Страница 45 из 54
— Так мені хоч би дивізією, — хвальковито підтримав Чонкін. Тримаючись однією рукою за поруччя, він відливав, не сходячи з ґанку.
— Ну, щодо дивізії це ти занадто, — облишивши спроби намацати замок, голова став поряд із Чонкіним і теж почав відливати.
— Ну, так полком, — збавив Чонкін, застібуючись. Раптом під його ногами опинилася сходинка, яку він не помітив, і він з гуркотом покотився з ґанку.
Голова стояв на ґанкові і, тримаючись за поруччя, чекав, коли Чонкін підведеться. Чонкін не підводився.
— Іване, — голосно сказав Голубєв у темряву.
Ніякої відповіді. Щоб не беркицьнутись, голова ліг на живіт і сповз уперед ногами з ґанку. Потім він повзав рачки, мацаючи по росяній траві руками, доки не наткнувся на Чонкіна. Чонкін лежав на спині, широко розкинувши руки, і безтурботно сопів. Голубєв заліз на нього і ліг поперек.
— Іване, — покликав він.
— Га? — Чонкін поворушився.
— Живий? — запитав голова.
— Не знаю, — сказав Чонкін. — А що це на мені лежить?
— Певне, я лежу, — сказав Голубєв, трохи подумавши.
— А ти хто?
— Я? — голова хотів образитися, але, напружуючи пам’ять, подумав, що він, власне кажучи, й сам до ладу не знає, хто він такий. Насилу все ж таки пригадав: — Голубєв я, Іван Тимофійович.
— А що це на мені лежить?
— Так я ж і лежу, — Голубєв починав сердитись.
— А злізти можеш? — поцікавився Чонкін.
— Злізти? — Голубєв спробував підвестися на чотирьох, але руки підігнулися, і він знову впав на Чонкіна.
— Пожди, — сказав голова. — Я зараз буду вставати, а ти впирайся в мене ногами. Та не в пику сунь ноги, дідько б тебе взяв, у груди. Ну от.
Нарешті Чонкіну вдалося його все ж таки зіпхнути. Тепер вони лежали поряд.
— Іване, — покликав Голубєв після нетривалої мовчанки.
— Га?
— Пішли, чи що?
— Пішли.
Іван зіп’явся на ноги, але, протримавшись недовго, впав.
— А ти отак іди, — сказав Іван Тимофійович, знову стаючи на чотири. Чонкін учинив так само, і друзі подалися в невідомому напрямку.
— Ну як? — трохи згодом запитав голова.
— Добре, — відповів Чонкін.
— Так навіть краще, — впевнено сказав голова. — Коли й упадеш, не заб’єшся. Жан-Жак Руссо казав, що людина повинна стати рачки і йти назад, до природи.
— А хто цей Жан-Жак? — запитав Чонкін, з натугою вимовляючи дивне ім’я.
— А біс його знає, — мовив голова. — Якийсь француз. Тут він набрав повні груди повітря і заспівав:
Чонкін підхопив:
— Іване, — спохопився раптом голова.
— Що?
— А контору я замкнув чи ні?
— А дідько тебе знає, — недбало відповів Іван.
— Ходімо назад.
— Ходімо.
Рачкувати було добре, хоч від роси мерзли трохи руки і промокли штани на колінах.
— Іване!
— Га?
— Гайда іще заспіваємо.
— Гайда, — сказав Чонкін і затягнув єдину відому йому пісню:
Голова підхопив:
Чонкін розпочав наступний куплет:
Але враз йому спало на думку таке, що зупинило його.
— Чуєш, — запитав він голову, — а ти не боїшся?
— Кого?
— Моїх рештантів.
— А чого мені їх боятися? — розперезався голова. — Я все одно на фронт іду. Я їх…
Тут Іван Тимофійович ужив дієслово недоконаного виду, з якого іноземець, котрий не знає тонкощів нашої мови, міг би зрозуміти, що голова Голубєв перебував з працівниками Установи в інтимних стосунках.
Чонкін був не іноземець, він збагнув, що Голубєв висловився в переносному значенні. Голова перерахував ще деякі державні, партійні і громадські організації, а також ряд окремих керівних товаришів, з якими в переносному значенні він теж був у інтимних стосунках.
— Іване! — згадав раптом голова.
— Га?
— А куди це ми йдемо?
— Здається, в контору, — невпевнено відповів Чонкін.
— А де вона?
— А біс її знає.
— Чекай, ми, здається, заблукали. Треба визначити напрямок.
Голова перекинувся на спину і став шукати в небі Полярну зорю.
— На дідька вона тобі? — запитав Чонкін.
— Не заважай, — сказав Іван Тимофійович. — Спершу знаходимо Великий Віз. А від нього два вершки до Полярної зорі. Де Полярна зоря, там і північ.
— А контора на півночі? — запитав Чонкін.
— Не заважай, — голова лежав на спині.
Зірки подекуди були закриті хмарами, а решта подвоювались і потроювались, і їх все одно було багато, і, коли зважати на них, північ знаходилася в усіх напрямках, що голову цілком влаштовувало, бо давало можливість повзти в будь-який бік.
Доки він знову ставав рачки, Чонкін значно просунувся вперед і несподівано вперся лобом у щось тверде. Помацав перед собою руками.
Це було колесо машини, тієї, якою сірі приїхали його заарештовувати. Отже, й контора мусить бути поряд. Так воно і є. Обігнувши машину, Чонкін проповз ще трохи і незабаром наткнувся па стіну, що туманно біліла в пітьмі.
— Тимофійовичу, здається, контора, — покликав Чонкін. Підповз голова. Провів долонею по шкарубкій стіні.
— От, бачив, — сказав він задоволено. — А ти ще питаєш, навіщо Полярна зоря. Тепер шукай, тут десь має бути й засув.
Деякий час мацали по стіні, то натикаючись один на одного, то розповзаючись урізнобіч, і раптом Чонкін здогадався:
— Чуєш, Тимофійовичу, а взагалі засув має бути там, де двері, а двері там, де ґанок.
Голова помізкував і погодився з доказом Чонкіна.
Не для того щоб покепкувати над п’яною людиною зайвий раз, а тільки заради істини, треба повідомити, що, навіть знайшовши двері, Чонкін і голова довго не могли з ними впоратися. Засув, мов живий, виривався з рук і щоразу боляче вдаряв голову по коліну так, що тверезий давно зостався б без ноги, але п’яного, як відомо, все ж Бог трохи оберігає.
Назад рушили нарізно. Залишається загадкою, як Чонкін знайшов дорогу додому, можна тільки думати, що за час рачкування він потроху все ж таки протверезів.
Увіходячи в хвіртку, Чонкін почув за городами притишену чоловічу розмову і помітив вогник цигарки.
— Гей, хто там? — гукнув Чонкін.
Вогник зник. Чонкін стояв, напружуючи слух і зір, але тепер нічого не було чути, нічого не було видно.
«Певне, примарилося на п’яну голову», — заспокоїв себе Чонкін і увійшов до хати.
Гніт дванадцятилінійної лампи було прикручено майже зовсім, тільки маленький язичок полум’я кидав своє немічне світло по кімнаті.
Нюра з гвинтівкою, затиснутою між коліньми, сиділа на табуретці біля дверей. Полонені, напрацювавшись за день, спали покотом на підлозі.
— І де був? — запитала Нюра сердито, але пошепки, щоб не розбудити сплячих.
— Де був, там уже нема, — відповів Чонкін і вхопився за одвірок, щоб не впасти.
— Ох і набрався! — охнула Нюра.
— Набрався, — дурнувато посміхаючись, кивнув Чонкін. — Як же ж не хильнути. Завтра, Нюрко, кидають нас на нову ділянку.
— Та ти що! — сказала Нюра.
Двома пальцями вільної руки Чонкін дістав з кишені гімнастерки записку голови про додаткову видачу продуктів і простягнув Нюрі. Нюра піднесла записку до лампи і, ворушачи губами, вдумалася в зміст.
— Лягай, відпочинь трохи, а то ж не спавши, — сказала вона, надаючи своєму голосу ласкавої інтонації.