Страница 44 из 54
Голова безнадійно трусонув головою і одним ковтком вихилив півсклянки самогону. Чонкін зробив те саме. Зараз розмова дійшла до найвигіднішої для Чонкіна точки. Треба було не проґавити момент.
— Раз у тебе таке нещастя, — недбало сказав Чонкін, — можу допомогти.
— Та як ти мені можеш допомогти?
— Можу, — наполягав Чонкін, наповнюючи склянки. — На от, сьорбни. Хочеш, завтра вранці вижену на поле своїх арештантів, вони тобі весь твій колгосп перекопають.
Голова здригнувся. Посунув свою склянку ближче до Чонкіна, сам відсунувся. Трусонув головою і вп’явся в Чонкіна довгим незмигним поглядом. Чонкін посміхався.
— Ти що? — зляканим голосом сказав Голубєв. — Ти що це надумав?
— Як хочеш, — Чонкін стенув плечима. — Я хотів, як тобі краще. Ти побачив би, які пики. Та коли їх примусити працювати, вони тобі гори зрушать.
— Ні, Ваню, — засмучено мовив голова, — не можу я на це пристати. Скажу тобі як комуніст, я їх боюся.
— Господи, та чого ж їх боятися? — сплеснув руками Чонкін. — Ти тільки дай мені рівне поле, щоб я усіх їх бачив і міг вартувати. Та, коли не хочеш, я з ними в будь-який інший колгосп піду. Нас тепер кожен прийме, та ще й спасибі скаже. Адже я в тебе ніяких трудоднів не прошу, а тільки харчування тричі на день, та й годі.
Перший переляк поминув. Голубєв замислився. Правду кажучи, пропозиція була спокуслива, але голова все ще вагався.
— Класики марксизму, — вимовив він невпевнено, — кажуть, що від рабської праці великого зиску немає. Але якщо говорити по совісті, Ваню, нам і од малого зиску відмахуватися не доводиться. А тому давай вип’ємо іще.
Трохи згодом Чонкін вийшов од голови, злегка похитуючись від горілки й доброго настрою. У лівій кишені його гімнастерки лежав аркуш паперу, на якому п’яним нерівним почерком було написано: «Бригадиру тов. Шикалову! Зарахувати на тимчасову роботу ланку тов. Чонкіна. Оформити як шефів». У тій самій кишені лежав і інший папірець — розпорядження про видачу ланці Чонкіна у вигляді авансу продуктів на тиждень уперед.
Прокинувшись наступного ранку з хворою головою, Іван Тимофійович Голубєв невиразно пригадав окремі деталі вчорашнього вечора і сам собі не повірив. «Цього не може бути, — сказав він самому собі. — Я чоловік, звичайно, пропащий, але такого вчинити не міг, це мені просто приснилося чи примарилося на п’яну голову».
Але, хоч як би там було, на роботу він усе ж не вийшов, пославшись на недугу, і вирядив до контори дружину розвідати, що там відбувається. Дружина невдовзі повернулася і передала слова Шикалова, що все йде, як було намічено, і ланці Чонкіна виділено фронт робіт. Голова подумки застогнав, але повідомлення було передано в такій формі, що видалося йому цілком природним (а чому б і ні?). Урешті-решт він трохи заспокоївся, одягся, поснідав, пішов на стайню, взяв коня і верхи подався поглянути, що відбувається. Ланка Чонкіна (голова тепер саме так її називав) в повному складі трудилася на великому картопляному полі. Четверо копали картоплю, двоє навантажували мішки і ще двоє (капітан Миляга і лейтенант Філіпов) відтягували мішки до дороги і тут спорожняли. Чонкін з гвинтівкою на колінах спокійненько сидів на покинутій при дорозі старій сівалці і ліниво стежив за роботою, час від часу струшуючи маленькою своєю головою, щоб не заснути.
Побачивши голову, Чонкін привітно помахав рукою, але Іван Тимофійович проїхав мимо, наче не помітивши круг себе нічого.
Труд облагороджує людину. Правда, дивлячись яку. Полонені Чонкіна сприйняли зміну своєї долі по-різному. Деякі байдуже, вважаючи, що всіляка робота добра. Деякі навіть були раді: працювати на повітрі все ж приємніше, ніж гибіти в жаркій, повній блощиць хаті. Лейтенант Філіпов терпів злигодні стійко, але нарікав на порушення Чонкіним міжнародних законів про поводження з полоненими («Командний склад, — казав лейтенант, — не можна залучати до фізичної праці»).
Найнесподіваніший вплив справило все це на Свинцова. Раптом допавшись до простої, знайомої йому з дитинства селянської праці, він відчув непоясниму насолоду. Працював він більше за всіх, працював до знемоги. Він копав картоплю, насипав у мішки, відтягував до дороги і не міг удовольнитися. Після вечері стелив на підлозі шинелю і спав як убитий, проте вранці схоплювався раніше від усіх і нетерпляче чекав нового виходу в поле.
Капітан Миляга спершу був навіть задоволений, що справа повернулася на таке: вже тепер Чонкін на всі сто відсотків заробив собі кулю. У своїх мріях капітан часто уявляв собі, як він влаштовує Чонкіну допит з тортурами, при цьому тонкі губи капітана розтягувалися у мстивій усмішці. Але в останні дні капітан раптом страшенно сполошився. Він почувався так, як Чонкін у перший день війни, коли впевнився, що нікому не потрібен. Але Чонкін ніколи не вважав себе обранцем, чого ніяк не можна було сказати про капітана Милягу. І той факт, що за довгий час нікого не прислали їх виручати, вельми хвилював капітана. Що ж могло статися? Може, місто Долгов уже захопили німці? Може, Установу вже давно ліквідовано? Може, завдання використати Установу на трудовому фронті дано Чонкіну згори? На свої нескінченні «може» Миляга шукав і не знаходив відповіді. І одного чудового дня у винахідливій голові капітана визріло рішення: треба тікати. Тікати будь-що. І капітан почав придивлятися до Чонкіна, вивчаючи його звички і нахили, бо, перш ніж перемогти ворога, треба його вивчити. Капітан спостерігав за довколишньою місцевістю, але місцевість була рівною, бігти, не ризикуючи бути застреленим, важко, а ризикувати капітан поки не хотів. У голові його визрівав інший, сміливіший за задумом план.
Хоча наука і стверджує, що рабська праця себе не виправдовує, практика використання працівників Установи в колгоспі «Червоний колос» показала інше. У районні організації стали надходити зведення про збирання картоплі, в яких значилися такі цифри, що навіть Борисов розхвилювався і зателефонував Голубєву сказати, аби брехав, та знав міру. На це Голубєв відповів, що він свою державу дурити не збирається і документи відображають тільки те, що є насправді. Прибулий за дорученням Борисова інструктор райкому Чмихалов повернувся в район з підтвердженням, що в зведеннях сама лише правда, він на власні очі бачив бурти картоплі, відповідні отриманим зведенням. Як повідомили йому в колгоспі, подібна продуктивність досягнута за рахунок повного використання людських резервів. Урешті-решт у районі повірили і звеліли газеті дати статтю, яка б узагальнювала досвід передового господарства. Господарство ставили за приклад іншим, кажучи: «Чому Голубєв може, а ви не можете?» Уже й до області докотилися вісті про колгосп, керований головою Голубєвим, уже й у Москві хтось згадав Голубєва в якійсь доповіді.
Невдовзі Голубєв дізнався, що в якійсь голові районного масштабу визріла ідея направити рапорт про дострокове збирання картоплі особисто товаришеві Сталіну. Іван Тимофійович зрозумів, що тепер пропав остаточно, і, запросивши до себе Чонкіна, виставив дві пляшки найміцнішого перваку.
— Ну, Ваню, — сказав він майже радісно, — оце нам із тобою капець.
— А в чім річ? — поцікавився Чонкін.
Голубєв розповів. Чонкін почухав потилицю і, сказавши, що втрачати все одно нічого, став вимагати в голови нового фронту робіт. Голова погодився і пообіцяв перекинути ланку Чонкіна на силос. Угоду було обмито, і в сутінках, покидаючи контору, обидва насилу трималися на ногах. На ґанку голова зупинився, щоб замкнути двері. Чонкін тупцював поряд.
— Ти, Ваню, людина дуже розумна, — намагаючись намацати в пітьмі засув, говорив голова, ледве володаючи язиком. — На вигляд дурень дурнем, а придивишся — розум державний. Тобі б не рядовим бути, а ротою командувати. А то й батальйоном.