Страница 110 из 158
Віце-король проголосив Ельвіру царицею перуанців, після чого звернувся до мене:
— Ти, без сумніву, є першим підданим доньки сонця, але оскільки ми всі тут сьогодні переодягнені, тому погодься аж до кінця цього свята підкоритися іншій правительці.
З цими словами він представив мене маркізі Монтесумі і вклав мою руку в її. Ми увійшли у вир балу, обидві групи почали танцювати, то разом, то окремо, і це їхнє змагання дуже пожвавило свято.
Було вирішено продовжити маскарад аж до кінця сезону, тому я залишався підданим спадкоємиці Мексики, а моя дружина володарювала своїми підданими з непідробним очаруванням, яке звернуло на себе мою увагу. Мушу, однак, описати вам доньку касиків, а радше дати приблизне уявлення про її зовнішність, бо я не зумію передати словами цієї дикої краси й постійно змінюваного виразу, якого пристрасна душа надавала її обличчю.
Тласкала Монтесума народилася в гірській частині Мексики й зовсім не мала такого засмаглого обличчя, яким відзначаються жителі низин. Шкіра її обличчя була ніжною, як у блондинок, хоча й темнішою, а її блиск підкреслювали чорні очі схожі на коштовні камені. Її риси, менш виразні, ніж у європейців, не були пласкими, як ми це бачимо у людей з американських племен. Тласкала нагадувала їх тільки вустами, досить повними, але чудовими щоразу, коли побіжна усмішка надавала їм очарування. Щодо її постаті, то нічого вам не можу сказати й повністю покладаюся на вашу уяву чи радше на уяву художника, який захотів би намалювати Діану або Аталанту. Всі її рухи мали в собі щось особливе, в них вгадувався буйний порив пристрасті, з трудом тамований. Спокій не виглядав у неї відпочинком і зраджував постійний внутрішній неспокій.
Кров Монтесумів надто часто нагадувала Тласкалі, що вона народжена володарювати великою частиною світу. Кожен, хто наближався до неї, бачив найперше горду поставу ображеної цариці, але достатньо було їй відкрити вуста, як тут же солодкий вигляд спонукав до захвату, і кожен корився чарам її слів. Коли вона входила до віце-короля, то здавалося, що з обуренням дивиться на рівних собі, але невдовзі всі вже бачили, що рівних їй немає. Чулі серця розпізнавали в ній володарку й стелилися до її ніг. Тласкала переставала бути царицею, ставала жінкою і приймала належні їй почесті.
Першого ж вечора мене вразив її гордовитий спосіб мислення. Мені здавалося, що я повинен сказати їй щось люб’язне, що б стосувалося її костюму й звання першого підданого, яким обдарував мене віце-король, але Тласкала дуже неприхильно прийняла мої слова й сказала:
— Бальна корона може тішити лиш тих, котрі не були народжені для трону.
Говорячи це, вона кинула погляд на мою дружину. Ельвіру в цю мить оточували перуанці й прислужували їй на колінах. Радість і гордість переростали у неї в захват; мені було соромно за неї, і того ж вечора я з нею говорив про це. Вона розсіяно слухала мої зауваження й холодно відповідала на мої любовні визнання. Марнославство проникло в її душу й зайняло місце справжнього кохання.
Одурманення, зумовлене кадилом лестощів, нелегко розвіяти; Ельвіра потопала в ньому щораз більше. Уся Мексика поділилася на поклонників її досконалої краси й шанувальників незрівнянного очарування Тласкали. Дні Ельвіри були наповнені радістю від учорашніх успіхів і приготуваннями до завтрашніх. Заплющивши очі, вона летіла в прірву розваг всілякого роду. Я хотів затримати її, але марно: я й сам відчував, що мене підштовхують, але в протилежному напрямку й чимдалі від уквітчаних стежок, якими ступала моя дружина.
Я тоді якраз наближався до свого тридцятиліття. Я був у тому віці, коли почуття зберігають усю свіжість молодості, а пристрасті перебувають у повному розквіті чоловічої сили. Моє кохання, яке зародилося біля колиски Ельвіри, ні на мить не покинуло світу дитячих уявлень, розум же моєї дружини, випестуваний шаленствами любовних романів, не мав можливості дозріти. Мій розум хоч і не набагато випереджав її, однак розвинувся вже настільки, аби ясно бачити, як уявлення Ельвіри кружляють довкола дрібниць, суєтних дурничок, часом навіть якихось пліток, одне слово, у тому тісному колі, в якому жінку частіше утримує слабкість характеру, ніж розуму. Винятки тут трапляються рідко; я навіть думав, що їх зовсім немає, але переконався, що це не так, коли краще пізнав Тласкалу.
Ані ревнощі, ані суперництво не мали доступу до її серця. Усі абсолютно жінки могли однаково розраховувати на її прихильність, і та, котра приносила своїй статі найбільшу славу — чи то красою, привабливістю, чи почуттями, — та пробуджувала в ній найбільший інтерес. Вона була б рада бачити всіх жінок навколо себе, заслужити їхню довіру й завоювати їхню дружбу. Про чоловіків вона говорила нечасто і з великою стриманістю, хіба що йшлося про те, аби похвалити якийсь шляхетний вчинок. Тоді вона висловлювала своє захоплення щиро й навіть палко. Зрештою, найохочіше вона розмовляла на загальні темі, а пожвавлювалася тільки тоді, коли говорила про благополуччя Мексики й запевнення щастя її жителям. Це була її улюблена тема, до якої вона зверталася, коли тільки мала можливість.
Багатьох людей їхня доля, а також характер примушують жити, корячись тій статі, яка повинна повелівати, коли не може коритися. Я, без сумніву, належу саме до таких людей. Я був покірним поклонником Ельвіри, потім її поступливим чоловіком, але вона сама послабила мою прив’язаність, не надаючи їй, схоже, надто великого значення.
Бали й маскаради йшли одні за другими, і світські, так би мовити, обов’язки прив’язували мене до особи Тласкали. Правду кажучи, серце ще більше мене до неї прив’язувало, і першою зміною, яку я в собі помітив, був політ моєї думки й підйом духу. Напрям моїх думок набрав більшої визначеності, воля — стійкості. Я відчував потребу втілити свої почуття в конкретну дію і хотів мати вплив на долі моїх ближніх.
Я попросив посаду й отримав її. Посада, довірена мені, віддавала під мою владу кілька провінцій; я побачив, що тубільці були гноблені іспанцями, й виступив на їх захист. Проти мене піднялися потужні супротивники, я потрапив у неласку міністерства, двір почав мені погрожувати; я відважно їм протистояв. Мексиканці любили мене, іспанці поважали, але найбільше тішила мене прихильність, яку я збудив у серці коханої жінки. Щоправда, Тласкала ставилася до мене з такою самою, а може, й ще більшою стриманістю, але її погляд шукав моїх очей, зупинявся на них із симпатією, а відвертався з неспокоєм. Вона мало говорила зі мною, не згадувала про те, що я робив для мексиканців, але щоразу, коли вона до мене зверталася, голос її тремтів, слова тіснилися в грудях, так що найзвичайнісінька розмова проходила в тоні зростаючої приязні. Тласкала думала, що знайшла в мені душу, схожу на свою. Вона помилялася, це її власна душа перелилася в мою, надихала мене й вела дорогою дії. Я й сам був охоплений ілюзіями щодо сили свого характеру. Мої думки набрали вигляду роздумів, уявлення про щастя Америки перетворилися в зухвалі плани, навіть розваги набирали геройського забарвлення. Я полював у лісах на яґуарів і пум і вступав у поєдинки з цими хижаками. Найчастіше, однак, я мандрував далекими каньйонами, і луна була єдиним повірником кохання, про яке я не смів розказати жінці, котру кохав потайки.
Тласкала розгадала мене, я також думав, що для мене спалахнув пломінчик надії, і ми легко могли зрадити себе в очах проникливого загалу. На щастя, ми уникли загальної уваги. У віце-короля з’явилися певні важливі справи, що поклали край низці розваг, яким він, а за ним і вся Мексика палко віддавалися. Ми тоді почали жити спокійнішим життям. Тласкала повернулася в свій дім, який вона мала на північ від озера. Я спершу почав досить часто навідувати її, потім вже приходив щодня. Я не можу пояснити вам характеру наших відносин. З мого боку це межувало з якимось фанатизмом, з її боку неначе палав святий вогонь, який вона підтримувала охоче і зосереджено.
Взаємне визнання почуттів от-от мало зірватися з наших губ, але ми не сміли його вимовити. Цей стан зачаровував, п’янив нас, і ми боялися якимось чином його змінити.