Страница 42 из 54
На декого стаття справила сильне враження.
До речі, на той час у місті Долгові серед інших проживали двоє вельми помітних громадян. Через давність подій ніхто вже не пам’ятає їхніх імен, звань і посад. Старожили оповідають, що то були два дивакуваті суб’єкти, котрі влітку в солом’яних брилях, а взимку в сірих папахах зустрічалися на площі Колективізації і неквапно прогулювалися вулицею Поперечно-Поштамтською від площі до колгоспного ринку й назад. Під час прогулянок вони пошепки й озираючись вели бесіди на найактуальніші теми. Те, що в розпал військових дій вони перебували в Долгові, а не в діючій армії, наштовхує на думку про їхній непризовний вік.
Увечері того дня, коли вийшла газета зі статтею Неужелєва, ці мислителі, зустрівшись, як звичайно, на площі, привітали один одного легким підняттям капелюхів.
— Ну що ви на це скажете? — зразу запитав Перший Мислитель і негайно покрутив головою ліворуч, праворуч, назад і знову ліворуч і праворуч, аби упевнитися, що ніхто не стежить і не підслуховує.
Другий Мислитель не став перепитувати, на що на це. Унаслідок постійних спілкувань вони навчилися розуміти один одного з півнатяку. Другий Мислитель теж здійснив начебто ритуальне крутіння головою ліворуч, праворуч, назад і сказав:
— Ох, облиште! Треба ж їм чимось заповнювати газету.
— Ви так гадаєте? — хитро примружився Перший. — Що ж їм нема про що писати? Німці захопили Прибалтику, Білорусію, Україну, стоять поблизу Москви, в районі теж цілковите безладдя: врожай не зібрано, худоба без кормів, десь діє банда якогось Чонкіна, а районній газеті більше нема про що писати, як про пристойні манери?
— Облиште, — повторив Другий Мислитель, — якомусь лекторові спало на думку…
— Отут ви й помиляєтесь! — радісно вигукнув Перший Мислитель. Це була його коронна фраза. У кожній суперечці зі своїм співбесідником він із завмиранням серця чекав саме такого моменту, аби сказати: «Отут ви й помиляєтесь!»
— Ні в чому я не помиляюся, — невдоволено пробурмотів його співрозмовник.
— Запевняю вас, помиляєтесь. Повірте мені, я добре знаю цю систему. У них нікому нічого не спаде на думку без вказівки згори. Тут усе складніше й простіше. Вони врешті-решт зрозуміли, — Перший Мислитель крутнув головою і стишив голос, — що без повернення до колишніх цінностей ми програємо війну.
— Через те, що не цілуємо дамам ручки?
— Так, так! — закричав Перший Мислитель. — Саме через це. Ви не розумієте елементарних речей. Зараз іде війна не між двома системами, а між двома цивілізаціями. Виживе та, котра виявиться вищою.
— Ну, знаєте! — розвів руками Другий Мислитель. — Це вже занадто. Колись гунни…
— Що ви мені кажете про гуннів? Згадайте Македонського!..
І тут почалося! Гунни, Александр Македонський, війна з філістимлянами, хрестові походи, перехід через Альпи, битва при Марафоні, штурм Ізмаїла, прорив лінії Мажіно…
— Ви не розумієте! — розмахував руками Перший Мислитель. — Між Верденом і Аустерліцем велика різниця!
— А що ви до мене зі своїм Аустерліцем? Ви візьміть Трафальгар!
— Заберіть його собі!
Так дорогою від площі до ринку і назад вони просперечалися декілька годин поспіль, понижуючи і знов підвищуючи голос. До спільної думки вони не дійшли, зате подихали повітрям, що, як відомо, дає організмові велику користь. Розлучившись далеко за північ, обидва потім довго не спали, перебираючи в пам’яті деталі розмови, і кожен у цей час думав: «А ось завтра я йому скажу…»
Досить сильне враження стаття про добрі манери справила й на інших жителів міста. Стара вчителька в полемічній замітці «А чому б і ні?», віддаючи належне класовому підходу, стверджувала все ж, що цілувати руки дамам не лише можна, але й потрібно. «Це, — писала вона, — красиво, елегантно, по-лицарськи». А лицарство, за її словами, є невід’ємною рисою кожної радянської людини. З різкою відповіддю учительці в дописі «Ще чого захотіли!» виступив уславлений забійник худоби Терентій Книш. Навіщо, писав він, робочій людині цілувати руки якійсь дамі? А що, коли в неї руки не миті, чи й того гірше — короста? «Ні вже, даруйте, — писав Книш, — скажу вам з робітничою одвертістю, якщо у вас немає довідки від лікаря, я руки вам не цілуватиму». Місцевий же поет Серафим Бутилко вибухнув довгим віршем «Я комунізму ясно бачу далі», який, утім, не стосувався теми дискусії.
Підводячи підсумки дискусії, газета подякувала всім, хто взяв у ній участь, покартала вчительку і Книша за крайнощі і врешті-решт зробила висновок, що саме існування настільки різних точок зору на це питання свідчить про серйозність і своєчасність зачепленої Неужелєвим проблеми, від якої не можна відмахнутися, але й вирішити її теж непросто.
Доки газета розважала населення, керівники району, перебравши всі можливі версії, дійшли висновку, що Чонкін, найімовірніше, командир німецьких парашутистів, котрі висадилися в районі, аби дезорганізувати роботу тилу і підготувати наступ військ на цій ділянці.
Не знаючи, як бути, районне начальство кинулося до області, область, у свою чергу, звернулася до військових властей. На ліквідацію банди Чонкіна (так званого Чонкіна, як мовилося в секретних документах) було кинуто зняту з ешелону, що вирушав на фронт, стрілецьку частину.
Густішали сірі сутінки, коли полк, дотримуючись усіх правил маскування, підійшов до села Красне й оточив його. Два батальйони перекрили з двох боків дорогу, третій окопався вздовж городу (з четвертого боку була природна перешкода — річка Тьопа).
Вислали двох розвідників.
Заарештувати весь особовий склад районної Установи було для Чонкіна справою нескладною. Головні труднощі виникли згодом. Відомо, що кожна людина час від часу має звичку спати. Під час спання вона втрачає пильність, і цим можуть скористатися ті, кому вигідно.
Нюра стала підміняти Чонкіна на посту, але їй це давалося непросто, бо обов’язків поштарки з неї ніхто не знімав. Та й господарство трималося на ній.
Крім того, з’ясувалося, що працівники Установи, як і звичайні смертні, справляють природну нужду по кілька разів на день. До того ж ця потреба в них чомусь виникає в кожного в різний час. Ще нічого, коли Нюра на місці. Доки Чонкін водить наступного бажаючого, Нюра вартує решту. Але, коли Нюри нема чи коли вона спить, інші можуть утекти, хоча руки в кожного зв’язані. Спершу Чонкін виводив усіх гамузом, згодом придумав інший спосіб. Знайшов на сіннику старий ошийник і прив’язав до нього міцну мотузку. Проблему було вирішено остаточно і безповоротно. Хочеш по нужді, підставляй шию і будь вільним у межах довжини мотузки. Тим паче, що зимовий нужник містився тут же на скотному дворі, відокремлений од основної частини хати вузеньким коридором. (Потім свідки стверджували, що як траплялося зазирнути у вікно, то завжди бачиш одну картину: Чонкін сидить на стільчику біля прочинених дверей, в одній руці тримає зброю, в другій — намотана на зап’ясток напнута мотузка.)
Але тут виникли інші ускладнення. І без того мізерний запас Нюриних харчів різко зменшився. Виявилося, що працівники Установи й поїсти люблять не менше від інших верств населення. Нюра спершу стійко терпіла всі труднощі й негаразди військової служби, але якось усе ж не стрималася.
У звичний час вона повернулася додому. Сонце сідало, але до вечора було ще далеко. Чонкін з гвинтівкою у руках сидів, як завжди, на стільчику біля дверей, притулившись спиною до одвірка і простягнувши ноги. Полонені розташувалися на своєму місці в кутку. Четверо на підлозі різалися в дурня, п’ятий чекав своєї черги, двоє спали, поділивши підкладену під голови стару Нюрину куфайку, восьмий сидів на лавці і знуджено вдивлявся у вікно, за яким були річка, ліс і воля.
Ніхто, крім Чонкіна, не звернув на Нюру ніякої уваги. Але й Чонкін нічого не сказав їй, а тільки підвів голову і поглянув на Нюру довгим співчутливим поглядом. Вона мовчки кинула сумку біля порога і, переступивши через простягнуті ноги Чонкіна, рушила до печі, дістала чавунчик, у якому була всього одна картоплина, і та в лушпинні. Нюра покрутила цю картоплину в руці і, жбурнувши її в дальній куток, заплакала. Це також нікого не здивувало, лише капітан Миляга, який сидів до Нюри спиною, не бажаючи обертатися, запитав Свинцова: