її вихованкою, сама ж відійшла. Трошки помовчавши, Леонора сказала:
— Отже ти, сеньйоре, і є тим молодим чоловіком, з яким мені дозволено бачитися? Чи можу я розраховувати на твою дружбу?
Я відповів, що вона в ній ніколи не розчарується.
— Ну, добре, — промовила вона, — якщо так, то скажи мені, будь ласка, як мене звуть.
— Леонора, — відповів я.
— Я не про це питаю, — перебила вона, — у мене ж повинно бути ще й прізвище. Я вже не така дурненька, як була у кармеліток. Там я думала, що світ складається тільки з монахинь і сповідників, але тепер знаю, що є дружини й чоловіки, які ніколи їх не покидають, і що діти носять прізвище батька. Тому я хочу знати моє прізвище.
Оскільки кармелітки в деяких монастирях живуть за дуже суворими правилами, то мене не здивувала така необізнаність у двадцятирічної дівчини. Я відповів, що, на жаль, не знаю її прізвища. Ще я сказав, що бачив, як вона танцювала в своїй кімнаті й що, мабуть, не у кармеліток училася танцювати.
— Ні, — відповіла вона, — герцоґ Авіла помістив мене до кармеліток, але після його смерті мене відвезли до урсуланок, де одна вихованка навчила мене танцювати, а інша співати; а про те, як чоловіки живуть зі своїми дружинами, мені говорили всі, зовсім не вважаючи це таємницею. Щодо мене, то я дуже хотіла б мати прізвище, але для цього потрібно вийти заміж.
Потім Леонора говорила мені про театр, про прогулянки, бої биків і виявляла щонайсильніше бажання все це побачити. Відтоді я кілька разів розмовляв з нею, але тільки увечері. Через тиждень я отримав від герцоґині листа такого змісту:
Наближаючи тебе до Леонори, я сподівалася пробудити в ній певне почуття до тебе. Дуенья ручається, що мої надії виповнилися. Якщо відданість, яку ти завжди мені виявляв, щира, то ти одружишся з Леонорою. Подумай, що відмова стане для мене образою.
Я відповів так:
Сеньйоро!
Моя відданість вашій світлості — це єдине почуття, яке наповнює мою душу. Для почуттів, які належаться дружині, в ній не знайдеться місця. Леонора заслуговує чоловіка, який кохав би тільки її.
Відповідь я отримав таку:
Зайвим було б продовжувати приховувати від тебе, що ти небезпечний для мене і що твоя відмова справила мені найбільшу радість, яку я мала в житті. Однак я вирішила перемогти саму себе. Пропоную тобі вибір: або ти одружишся з Леонорою, або назавжди будеш віддалений від мене, або навіть вигнаний з Іспанії. Ти знаєш, що мій рід має достатній вплив при дворі. Не відповідай мені на цей лист; дуеньї ж я дам відповідні розпорядження.
Хоч я й був закоханий у герцоґиню, однак її непомірна гордість сильно зачепила мене. Спочатку я хотів в усьому признатися Толедо і вдатися до його захисту, але кавалер, все ще закоханий у герцоґиню Сидонію, був надто прив’язаний до її приятельки й ніколи не став би робити щось проти неї. Тому я вирішив мовчати, а ввечері сів біля вікна, щоб придивитися до своєї майбутньої дружини.
Вікна були відчинені, я добре бачив усе приміщення. Леонора сиділа в оточенні чотирьох жінок, які займалися її нарядом. На ній була біла атласна сукня, розшита сріблом, віночок з квітів на голові й діамантове намисто. Довга біла вуаль покривала її всю з ніг до голови.
Мене здивували ці приготування; невдовзі моє зачудування стало ще сильнішим. У глибині кімнати поставили стіл, прикрашений, як олтар, запалили на ньому свічки. Увійшов священик з двома сеньйорами, які, схоже, мали бути свідками обряду, бракувало тільки молодого. Я почув стук у двері й голос дуеньї, яка сказала мені:
— На тебе чекають, сеньйоре. Чи ти, може, збираєшся противитись наказам герцоґині?
Я пішов за дуеньєю. Наречена не зняла вуалі, її руку вклали в мою, одне слово, нас обвінчали. Свідки побажали мені щастя, як і моїй дружині, обличчя якої вони не бачили, й пішли. Дуенья відвела нас у кімнату, слабо освітлену місячними променями, й зачинила за нами двері.
Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних покликав його. Він пішов, і того дня ми більше його не бачили.
День п'ятдесят шостий
Ми зібралися, як завжди, і циган, маючи вільний час, розповідав далі так:
Я розповів вам про свій дивний шлюб. Те, як я жив зі своєю дружиною, теж було особливим. Після заходу сонця відкривалися віконниці, і я бачив весь її дім, однак вона не виходила з дому, і я не мав можливості наблизитись до неї. Лише опівночі по мене приходила дуенья, а під ранок приводила мене назад.
Через тиждень герцоґиня повернулася до Мадрида. Я постав перед нею дуже зніяковілий. Я ж бо вчинив святотатство по відношенню до кохання, яким палав до неї, і гірко докоряв собі. Вона, навпаки, ставилася до мене з надзвичайною прихильністю. Щоразу, опинившись зі мною сам на сам, вона забувала про свою колишню холодність, я був для неї братом і приятелем.
Одного вечора, повертаючись до себе, я якраз зачиняв двері, коли відчув, що хтось тягне мене за полу. Я обернувся і пізнав Бускероса.