Страница 43 из 54
— Що там відбувається?
— Жінка плаче, — сказав Свинцов, аж ніби з жалем поглянувши на Нюру.
— А чого вона плаче?
— Жерти хоче, — похмуро сказав Свинцов.
— Нічого, — здаючи бубнового валета, пообіцяв капітан, — скоро нагодуємо.
— Це вже так, — Свинцов відкинув карти і подався в куток.
— Ти чого? — здивувався капітан.
— Годі, — сказав Свинцов, — награвся.
Він розстелив на підлозі шинелю, ліг на спину і втупився у стелю. Останнім часом у темній душі Свинцова повільно прокидалося якесь невиразне почуття, що гнітило його й тривожило.
Почуття це називалося муками совісті, яких Свинцов, не відчувши нічого подібного досі, не міг розпізнати. (Раніше Свинцов ставився до людини, ніби до дерева: скажуть розпиляти — розпиляє, не скажуть — пальцем не зачепить.) Але, прокинувшись якось серед ночі, він раптом подумав: «Господи, та як же так могло статися, що був Свинцов звичайним, незлостивим сільським дядьком, а став душогубом?»
Якби Свинцов був освіченіший, він знайшов би пояснення свого життя в історичній доцільності, але він був чоловік темний, і сумління його, раз прокинувшись, уже не засинало. Воно гризло його і не давало спокою.
Свинцов лежав у кутку і дивився в стелю, а товариші його й далі говорили про Нюру. Єдренков сказав:
— Може, вона боїться, що ми, коли звільнимося, катуватимемо її?
— Можливо, — відповів капітан Миляга. — Але даремно вона не вірить у нашу гуманність. Ми до жінок особливих методів не застосовуємо. До тих, — додав він, подумавши, — які вперто не тримаються своїх помилок.
— Атож, — сказав Єдренков, — шкода жінку. Коли навіть не розстріляють, то десятку дадуть, не менше. А в таборі жінці важко. Начальнику дай, наглядачеві дай…
— Ось я тобі зараз дам чавуном по головешці! — з серцем сказала Нюра і підняла чавунчик.
— Ану, обережніше, — сполошився лейтенант Філіпов. — Рядовий Чонкін, накажіть їй, нехай поставить каструлю на місце. Женевська конвенція передбачає гуманне ставлення до військовополонених.
Цей лейтенант був великим законником і весь час ліз до Чонкіна зі своєю конвенцією, за якою начебто полонених слід було добре поїти, годувати, одягати і ввічливо до них ставитися. Чонкін і сам би хотів жити за нормами тієї конвенції, та не знав, до кого звернутися.
— Облиш, Нюрко, з ними зв’язуватися, — сказав він. — Чавун зіпсуєш. Потримай-но, а я зараз, — він дав Нюрі гвинтівку, а сам збігав у сіни. Повернувся зі склянкою молока і шматком чорного крихкого коржа, якого вдень спеціально для Нюри випік із Боркових висівок.
Нюра рвала того коржа зубами, а сльози текли по її щоках і падали в молоко.
Чонкін дивився на неї з жалем і думав, що треба щось робити. Мало того, що сам їй сів на шию, а тепер ще й цю ораву посадовив. Потерпить вона, потерпить, та й вижене разом з ними на вулицю! Куди тоді з ними дітися? Ще спочатку, після того як їх заарештував, Чонкін гадав, що тепер десь хтось із начальства похопиться. Коли забули про рядового бійця, то вже те, що зникла ціла районна організація, може, на когось подіє, примчать, аби розібратися, що сталося. Ні, дні минали за днями, і все було тихо, спокійно, наче ніде нічого не трапилось. Районна газета «Більшовицькі темпи», крім зведення «Радінформбюро», друкувала казна-що, а про зниклу Установу — ані мур-мур. Із чого Чонкін зробив висновок, що люди мають звичку помічати те, що в них перед очима. А те, чого немає, не помічають.
— Нюрко, — сказав Іван, прийнявши рішення, — ти їх повартуй поки що, я скоро повернуся.
— Ти куди? — здивувалася Нюра.
— Опісля дізнаєшся.
Він розправив під паском гімнастерку, витер ганчіркою черевики і вийшов з хати. У сінях прихопив вісімсотграмову флягу і рушив простісінько до баби Дуні.
Голова Голубєв сидів у своєму кабінеті і зі звичною нудьгою перебирав ділові папери. За вікном вечоріло. Від хат, дерев, тинів, людей і собак тяглися довгі тіні, навіваючи сумні думки і бажання випити, чого він не робив з учорашнього дня. Учора він їздив до району і просився на фронт. Упродовж години він доводив рудій лікарці, що плоскостопість — недостатній привід, аби гайнувати час у тилу. Він підвищував на неї голос, лестив і навіть намагався спокусити, без особливого, втім, ентузіазму. Наприкінці вона стала вже вагатися, але, засунувши йому під ребра свої довгі тонкі пальці, вжахнулася і схопилась за голову.
— Боже мій! — сказала вона. — Та у вас печінка вдвічі більша, ніж належить. П’єте?
— Трапляється іноді, — відповів їй Голубєв, позичивши очей у Сірка.
— Треба кинути, — рішуче сказала вона. — Хіба можна так занапащати власне здоров’я?
— Не можна, — погодився Голубєв.
— Це просто варварство! — вела вона далі.
— Так, справді, — підтвердив Голубєв. — Сьогодні ж кину.
— Ну гаразд, — полагіднішала вона, — через два тижні повторно пройдете комісію і, якщо райком проти не буде, їдьте.
Після цієї розмови він вирушив додому. Навпроти чайної кінь, як завше, зупинився, але він хльоснув його кінцями віжок і поїхав далі. І ось уже півтора дні не пив ні краплини.
«Так, — дивлячись у вікно, думав він вдоволено, — що-що, а сила волі у мене все-таки є». У цей час в полі зору голови з’явився Чонкін. Він ішов через майдан до контори і ніс у руках якийсь предмет, що його Іван Тимофійович одразу розпізнав досвідченим поглядом. Це була фляга. Іван Тимофійович проковтнув слину і принишк. Чонкін наблизився до контори і, гучно стукаючи черевиками, зійшов на ґанок. Голова поправив на столі папери і надав своєму обличчю офіційного виразу. У двері постукали.
— Заходьте, — сказав голова і потягся по цигарку. Чонкін увійшов, привітався і зупинився, тупцюючи біля дверей.
— Проходь, Ваню, вперед, — запросив голова, не відриваючи погляду од фляги. — Проходь, сідай.
Чонкін нерішуче підійшов до столу і сів на самісінький краєчок рипучого стільця.
— Та ти, Ваню, не соромся, — заохотив голова, — сідай нормально, усією сідницею, Ваню, сідай.
— Нічого, ми й так, — знітившись, назвав себе на «ми» Чонкін і посовався на стільці тим самим місцем, на яке так делікатно вказав голова, але далі посунутися все-таки не посмів.
Після цього в кабінеті запала тривала й виснажлива мовчанка. Голубєв дивився на відвідувача вичікувально, але Чонкін наче язика проковтнув. Нарешті він пересилив себе і розпочав.
— Ти цеє ось що… — сказав Чонкін і, почервонівши від натуги, замовк, не знаючи, як далі вести розмову.
— Зрозуміло, — сказав голова, не діждавшись продовження. — Ти, Ваню, не хвилюйся, а викладай все по черзі, чого прийшов. Запалиш? — голова підсунув до нього цигарки «Казбек» («Делі» давно не палив).
— Не хочу, — сказав Чонкін, але цигарку взяв. Він припалив її з мундштука, кинув на підлогу і розтоптав каблуком.
— Ти от що… — розпочав знову Чонкін і раптом рішуче зі стуком поставив флягу перед Голубєвим. — Пити будеш?
Голова глипнув на флягу й облизався. Недовірливо зиркнув на Чонкіна.
— А ти це по-товариському чи як хабар?
— Як хабар, — підтвердив Чонкін.
— Тоді не треба, — Іван Тимофійович обережно посунув флягу назад до Чонкіна.
— Ну, не треба, то й не треба, — легко погодився Чонкін, узяв флягу і підвівся.
— Зажди, — захвилювався голова. — А раптом у тебе таке діло, що його можна вирішити й так. Тоді випити ми зможемо не як хабар, а по-товариському. Як ти гадаєш?
Чонкін поставив флягу на стіл і підсунув до голови.
— Пий, — сказав він.
— А ти?
— Наллєш, і я вип’ю.
Через півгодини, коли вміст фляги різко зменшився, Голубєв і Чонкін були вже нерозлучними друзями, палили цигарки «Казбек» і голова щиро скаржився на свої обставини.
— Раніше, Ваню, було важко, — говорив він, — а тепер і поготів. Чоловіків забрали на фронт. Зосталися самі жінки. Звичайно, жінка теж велика сила, особливо в умовах нашої системи, однак у мене он молотобійця на фронт забрали, а жінка молот великий не підніме. Я тобі про здорову жінку кажу, а здорових жінок у селі не буває. Ця вагітна, друга годує дитя, третя, хоч дощ, хоч погідно, за поперек тримається: «Ломить, — каже, — на погоду». А вище керівництво в становище не увійде. Вимагають — усе для фронту, все для перемоги. Приїдуть і лаються. По телефону дзвонять — матом. І Борисов матом, і Ревкін матом. А з обкому подзвонять, також слова без матюків сказати не можуть. Ось я й питаю тебе, Ваню, як далі жити? Тому я й прошу відправити мене хоч на фронт, хоч у тюрму, хоч до чорта в зуби, тільки б звільнитися від цього колгоспу, нехай ним займається хтось інший, а з мене доста. Але, коли правду тобі сказать, Ваню, дуже хочеться під кінець виправити трохи становище в колгоспі, аби хоч хтось добром тебе згадав, а от не виходить.