Страница 104 из 158
Ти бачиш звідси цю прекрасну пару. Молодий сидить на чудовому скакуні, наречена ж — у паланкіні, яку король Борнео подарував багато років тому покійному віце-королю де Пенья Велесу.
Зате про дівчину в лектиці, з якої священик виганяє дияволів, мені, сеньйоре, так само, як і тобі, нічого не відомо. Учора вранці я з цікавості підійшов до якоїсь шибениці, що стояла біля дороги. Там я й знайшов цю молоду дівчину, яка лежала між двома повішениками, тож я покликав усіх інших, щоб показати їм таку дивовижу. Граф, мій пан, побачивши, що молода дівчина ще дихає, наказав віднести її на місце нашої ночівлі, вирішив навіть затриматися там ще на один день, щоб можна було краще доглядати за хворою. Незнайомка й справді заслуговує на всі ці старання, бо вона надзвичайно гарна. Сьогодні наважилися перенести її в лектику, але бідолашна весь час слабшає і втрачає притомність.
Дворянин, який іде слідом за лектикою — це дон Альваро Маса Ґордо, головний кухар, а радше управитель графського двору. Обіч нього крокують паштетник Лемада й кондитер Лечо.
— Дякую тобі, сеньйоре, — сказав я, — ти говориш мені значно більше, ніж я хотів почути.
— Нарешті, — додав він, — тим, котрий замикає процесію і має честь говорити з тобою, є дон Ґонсальво де Ієрро Санґре, перуанський дворянин, який походить від Пісарро і Альмаґро і є спадкоємцем їх доблесті.
Я подякував знатному перуанцю й приєднався до своїх супутників, яким переказав усе, про що дізнався. Ми повернулися до табору й розповіли ватажку циган, що зустріли його малого Лонсето й доньку тієї прекрасної Ельвіри, місце якої він займав колись біля віце-короля. Циган відповів, що вже віддавна знає про те, що вони мали намір покинути Америку: минулого місяця вони зійшли на берег у Кадиксі, звідти виїхали тиждень тому й провели дві ночі на березі Ґвадалквівіру, недалеко від шибениці братів Зото, де знайшли молоду дівчину, що лежала між двома повішениками. Потім він додав:
— Мені здається, що ця молода дівчина не має ніякого зв’язку з Ґомелесами; я, в кожному разі, зовсім її не знаю.
— Як це, — здивовано вигукнув я, — ця дівчина не є знаряддям Ґомелесів, а її знайшли під шибеницею? Невже витівки пекельних духів — це все правда?
— Хто знає, може, ти й не помиляєшся, — відповів циган.
— Обов’язково треба би, — сказала Ребека, — затримати тут на кілька днів цих мандрівників.
— Я вже думав про це, — відповів циган, — і накажу цієї ж ночі вкрасти в них половину їхніх лам.
День сорок перший
Такий спосіб затримати подорожніх здався мені трошки дивним, я хотів навіть запропонувати ватажкові певні зауваження щодо цього, але циган зі сходом сонця наказав згорнути табір, і по голосу його я здогадався, що мої поради ні до чого б не привели.
На цей раз ми від’їхали тільки на кілька верст, до місця, де колись давно мав відбутися землетрус, бо ми побачили величезну скелю, майже розколоту надвоє. Ми пообідали, після чого кожен пішов до свого намету.
Під вечір я подався до ватажка, бо почув у його наметі надзвичайний ґвалт. Там я застав двох американців і нащадка Пісарро, який з нахабною пихатістю домагався, щоб йому віддали лам. Ватажок терпляче слухав його, і ця покірність так роззухвалила сеньйора де Ієрро Санґре, що він став кричати ще голосніше, щедро обзиваючи цигана негідником, злодієм, розбійником і тому подібним. Тоді ватажок голосно свиснув, і намет потихеньку став заповнюватись озброєними циганами. У міру того, як їх ставало чимраз більше, сеньйор де Ієрро Санґре дедалі більше вгамовувався і нарешті почав так труситися, що ледь можна було почути, що він говорить. Ватажок, побачивши, що той заспокоївся, приязно простягнув йому руку й сказав:
— Пробач, хоробрий перуанцю, обставини свідчать проти мене, і я розумію твій слушний гнів, але піди, будь добрий, до маркіза Торреса Ровельяса й запитай його, чи не пам’ятає він такої собі сеньйори Даланоси, племінник якої, спонукуваний самою лише ґречністю, погодився стати віце-королевою Мексики замість сеньйорити Ровельяс. Якщо він не забув про це, попроси його, щоб він зробив нам честь і прийшов до нас у гості.
Дон Ґонсальво де Ієрро Санґре, щасливий тим, що ситуація, яка починала сильно його непокоїти, так вдало завершилася, пообіцяв якнайретельніше виконати дане йому доручення. Коли він пішов, циган звернувся до мене:
— Колись давно маркіз Торрес Ровельяс захоплювався читанням романів, тому треба прийняти його в такому місці, яке б йому сподобалося.
Ми увійшли в ущелину, затінену з обох боків густими заростями, і мене вразив несподіваний ландшафт, зовсім несхожий на те, що я досі бачив. Гострі скелі — порозривані й водночас прикрашені галявинами, на яких вишукано, але без збереження симетрії були розсаджені купами квітучі кущі — оточували озеро з темно-зеленою водою, прозорою аж до самого дна. Там, де скелі доходили до води, вузькі стежки, викуті в камені, вели з однієї галявини на іншу. Де-не-де вода впливала в ґроти, схожі на ті, які прикрашали острів Каліпсо. Це були чарівні куточки, спека ніколи туди не доходила, а освіжаюча вода немовби кликала до себе перехожого. Глибоке мовчання означало, що вже віддавна жодна людина не проникала в ці місця.
— Оце, — сказав ватажок, — провінція мого маленького царства, в якій я провів кілька років життя — якщо не найщасливіших, то принаймні найменш бурхливих. Але вже незабаром прийдуть, мабуть, обидва американці, тож подивимося, чи нема тут якогось куточка, де б ми могли на них почекати.
Після цих слів ми увійшли в одну з найпривабливіших печер, де до нас приєдналися Ребека, її брат і Веласкес. Невдовзі ми побачили обох стариганів, які наближалися до нас.
— Невже й справді, — сказав один з них, — я через стільки років знову зустрічаю людину, яка в моїй молодості зробила мені таку значну послугу? Я часто розпитував про тебе, навіть сповіщав тобі про себе, ще коли ти був з кавалером Толедо, але потім…
— Саме так, — перервав його ватажок, — потім мене було важче знайти; але сьогодні, коли ми знову разом, я сподіваюся, сеньйоре, що ти зробиш мені честь і проведеш у цих місцях кілька днів. Гадаю, що після такої втомливої подорожі відпочинок не буде зайвим.
— Це справді чарівне місце, — сказав маркіз.
— Таким воно принаймні вважається, — відповів циган. — За панування арабів це місце називали Іфрит-хамам, тобто Диявольська лазня, а тепер воно носить назву Ла-Фріта. Жителі Сьєрра-Морени бояться сюди приходити й вечорами розповідають одне одному про незвичайні речі, які тут діються. Я не маю наміру з’ясовувати їм, що вони помиляються, тому просив би, щоби більша частина ваших людей залишалися в долині, там де я розбив свій табір.
— Дорогий друже, — відповів маркіз, — дозволь тільки, щоб був зроблений виняток для моєї доньки й мого майбутнього зятя.
Замість відповіді ватажок низько вклонився й послав своїх людей, щоб привели родину й кількох слуг маркіза.
Поки циган показував своїм гостям долину, Веласкес підняв якийсь камінчик, уважно оглянув його й сказав:
— Немає сумніву, що в будь-якій нашій скловарній печі можна б розтопити цей камінчик на звичайному вогні, не додаючи ніяких інших речовин. Ми з вами знаходимося в кратері погаслого вулкану. Він має форму перевернутого конуса; якби ми знали довжину стіни, то можна було б вирахувати його глибину й визначити силу, потрібну, щоб його видовбати. Над цим варто добре подумати.
Веласкес роздумував якийсь час, дістав свої таблички, почав щось писати на них, після чого додав:
— Мій батько мав дуже вірне уявлення про вулкани. На його думку, вибухова сила, яка виникає в кратері вулкану, перевищує сили, які ми приписуємо чи то водяній парі, чи то пороху, і з цього робив висновок, що люди пізнають колись такі рідини, дія яких з’ясує їм більшу частину явищ природи.
— Отже, ти думаєш, сеньйоре герцоґ, — сказала Ребека, — що це озеро є наслідком виверження вулкану?
— І не інакше, — відповів Веласкес, — характер каменів і форма озера достатнім чином підтверджують це. Виходячи з гаданої величини предметів, які я бачу на протилежному березі, діаметр озера становить близько трьохсот сажнів; оскільки ж кут нахилу стіни конуса становить більш-менш сімдесят футів, то можемо припустити, що епіцентр знаходився на глибині 413 сажнів. Це означає, що вулкан викинув дев’ять мільйонів сімсот тридцять чотири тисячі чотириста п’ятдесят п’ять квадратних сажнів породи. А я вже сказав, що відомі нам сили природи, поєднані в якій завгодно кількості, не були б спроможні домогтися подібних наслідків.