Страница 134 из 158
— Сеньйоро, — відповів я, — я зв’язав своє майбутнє з долею кавалера Толедо і не прагну інших посад крім тих, які він сам для мене отримає. Щодо щастя, яке я маю, щоденно прислужуючи вашій ясновельможності, то найсолодшою нагородою для мене буде дозвіл не припиняти їх.
Герцоґиня нічого мені на це не відповіла, лиш легеньким кивком дала знак, що я можу йти.
Через тиждень мене знову покликали до гордої герцоґині. Вона прийняла мене, як і минулого разу, й сказала:
— Сеньйоре Авадоро, я не можу допустити, щоб ти перевищив у великодушності герцоґів де Авіла, Соррієнте та інших ґрандів, які належать до мого роду. Я хочу зробити тобі нові пропозиції, які сприятимуть твоєму щастю. Один дворянин, сім’я якого пов’язана з нашим родом, отримав значний маєток у Мексиці. Він має єдину доньку й дає за нею мільйон…
Я не дозволив герцоґині договорити, встав і з певним обуренням відповів:
— Хоча кров де Авіла і де Соррієнте не плине в моїх жилах, однак серце, яке в мені б’ється, не продається навіть за мільйон.
Я вже хотів піти, але герцоґиня звеліла мені залишитися; вона вислала жінок до сусідньої кімнати, залишивши відкритими двері, й сказала:
— Сеньйоре Авадоро, я можу запропонувати тобі єдину нагороду; ретельність, яку ти виявляєш, виконуючи мої бажання, дозволяє мені сподіватися, що цього разу ти мені не відмовиш. Ідеться про дуже важливу для мене послугу.
— І справді, — відповів я, — це єдина нагорода, яка може мене ощасливити. Ніякої іншої я не прагну й прийняти не можу.
— Підійди ближче, — продовжувала герцоґиня, — я не хочу, щоб нас почули з тієї кімнати. Авадоро, ти, мабуть, знаєш, що мій батько був таємно чоловіком інфанти Беатріче, і можливо, тобі навіть казали, що він мав з нею сина. Мій батько сам розпустив ці чутки, щоби збити з пантелику придворних, насправді ж він залишив після себе дочку, яка живе й виховується в одному з монастирів неподалік Мадрида. Помираючи, мій батько відкрив мені таємницю її народження, про яку вона й сама не знає. Він також сповістив мені про наміри, які мав щодо неї, але смерть поклала всьому край. Неможливо було б відновити всю мережу амбітних інтриґ, яку вив’язав герцоґ, щоб домогтися своєї мети. Повного узаконення моєї сестри домогтися неможливо, і перший же крок, який би ми зробили, міг би привести до загибелі цієї нещасної. Недавно я була в неї. Леонора — проста, добра й весела дівчина. Я полюбила її всім серцем, але ігуменя стільки наговорила мені про нашу надзвичайну схожість, що я не сміла більше повертатися туди. І все ж я сказала, що щиро прагну опікуватися нею, що вона — плід одного з незчисленних романів ранньої молодості мого батька. Кілька днів тому мені сповістили, що двір почав допитуватись про неї в монастирі; ця звістка наповнила мене неспокоєм, я вирішила забрати її в Мадрид.
На одній безлюдній вулиці, яка навіть називається Ретрада[53], у мене є нічим непримітний будиночок. Я наказала найняти дім напроти, і прошу тебе, щоб ти оселився в ньому й охороняв скарб, який я тобі ввіряю. Ось адреса твого нового житла, ось лист, який ти віддаси ігумені урсуланок у Пеньйоні. Візьмеш із собою чотирьох вершників і карету з двома мулами. Дуенья приїде з моєю сестрою і буде з нею жити. З усіма питаннями звертатимешся до неї, в будинок же тобі заходити не можна. Донька мого батька й інфанти не повинна давати ні найменшого приводу для будь-яких підозр.
Сказавши це, герцоґиня злегка кивнула головою. Для мене це був знак, що я можу йти. Я покинув її й подався спершу до мого нового житла, яке здалося мені зручним і навіть обставленим з певною розкішшю. Тут я залишив двох вірних слуг і повернувся на квартиру, яку займав з Толедо. Щодо будинку, який залишився мені від батька, то я здав його внайми за чотириста піастрів.
Я оглянув також і дім, призначений для Леонори. Там я застав двох служниць і старого слугу родини Авіла, який не носив лівреї. Дім був розкішно обставлений і повний усього, що потрібно для нормального життя в місті.
Наступного дня я взяв із собою чотирьох вершників, карету й поспішив до монастиря в Пеньйоні. Мене відвели в кімнату для розмов, де на мене вже чекала ігуменя. Вона прочитала лист, посміхнулася і зітхнула.
— Найсолодший Ісусе, — сказала вона. — Скільки ж то гріхів коїться в миру! Яка я щаслива, що залишила його! Ось, наприклад, мій кавалере, сеньйорита, по яку ти приїхав, ну так сильно схожа на герцоґиню Авілу, що два образи найсолодшого Ісуса не можуть бути більш схожими. А ким є батьки цієї молодої дівчини, ніхто не знає. Небіжчик герцоґ Авіла, упокій Господи його душу…
Ігуменя ніколи б не скінчила своєї балаканини, якби я не дав їй зрозуміти, що мушу якнайшвидше виконати доручення, тож вона кивнула головою, додала кілька «на жаль» і «найсолодший Ісусе», після чого наказала мені поговорити з воротаркою.
Я подався до воріт. Незабаром вийшли дві жінки, повністю закутані, й сіли в карету, не сказавши ні слова. Я скочив на коня й поїхав за ними, також ні до кого не озвавшись. Коли ми приїхали в Мадрид, я дещо випередив карету й привітав обох жінок біля дверей дому. Сам я не увійшов за ними, а подався до свого будиночка, звідки бачив, як мої підопічні обживались у себе.
Я й справді виявив велику схожість між герцоґинею і Леонорою, з тою лиш різницею, що у Леонори обличчя було білішим, волосся зовсім світле й дещо повніша фігура. Так принаймні здавалося мені з мого вікна, але оскільки Леонора ні хвилини не сиділа на місці, я не міг докладно її роздивитися. Щаслива, що вирвалася з монастиря, вона вся віддавалася безмежній радості. Оббігла весь дім від горища аж до пивниць, прийшла в захват від кухонного начиння, захоплювалася красою каструльки чи казанка. Задавала безліч запитань дуеньї, яка не встигала за нею і нарешті замкнула жалюзі на ключ, так що я вже нічого не бачив.
Пополудні я пішов до герцоґині й детально відзвітувався за свої дії. Вона прийняла мене зі звичною холодною поважністю.
— Сеньйоре Авадоро, — сказала вона, — Леонора призначена ощасливити того, кому вона віддасть свою руку. Згідно з нашими звичаями ти не можеш у неї бувати, навіть якби ти сам мав стати її чоловіком, однак я скажу дуеньї, щоб вона залишала одну віконницю відкритою в бік твоїх вікон, але вимагаю, щоб твої віконниці завжди були закриті. Ти розповідатимеш мені про все, що робить Леонора, хоча знайомство з тобою може бути для неї дуже небезпечним, особливо якщо ти маєш до шлюбу таку нехіть, яку я помітила у тебе кілька днів тому.
— Сеньйоро, — відповів я, — я лиш казав, що в своєму виборі не стану керуватися вигодою, хоча, правду кажучи, признаюся, що я вирішив ніколи не одружуватись.
Я вийшов від герцоґині й подався до Толедо, якому, однак, нічого не розповів про свої таємниці, після чого повернувся в своє житло на вулиці Ретрада. Віконниці напроти й навіть вікна були повідкривані. Старий слуга, Андрадо, грав на гітарі, а Леонора танцювала болеро, захоплено і з ґрацією, якої я ніяк не сподівався у вихованки кармеліток, бо саме там вона провела перші роки життя, і лише після смерті герцоґа її віддали до урсуланок. Леонора вдавалася до самих різних вигадок, прагнучи примусити свою дуенью до танцю з Андрадо. Я не міг надивуватися, що серйозна й холодна герцоґиня має таку веселу сестру. Бо поза цим схожість була разючою. Я був шалено закоханий в герцоґиню, тому живий образ її приваб дуже мене притягав. Поки я віддавався насолоді розглядання Леонори, дуенья позамикала віконниці, і я нічого більше не побачив.
Наступного дня я пішов до герцоґині й розповів їй про мої вчорашні спостереження. Я не приховував невимовної насолоди, яку відчував, дивлячись на невинні забави її сестри, насмілився навіть приписати моє захоплення поміченій мною схожості Леонори з герцоґинею.
Ці слова можна було взяти за свого роду освідчення в коханні. Герцоґиня нахмурила чоло, подивилася на мене ще холодніше, ніж зазвичай і сказала:
— Сеньйоре Авадоро, якими б не були схожими дві сестри, прошу ніколи не поєднувати їх у своїх вихваляннях. А тим часом чекаю тебе завтра вранці. Я маю намір виїхати на кілька днів і хотіла б перед поїздкою поговорити з тобою.
53
Retrada (ісп.) — задвірки