Страница 46 из 54
Чонкін у відповідь поплескав її по спині.
— Гаразд уже, ти поспи, а вдосвіта на годинку підміниш мене.
Він узяв у Нюри гвинтівку, сів на табуретку, прихилився спиною до одвірка. Нюра, не роздягаючись, лягла обличчям до стіни і невдовзі заснула. Було тихо. Тільки лейтенант повискував уві сні, як цуценя, і гучно цмокав губами. Сіра міль кружляла над лампою, то б’ючись об скло, то відлітаючи. Було душно, вогко, і невдовзі за вікном посипався, зашарудів по листю, по даху дощ.
Аби не заснути, Чонкін сходив у куток до відра, зачерпнув долонею води і змочив собі обличчя. Начебто полегшало. Але тільки-но всівся на своє місце, як знову стало хилити в сон. Він затискав гвинтівку коліньми й руками, але пальці самі по собі розтулялися, і доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не впасти з табуретки. Кілька разів спохоплювався він в останній момент і пильно витріщав очі, але все було тихо, спокійно, тільки дощ шарудів за вікном і десь під стелею наполегливо гризла дерево миша.
Нарешті Чонкін стомився боротися сам із собою, загородив двері столом, поклав на нього голову і відключився. Але спав неспокійно. Йому снилися Кузьма Гладишев, голова Голубєв, Великий Віз і п’яний Жан-Жак Руссо, котрий від баби Дуні задкував рачки. Чонкін розумів, що Руссо його полонений і що він збирається втекти.
— Стій! — наказав йому Чонкін. — Ти куди?
— Назад! — хрипко сказав Жан-Жак. — Назад до природи, — і поповз далі в кущі.
— Стій! — вигукнув Чонкін, хапаючи Руссо за слизькі лікті. — Стій! Стрілятиму!
Відтак він здивувався, що не чує свого голосу, і злякався. Але Жан-Жак сам його злякався. Він раптом жалібно скривив лице і заскиглив, заговорив вередливим голосом, ніби дитина:
— Надвір хочу! Надвір хочу! Надвір хочу!
Чонкін розплющив очі. Жан-Жак звівся на ноги і перетворився на капітана Милягу. Капітан через стіл термосив Чонкіна двома зв’язаними руками і наполегливо вимагав:
— Чуєш, ти, тварюко, прокинься! Надвір хочу!
Чонкін сторопіло дивився на свого розлюченого полоненого і не міг збагнути, вві сні він бачить це чи насправді. Потім зрозумів, що насправді, стріпнувся, неохоче підвівся — відсунув стіл, зняв із гвіздка нашийник і пробуркотів:
— Усе надвір та надвір. Дня вам мало. Підставляй шию.
Капітан нахилився. Чонкін затягнув нашийника на три дірки, так щоб не душило, але й було досить туго, відтак посмикав, перевіряючи міцність мотузки, і відпустив:
— Йди, та швидше. Вільний кінець мотузки намотав на руку і замислився.
Думки його були прості. Дивлячись на муху, що повзла по стелі, він міркував: ось повзе муха. Дивлячись на лампу, думав: он горить лампа. Задрімав. Знову снився Жан-Жак Руссо, який пасся на городі в Гладишева. Чонкін загукав Гладишеву:
— Гей, чуєш, так це ж не корова, це ж Жан-Жак весь шдос твій пожер.
А Гладишев зловісно посміхнувся і, піднявши капелюха, сказав:
— Ти за шдос не бійся, а поглянь краще: він одв’язався і зараз утече.
Чонкін з переляку прокинувся. Усе було тихо. Хропів Свинцов, горіла лампа, муха повзла в зворотному напрямку. Чонкін злегка смикнув мотузку. Капітан був усе ще там. «Запор у нього, чи що?» — подумав Чонкін, заплющуючи очі.
Жан-Жак кудись щез. Молода жінка тягла з річки кошик білизни. Вона йшла і посміхалася такою світлою усмішкою, що Чонкін мимоволі теж заусміхався. І не здивувався, коли вона, поставивши кошика на землю, взяла його на руки легко, мов пушинку, і стала погойдувати, наспівуючи:
— Ти хто? — запитав Чонкін.
— Чи ж не впізнав? — посміхнулася жінка. — Я твоя мати.
— Мамо, — потягнувся до неї Чонкін руками, намагаючись обхопити її шию.
Але тут з-за кущів вискочили якісь люди в сірих гімнастерках. Серед них Чонкін упізнав Свинцова, лейтенанта Філіпова і капітана Милягу. Капітан простягнув до Чонкіна руки.
— Ось він! Ось він! — заволав Миляга, і обличчя його спотворилося в жахливій усмішці.
Притискуючи до грудей сина, мати закричала не своїм голосом. Чонкін теж хотів закричати, але не зміг і прокинувся. Ошелешено дивився довкола себе.
Усе було тихо. Тремтливим вогнем горіла лампа з прикрученим ґнотом. Спали на підлозі полонені. Спала на ліжку, одвернувшись до стіни, Нюра.
Чонкін поглянув на годинника, годинник стояв. Він не знав, скільки часу спав, але йому здалося, що спав він доволі довго. Однак капітан Миляга все ще був там, у нужнику, про що свідчила намотана на руку Чонкіна мотузка.
— Годі там розсиджуватися, — сказав Чонкін наче сам до себе і посмикав за мотузку, даючи зрозуміти, що справді годі. По тому він виждав хвилю, достатню, на його думку, щоб підсмикати штани, і знову поторгав за мотузку. З того кінця ніхто не озивався. Тоді Чонкін піднатужився і потяг за мотузку сильніше. Тепер вона подавалася, хоча й помалу.
— Давай, давай, нічого впиратися, — бурмотів Чонкін, перехоплюючи мотузку щораз далі й далі. Ось у коридорі вже почулися кроки. Але вони не нагадували м’яку ходу капітана Миляги. Кроки були часті й дрібні, наче хтось вицокував підборами.
Страшний здогад зблиснув у голові Чонкіна. Він щосили рвонув на себе мотузку. Двері відчинилися, і в хату з виразом здивування на морді ввалився заспаний, геть замащений гноєм кабан Борко.
Вибравшись на волю, капітан Миляга відчув сильне хвилювання і цілковитий розлад усього організму. Серце в грудях калатало, збивалося з ритму, руки тремтіли, а ноги й геть не слухалися, і капітан не бачив ніякого сенсу в своїй втечі. Там, у хаті, було тепло і більш-менш затишно, а тут дощ, холод, суцільна темрява, і невідомо, куди бігти й навіщо.
Він не відчував хвилювання, коли перепилював мотузку поміченою ще вдень косою, холоднокровно надів нашийника на кабана, хоча той і опирався. Ворота до хліва були замкнені ззовні, але капітан знайшов дірку під самою покрівлею і насилу проліз крізь неї, розірвавши на плечі гімнастерку. А тепер він не знав, заради чого це робив. Було темно, мрячив дощ, холодні краплі, скочуючись по даху, потрапляли за комір і повільно повзли по спині. Капітан не звертав на це уваги, він стояв, притулившись потилицею до рубленої стіни, і плакав.
Якби хтось підійшов і запитав: «Дядьку, чого ти плачеш?» — він не зміг би відповісти. Від радості, що опинився на волі? Але радості не було. Від люті? Від бажання помститися? Зараз не було в ньому ні того, ні іншого. Була цілковита байдужість до своєї долі і відчуття безпорадності та марноти будь-яких зусиль. Таких почуттів капітан Миляга досі не знав, він не рухався з місця, ризикуючи, що Чонкін зараз спохопиться, і плакав, не розуміючи себе. Може, це була звичайна істерика після всього, що капітану довелося пережити останнім часом.
Раптом він здригнувся. Йому здалося, що він у дворі не сам. Удивившись у темряву, він розгледів обриси якоїсь дивної істоти чи предмета великих розмірів. Він не одразу збагнув, що це всього лише літак, той самий, через який і завертілася уся веремія. А коли зрозумів, трохи заспокоївся і, заспокоївшись, почав міркувати.
Літак стояв на краю городу хвостом до хати. Отже, місто Долгов розташоване приблизно з того боку, куди дивиться праве крило літака. Значить, бігти треба в тому напрямку. А навіщо йому потрібен цей Долгов, коли там з його Установи не лишилося нікого, крім секретарки Капи? Отже, треба йти просто в область до Лужина, начальника обласного управління. А що сказати? Сказати, що один солдат із гвинтівкою зразка тисяча вісімсот дев’яносто першого дріб тридцятого року заарештував увесь особовий склад райвідділу? На сьогодні військовий трибунал і розстріл забезпечені. Хоча, коли тверезо зважити всі обставини, можна й викрутитися. Тим паче, що за Лужиним Миляга дещо знав. Зокрема, щодо походження обласного начальника. Може, сам він уже й забув, що батько його до революції в сусідній губернії був поліцмейстером, але Миляга не забув і про всяк випадок тримав що обставину в голові. Ось чому в Миляги була надія, що Лужин не захоче доводити справу до трибуналу. Тим наче, що в конфузі, який трапився, винен, по суті, лейтенант Філіпов. Ну що ж, з Філіповим доведеться попрощатися, хоча, звичайно, і шкода трохи хлопця. Щодо Чонкіна, то він, Миляга, займеться ним особисто.