Страница 129 из 158
Бурґграф вийшов. Я почав молитися, час від часу підкладаючи у вогонь дрова. І все ж я не смів особливо приглядатися до стін, бо портрети немовби оживали. Коли я випадково зиркав на якийсь із них, мені одразу здавалося, що він моргає очима й кривить уста. Особливо сенешаль і його дружина, які висіли по обидва боки каміна, кидали на мене гнівні погляди, після чого дивилися одне на одного. Раптовий порив вітру, який струснув вікнами так, що забряжчала зброя на стіні, подвоїв мій неспокій. Але я не переставав палко молитися.
Нарешті я почув пустельника, який співав псалми, і коли спів замовк, я спустився сходами, прагнучи потрапити в кімнату бурґграфа. В руці в мене був недогарок свічки, вітер погасив його, тож я вернувся, щоб його запалити, але яке ж було моє здивування, коли я побачив сенешаля і його дружину, які вийшли з рам і сиділи біля каміна. Вони невимушено розмовляли одне з одним і можна було виразно чути всі слова:
— Душенько моя, — говорив сенешаль, — що ти думаєш про цього кастильця, який убив командора, не давши йому навіть висповідатися?
— Думаю, милостивий мій чоловіче й повелителю, — відповів привид жінки, — що це великий гріх і підлість. Однак я маю надію, що милостивий Тайфер не випустить безкарно цього кастильця із замку й кине йому рукавицю.
Неймовірний жах охопив мене, я вискочив на сходи, хотів напомацки потрапити до дверей бурґграфа, але марно. В руці я все ще тримав свічку і подумав про те, щоб запалити її; тут я дещо заспокоївся, намагаючись пояснити собі, що це лиш моя збуджена уява породила ті постаті, які я бачив був біля каміна. Я повернувся і, зупинившись у дверях зброївні, переконався, що біля каміна й справді нікого немає. Я сміливо увійшов, але зробивши кілька кроків — що ж я побачив посеред залу? Милостивий Тайфер у войовничій поставі цілив у мене кінцем своєї шпаги. Я спробував втекти на сходи, але в дверях стояв привид конюшого, який кинув мені до ніг рукавицю.
Не знаючи, що робити, я схопив першу ліпшу шпагу зі стіни й кинувся на мого уявного противника. Мені навіть здалося, що я розсік його надвоє, але в ту ж мить отримав удар під серце, який обпік мене, як розжарене залізо. Кров моя залила підлогу, і я впав непритомний.
Прокинувся я наступного дня в кімнаті бурґграфа, який, бачачи, що я не вертаюся, узяв святої води й прийшов по мене. Знайшов він мене на підлозі, непритомного. Я оглянув свої груди, там не було жодної рани, отже удар, який я отримав, був усього лиш плодом уяви. Бурґграф ні про що мене не запитував, але радив, щоб я негайно покинув замок.
Я послухався його поради й подався до Іспанії, а через тиждень уже був у Байонні. Приїхав я туди в п’ятницю і зупинився в заїзді. Серед ночі раптом прокинувся й побачив перед собою милостивого Тайфера, який цілив у мене шпагою. Я перехрестився, і мара розійшлася парою. Однак я відчув такий самий удар, який отримав у замку Тет-Фульк. Мені здавалося, що мене заливає кров, я хотів покликати на допомогу, втекти з ліжка, але одне і друге було неможливим. Ці несказанні муки тривали до перших півнів; аж тоді я заснув, але наступного дня почував себе жахливо. Відтоді щоп’ятниці повторюється те саме видіння, і ніякі побожні вчинки не здатні його усунути. Смуток штовхає мене в могилу; я опинюся в ній ще до того, як зможу увільнитися з-під влади сатани; лиш слабенький пломінчик надії на милосердя Боже ще підтримує мене й додає сил, щоб переносити мої страждання.
На цьому командор Торальва закінчив свою розповідь — а радше закінчив Проклятий Пілігрим, який, розповівши все це Корнадесу, так продовжив історію своїх пригод:
Командор Торальва був людиною побожною, хоча й порушив святі засади релігії, викликавши на дуель людину, якій не дозволив навіть очистити своє сумління. Я легко переконав його, що якщо він дійсно хоче звільнитися від домагань сатани, то повинен відвідати святі місця, в яких грішники завжди знайдуть розраду й ласку.
Торальва послухався моєї поради, і ми разом відвідували чудесні місця в Іспанії. Потім подалися до Італії. Побували в Лорето і в Римі. Великий сповідник дарував йому не тільки умовне, але й повне відпущення гріхів, до якого додав папську індульґенцію. Торальва, повністю визволений, вирушив на Мальту, я ж подався до Мадрида, а звідти до Саламанки.
Коли я побачив тебе, то помітив на твоєму чолі знак прокляття, і мені розповіли твою історію. Граф де Пенья Флор дійсно мав намір збаламутити й спокусити всіх жінок, але досі жодної ще не спокусив і не збаламутив. Оскільки грішив він тільки думкою, душа його ще не була в небезпеці; проте він вже два роки нехтував релігійними обов’язками і якраз збирався це надолужити, як ти наказав убити його, а радше зумовив його смерть. Ось причина, чому тебе переслідує привид. І є лиш один спосіб повернути собі душевний спокій. Ти повинен піти за прикладом командора. Я служитиму тобі провідником, бо від цього залежить і моє спасіння.
Корнадеса вдалося переконати. Він відвідав чудесні місця в Іспанії, потім подався до Італії, і два роки минуло в тому паломництві. Сеньйора Корнадес провела цей час у Мадриді, де оселилися її мати й сестра.
Повернувшись до Саламанки, Корнадес застав свій дім у зразковому порядку. Його дружина, прекрасніша, ніж будь-коли, була з ним надзвичайно ласкавою. Через два місяці вона ще раз поїхала до Мадрида провідати матір і сестру, після чого повернулася до Саламанки й назавжди вже там залишилася, тим більш, що герцоґ Аркос був призначений послом у Лондоні.
Тут кавалер Толедо перервав його і сказав:
— Сеньйоре Бускерос, навіть не думай зупинятися; я обов’язково маю довідатись, що врешті-решт сталося з сеньйорою Корнадес?
— Вона овдовіла, — відповів Бускерос, — після чого знову вийшла заміж і відтоді взірцево поводить себе. Але що я бачу. Оце ж бо й вона, іде в цей бік і, якщо я не помиляюся, просто до твого дому.
— Що ти кажеш? — вигукнув Толедо. — Адже це сеньйора Ускаріс! Ах, негідниця! Вона ж переконала мене, що я в неї перший коханець, але тепер вона добре за це заплатить.
Кавалер, прагнучи залишитися сам на сам зі своєю коханкою, поспішив чимшвидше випровадити нас.
День п’ятдесят четвертий
Наступного дня ми зібралися у звичний час і, попросивши цигана, щоб продовжив свою розповідь, отримали таку відповідь:
Толедо, вислухавши правдиву історію сеньйори Ускаріс, якийсь час розважався тим, що розповідав їй про Фраскіту Корнадес як про чудову жінку, з якою він був би радий познайомитись і яка одна тільки могла б його ощасливити, прив’язати до себе й навіки зробити статечним. Нарешті йому набридли усі любовні романи, як і сама сеньйора Ускаріс.
Його родина, дуже шанована при дворі, добула для нього кастильський пріорат, який якраз тоді став вакантним. Кавалер поспішив на Мальту, щоб його там призначили на посаду, а я втратив єдиного опікуна, який міг би допомогти мені розладити плани Бускероса стосовно мого батька. Я мав залишатися пасивним споглядачем тієї інтриґи й ніяк не міг їй перешкодити. Справи складалися так.
Я вже вам казав на початку своєї розповіді, що мій батько кожного ранку, щоб подихати свіжим повітрям, стояв на балконі, що виходив на вулицю Толедо, потім переходив на другий балкон, який виходив у маленький провулок, і як тільки помічав сусідів напроти, одразу вітався з ними, говорячи: «Agur». Він неохоче вертався до кімнати, якщо не вдавалося привітатися з ними. Сусіди, аби довго його не затримувати, спішили отримати від нього свій «добридень»; поза цим він не мав з ними ніяких стосунків. Однак ті ввічливі сусіди переїхали, а їхнє місце зайняли дві жінки на прізвище Сімієнто, далекі родички дона Роке Бускероса. Сеньйора Сімієнто, тітка, була сорокарічною особою зі свіжим кольором шкіри й солодким, але статечним виглядом. Сеньйорита Сімієнто, племінниця, була високою, стрункою дівчиною з гарними очима й розкішними плечима.