Страница 127 из 158
— Ти бачиш на своєму чолі перевернутий «тав». Це знак вічного прокляття. Ти побачиш його на чолах інших грішників, виведеш дванадцять із них на шлях спасіння і тоді тільки сам на нього повернешся. Одягни ці шати пілігрима й ходи зі мною!
Я прокинувся, а радше мав таке враження, що прокидаюся; я й справді перебував уже не у в’язниці, а на дорозі до Ґалісії. На мені була одежа прочанина.
Невдовзі я побачив групу пілігримів, які йшли до святого Якова Компостельського. Я приєднався до них і обійшов усі святі місця в Іспанії. Хотів перейти до Італії і відвідати Лорето. Я якраз був в Англії, тому обрав дорогу через Мадрид. Прибувши до цього міста, пішов на Прадо, прагнучи знайти дім сеньйори Сантарес. Проте не знайшов його, хоча пізнав усі сусідні доми. Це показало, що я ще під владою сатани. Далі я не смів вести своїх пошуків.
Я відвідав кілька костелів, після чого подався до Буен-Ретіро. В саду нікого не було, крім чоловіка, який сидів на віддаленій лавці. Великий мальтійський хрест, вишитий на його плащі, підказав мені, що він належить до старійшин цього ордену. Було схоже, що він глибоко замислився; сидів нерухомо, занурений у роздуми.
Коли я підійшов до нього, мені здалося, що в нього під ногами я бачу прірву, в якій його обличчя відбилося навспак, як це буває із людиною, що сидить над водою. Проте прірва була повна вогню.
Коли я наблизився ще більше, мара зникла, але придивившись до незнайомця, я побачив, що на чолі він має перевернутий «тав», знак прокляття, який херувим показав мені в дзеркалі на моєму власному чолі.
Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних прийшов доповідати йому про справи цього дня, тому він був вимушений покинути нас.
День п’ятдесят третій
Наступного дня старий ватажок, повторюючи слова Бускероса, розповідав далі так:
Я одразу зрозумів, що бачу перед собою одного з дванадцяти грішників, яких мав навернути на дорогу спасіння. Я старався здобути його довіру. Це мені повністю вдалося, і коли незнайомець переконався, що не сама лише цікавість спонукає мене, то одного дня, зваживши на мої прохання, почав розповідати мені свої пригоди.
Я вступив до мальтійського ордена, ще не вийшовши з дитячих років, бо мене записали на службу як пажа. Опікуни, яких я мав при дворі, зуміли здобути для мене на двадцять п’ятому році життя командування ґалерою, а великий маґістр, роздаючи роком пізніше посади, довірив мені найкращу командорію Араґону. Отож я міг — і сьогодні ще можу — домагатися найвищих звань в ордені, але оскільки їх можна отримати лише в зрілому віці й оскільки на той час мені нічого було робити, то я пішов за прикладом наших бальї, які, можливо, повинні були краще наставляти мене — одне слово, зайнявся любовними фліртами. Щоправда, я вже тоді вважав їх гріхом — і бодай би я ніколи не вчинив гіршого. Той, який сьогодні лежить у мене на душі, був породжений обурливою гарячністю, яка зумовила, що я образив те, що в нашій вірі найсвятіше. Я зі страхом пробуджую в собі ті спогади, але не стану випереджати події.
Ти, мабуть, знаєш, що на Мальті є кілька дворянських родів, які не належать до ордену й не мають ніяких стосунків із кавалерами будь-якого ступеня. Вони визнають тільки найвищу владу великого маґістра й капітули, яка є при ньому Радою.
За цим шаром іде другий, середній, який займає різні посади й шукає протегування кавалерів. Жінки цього прошарку називаються по-італійськи onorate, що значить «шановані». Вони й справді заслуговують цього звання своєю пристойною поведінкою і — якщо вже казати правду — таємничістю, за якою приховують свої любовні інтриґи.
Значний досвід навчив жінок onorate, що збереження таємниці не узгоджується з характером французьких кавалерів, а принаймні нечувано рідко буває, аби хтось із них поєднував скромність з іншими достойними якостями, які їх у цілому характеризують. Наслідком стало те, що молоді люди цієї нації, які в інших країнах звикли до великого успіху у жінок, на Мальті повинні спілкуватися з вуличними дівчатами. Німецькі кавалери, яких значно менше, мають найбільший успіх у жінок onorate і завдячують цим, як я гадаю, своїй біло-рожевій шкірі. За ними йдуть іспанці, головним достоїнством яких є твердий і чесний склад думок.
Французькі кавалери, особливо «караванщики»[51], мстяться жінкам onorate, всіляко глузують з них і розголошують їхні любовні інтрижки, але оскільки живуть вони завжди відокремлено й не хочуть вивчати італійську мову, якою говорить уся країна, то ніхто й не зважає на їхні плітки.
Тож жили ми спокійно з нашими жінками onorate, аж одного дня французький корабель привіз командора де Фул-кера зі старовинного роду сенешалів Пуату, що походить від графів Анґулемських. Командор вже бував на Мальті й уславився великою кількістю дуелей. Цього разу він приїхав домагатися посади головного командора ґалерного флоту. Йому було вже тридцять шість років, тому сподівалися, що він мав би вже зробитися статечним. Він і справді перестав бути задиракою і галабурдником, зате зробився бундючний, гордовитий, бунтівливий і виставляв претензії, щоб його поважали більше, ніж самого великого маґістра.
Командор став жити відкритим домом. Французькі кавалери вічно товклися у нього. Ми рідко коли до нього заходили, нарешті повністю розірвали з ним відносини, бо в нього завжди велися неприємні для нас розмови, зокрема про жінок onorate, яких ми шанували й кохали. Коли командор виходив, цілий рій молодих «караванщиків» завжди оточував його. Командор вів їх на Тісну Вуличку, показував місця, де в нього були дуелі й розповідав усі подробиці своїх поєдинків.
Мушу тобі сказати, що, згідно з нашими звичаями, дуелі на Мальті заборонені за винятком Тісної Вулички, провулка, куди не виходило жодне вікно. Вуличка ця широка рівно настільки, скільки потрібно двом людям, які хочуть зійтися один з одним і схрестити шпаги. І жоден з них не може відступити. Суперники стають упоперек вулички, а їх друзі затримують перехожих, щоб не заважали їм. Цей звичай був запроваджений колись для запобігання убивствам, бо людина, яка знає, що має ворога, не ходить Тісною Вуличкою, коли ж убивство скоєне в іншому місці, то його вже неможливо видати за дуель.
Нарешті, Тісною Вуличкою не можна під загрозою смерті ходити, маючи стилет. Як ти бачиш, дуелі не тільки допустимі, але й дозволені на Мальті, хоча сам дозвіл — негласний. Кавалери, зі свого боку, не тільки не зловживають цією свободою, але навіть говорять про неї з певного роду обуренням як про злочин проти християнського милосердя, особливо вражаючий там, де перебуває орден.
Тому прогулянки командора Тісною Вуличкою були дуже недоречними, і немає нічого дивного, що вони привели до недобрих наслідків: французькі «караванщики» стали задираками, до чого, зрештою, і без того мали вроджену схильність. Їх погані звички з дня на день погіршувались. Іспанські кавалери ще більше стали уникати їх, нарешті зібралися у мене, запитуючи, що їм робити, аби припинити це безчинство, яке вже стало нестерпним. Я подякував землякам за честь і довіру, яку вони мені виявили, а також пообіцяв їм поговорити про це з командором і представити йому поведінку молодих французів як свого роду зловживання, якому тільки він може покласти край завдяки великому авторитету й тій шані, яку до нього відчувають усі його земляки. Я обіцяв собі, що зроблю це з належною ґречністю, на яку командор був дуже ласий, однак не мав ніякої надії, що обійдеться без поєдинку. Я, однак, думав про це без прикрості, бо такий поєдинок, з огляду на його причину, був би для мене дуже почесний. Врешті, я гадав, що в такий спосіб дам вихід неприязні, яку віддавна відчував до командора.
51
Мальтійські рицарі, які брали участь у морських походах з метою охорони караванів пілігримів, що пливли по Середземному морю до святих місць.